Друга розмова у рамках проєкту “Антитеза” від Souspilnist Foundation. Гостя проєкту – поетка, літературознавиця, перекладачка Галина Крук.
Текст та фото: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Почну з того, що, напевно, є важливим: Україна потребує зараз максимальної підтримки і промоції у світі, ти дуже багато їздиш за кордон – фактично є культурним послом України за кордоном. От розкажи, будь ласка, трошки про це.
Галина Крук: “Послом” – це трохи голосно сказано, дехто називає це культурною дипломатією. Насправді я продовжую робити те, що я і робила до війни, тобто їжджу на літературні фестивалі.
Дуже багато всього організовується нового спеціально для того, щоб представити Україну, показати, що у нас відбувається. Це, мені здається, дуже важливий зараз момент, через який ми можемо інформувати світ не тільки дуже конкретними інформаційними меседжами (тобто відео чи якась новинна інформація), але й емоційно, трохи ширше говорити про те, що відбувається з людьми в Україні на тлі війни, які наслідки цього всього ми маємо.
І. Ц.: Галю, перед якими аудиторіями ти виступаєш? Хто є твоїм реципієнтом за кордоном?
Г. К.: Дуже часто це люди, які цікавляться культурою, які є читачами, і зустрічаються з нашими творами, з моїми зокрема, в перекладі. Бо часто організатори, запрошуючи, готують якісь тексти в перекладі, і є можливість поговорити предметніше не тільки про літературу. Я завжди наполягаю на тому, щоб це була розмова-дискусія про Україну, про українську культуру, щоб це була низка інтерв’ю.
Кожного разу хочеться, коли приїду, щоб я мала можливість поговорити з ширшою аудиторією. Не лише з тими, хто цікавиться літературою, але й з людьми, які просто хотіли би дізнатися, що відбувається в Україні з перших вуст – і це працює кожного разу. Це широкі аудиторії часом, наприклад, в Данії мені довелося виступати на Роскільському фестивалі – це найбільший європейський рок-фестиваль, аудиторія якого 125 тисяч людей. Насправді дуже добрий майданчик для того, щоб говорити про Україну.
Тобто навіть якщо більшість не налаштовані сильно вникати, то все одно люди в такому контексті, форматі (а Roskilde має спеціальний формат для інформування для соціально чутливих чи суспільно важливих тем) – це спосіб сказати набагато ширшій аудиторії, яка через акцент на розважальному елементі, маскультурі, може заодно познайомитися з тим, що вона не готова, можливо, почути. Але вона перейметься, і цей меседж спрацює, знайде свого адресата.
І. Ц.: А які ти знаходиш зачіпки, гачки, щоб якось зацікавити цю аудиторію, яка живе просто… в мирі, на відміну від нас? Це абсолютно інша психологія. Як казала одна моя знайома, перетнувши кордон в Європу: “Боже, тут літаки літають – і не військові”.
Г. К.: До речі, оскільки я залишаюся в Україні, у мене вся сім’я тут, і в мене чоловік воює. Їхати на постійно – у мене не виникало навіть такої ідеї, хоч від початку було багато запрошень.
Вперше я виїхала наприкінці другого місяця війни, вперше опинилася за кордоном і теж пригадую своє відчуття такого… навіть не знаю, як це окреслити. З одного боку – це здивування, що люди живуть в звичайному, нормальному світі, з іншого боку – це якась внутрішня заздрість, що в них це є, а в нас цього немає. Дуже важкий ось цей перехід, він мені дається дуже болісно. Пригадую, коли я вперше виїхала з України (це була поїздка в Литву на виступи), дорогою весь час дивилася на будинки не як на архітектуру, а чи є там бомбосховище, чи можна там сховатися, чи вистоїть цей будинок перед прямим попаданням…
І. Ц.: …коли буде бомбардування.
Г. К.: Так, і такий самий емоційний стан в мене був на Роскільському фестивалі – це територія, яка охоплює приблизно10 кв. км.
Величезна територія, заповнена людьми біля різних сцен, біля своїх палаток, які просто в колах святкують життя. Ти бачиш це і розумієш, що їхні ровесники в цей час в Україні мають зовсім інші виклики – воюють, або ховаються від обстрілів, або загинули, або знаходяться в окупації. Зі своїми такими негативними моментами ти намагаєшся цим людям якось пояснити різницю. І спочатку я, чесно зізнаюся, заламувалася, у мене була хвилина слабкості, коли думала, що це не має сенсу.
І. Ц.: Ти не бачиш, що люди чують.
Г. К.: Ні, я ще не пробувала говорити. Але навіть перед початком розмови розуміла, яка велика прірва пролягає між цим баченням, цим світом, який довкола нас (українців), цією реальністю і тією – благополучною, щасливою, мирною, яка навіть не підозрює, що можлива інша реальність.
Я хотіла навіть відмовитися від виступу, на якихось десять хвилин у мене було такого внутрішнього сумніву великого! Але зрештою я потім собі прорахувала, що це – теж спосіб говорити. Кожного разу розмови за кордоном не є легкими, кожного разу потрібно шукати аргумент, який буде працювати в тій чи іншій аудиторії.
Ця крос-культурна комунікація так звана – дуже важка тема, у нас її ніхто спеціально не вчив. І ми опинилися в ситуації, коли про Україну доводиться говорити так багато.
Я пригадую ці моменти в 2000-их роках, коли на перших фестивалях дійсно все починалося з того, що доводилось пояснювати, чим відрізняється Україна від росії, чому Україна – не росія. Я думала, що цей час безнадійно минув. Слава Богу – так, але зараз ми опинилися в ситуації, коли треба говорити ще міцнішими аргументами. Треба пояснювати, відмотувати назад усі ці російські наративи, які вже давно працювали на європейську і не тільки європейську аудиторію, які вже завоювали собі певну аудиторію і усталили певну думку в цьому середовищі. Говорити, заперечувати завжди складніше, ніж говорити з нуля.
І. Ц.: Не випадково запитав тебе, як реагує західна аудиторія на твої виступи, бо сьогодні насправді втішився, що цю серію розмов із львівськими інтелектуалами ми розпочинаємо саме з розмови з тобою.
Я вийшов в Івано-Франківську, де мешкаю, до машини, виніс свої речі, поскладав їх і побачив, що прийшла смс-ка: друг написав мені, що загинув Грек (хто воює, знає, що це – айдарівець, він п’ять років воював, харків’янин, молодий чоловік). І я в цей момент написав: “Нема слів” – у мене нема слів, мені хочеться плакати, просто плакати, бо я його бачив.
В цей момент подумав про те, що ти розумієш. Згадав, як ти в фейсбуці писала про те, як ви в родині зустріли війну, як одразу на антресолі кинулися, почала шукати військові речі, одяг чоловікові. Зрозуміла, що це вже все починається, треба його збирати, незважаючи на вік, ні на що.
І сьогодні я подумав собі: справді, коли говорять, що відходять найкращі – то дійсно відходять найкращі. Мені дуже тяжко по-своєму і легко з тобою говорити, бо я тебе давно знаю. Але з іншого боку – і важко, бо розумію, наскільки твій досвід є тяжким. Ти письменниця, але ти – дружина воїна, солдата, і мама молодого хлопця, якого не взяли в тероборону – і це підштовхнуло тебе до волонтерства – як ти з цим всім даєш собі раду?
Г. К.: Я просто не думаю про це. Тобто це, напевно, був якийсь мій спосіб дати собі раду з реальністю – щось робити. Тому що хвилювання і так у нас всіх є. Чекати когось з війни – дуже-дуже важка роль, я усвідомлюю це. І на самому початку в мене оця задіяність в те, що я щось роблю…
І. Ц.: Ти хочеш сказати про волонтерство, власне.
Г. К.: Так. Насправді перші мої досвіди волонтерської роботи стосувалися ще 15-16-го року.
І. Ц.: А я пам’ятаю твої фотографії, які мене дуже, чесно кажучи, смішили, як ти по дому в хакі одягнена, в окопі сидиш.
Г. К.: Це був такий дивний час, коли ми їхали на схід з різною волонтерською допомогою в 15-16-му році. Зрештою, багато поїздок було. Я знаю ці всі місця, це тоді було майже на лінії розмежування, у час до Мінських перемовин. Чому ми були тоді одягнуті у військові однострої – тому що нам пояснили: ворог стріляє зумисно по журналістах, по всіх, хто приїжджає ззовні щось фіксувати, а до військових вони виявляють не таку сильну увагу, скажімо так.
І. Ц.: Військові там постійно.
Г. К.: Так. І ми попри літо, попри спеку їздили у військовій формі, в бронежилетах. Я могла відчути, як це. Дуже коротко, звичайно, це навіть не порівнюється з тим досвідом, які мали люди, які воюють.
І. Ц.: Все одно це якось торкнулося, зважаючи на те, що ти – письменниця. Для кожного письменника це – без сумніву унікальний досвід.
Г. К.: Для мене це був важливий момент. Пригадую, я навіть батькам не говорила, що їду, тому що вони б переживали, бо там дійсно небезпечно.
І. Ц.: Ти боялась?
Г. К.: Я не знаю, чи я боялась. Я не знаю, як це окреслити. Один раз ми потрапили майже під обстріли, і пригадую собі цей настрій, відчуття, емоцію. Це не страх, це якось інакше. Ти розумієш, що якщо вже так має статися, то іншого варіанту нема, просто відпускаєш ситуацію. Я не уявляю, як бути постійно в цьому стані, це сильно вимотує.
І. Ц.: Ти читала вірші там?
Г. К.: Читала, так.
І. Ц.: І хлопці слухали?
Г. К.: Це був дивний досвід, тому що ми читали вірші часто перед хлопцями, які приходили або йшли на бойові. Вони були з автоматами, в повному озброєнні – за п’ять хвилин від можливості загинути. І в мене була велика проблема, що їм читати. Коли їхала, вже зрозуміла на місці, що я не можу їм читати ані про війну, ані про якісь такі екзистенційні болісні ситуації, бо вони цього мають без мене поряд і впритул дуже багато.
І. Ц.: Щоденно.
Г. К.: Що я можу їм сказати про зустріч зі смертю, якщо вони це переживають постійно? Я читала їм в основному вірші про родину, про нормальне мирне життя. І була настільки здивована, наскільки воно виконує таку терапевтичну функцію! Хлопці часом плакали, і моєю метою не було розчулити їх.
Але через вірші вони знаходили для себе спосіб якось повернутися, згадати про мирне життя. Це одна, до речі, з найважливіших речей – розуміння, що все-таки мирне життя є, що ти маєш куди повертатися, що війна не займає в тобі всього тебе. І це може підтримати.
Щоразу, я так розумію, для них ця можливість повернення буває дуже ефемерною, бо різниця між світами миру і війни настільки велика. Часто є ситуації, що чоловіки, які приїжджають на ротацію чи на якийсь короткий відпочинок, знаходяться десь між світами, не можуть повернутися повністю.
І. Ц.: Це той момент, про який говорять зараз, – хлопці масово почали їхати на тих 10 днів своїх після п’яти-шести місяців, що вони сидять відсторонені в основному. Навіть близькі помічають, що так хотіли їх в родині бачити: тіло приїхало, а де ж – душа?
Г. К.: Думаю, ми матимемо після війни дуже багато таких питань, з якими вже зараз мусимо працювати. Психологи мусять працювати, письменники мусять якось проговорювати ситуацію. Тому що таких тем, цих прірв, які виникають у нашому досвіді, між нами всіма стає дуже багато.
І. Ц.: Наскільки розшаровано все це – різні пласти людей, і ніхто нікого не засуджує фактично, бо всі розуміють, що це війна – тут годі шукати справедливості. Бо війна сама по собі, яка б вона не була з нашого боку чесна, але по суті своїй це – тотально несправедливе зло на світі.
Г. К.: Дуже часто я помічаю, що незалежно від того, де ми є, ми всі певним чином цією війною більшою чи меншою мірою травмовані – і ті, хто виїхав за кордон, вивіз дітей в перші дні, але так само болісно переживає. І, можливо, десь внутрішньо ті люди навіть більше зосередженні на новинах з України, ніж та людина, яка живе, скажемо, в обстріляному місті, і відчуває сатисфакції від того, що вона там є, і вирішує якісь питання.
Звісно, є моменти, коли страшно, але вона чується людиною включеною в процес. Цей момент включеності чи віддаленості від проблеми теж нас всіх розділяє, як і цей більш-менш травматичний досвід.
Волонтерство зараз, від початку активної фази війни, зовсім інакше виглядало – це була потреба конкретна. От мені не було потреби збирати чоловіка, бо він мав спорядження ще з часів АТО, коли служив. Але було багато потреб, які мали хлопці – друзі сина, яких взяли в тероборону все-таки. Я почала з того, що для їхнього підрозділу почала шукали термобілизну, потім з термобілизни напрацьовуєш контакти далі.
І. Ц.: Йшло на вищий рівень.
Г. К.: Але, напевно, найскладнішим було, коли доводилося розбиратися з тим, які тепловізори краще купити, чи які прилади нічного бачення.
І. Ц.: То ви, очевидно, вже з військовими радилися.
Г. К.: Так. Бо ясно, що я як гуманітарій, як філолог … все-таки для мене це була нова сфера, і, звісно, радилася. Але кожного разу це такий виклик, який ти ніби приймаєш. І розумієш, що ці речі на фронті дуже потрібні, що вони можуть врятувати, і не тільки можуть, але й рятують комусь життя, дають можливість воювати ефективніше, дають шанс вціліти цілому підрозділу, наприклад.
Ще пригадую з часів першого свого волонтерства, наскільки мене вразило, коли я поїхала вздовж ліній розмежувань і повернулась назад у Львів: наскільки Україна жила в основному в зовсім іншій атмосфері. Більшість людей була настільки віддалена від війни, настільки несвідома того, що там відбувається, настільки жила в мирному якомусь трибі, що я зрозуміла: насправді все залежить від того, наскільки ми включимося всі в допомогу. Тому що жити так, мов там якась армія воює, а тут ми всі у відносно мирному, спокійному часі – цей варіант уже не пройде.
І. Ц.: Буквально кілька днів тому я балакав із письменниками зі Львова, яких ти знаєш, які були в Харкові, на якомусь черговому фестивалі. І так вже доволі пізно, ніч настала, дзвінок, місто, яке не освітлюється, яке обстрілюють щоденно. Вони телефонують і кажуть до мене: “Ти маєш це відчути насправді, тому що цього ти не відчуєш ні у Франківську, ні у Львові, ні в Києві. Серце України б’ється зараз в Харкові – тут, коли приїжджаєш, і хоч щоденно обстріли, всюди-всюди, як мурашки, наші вояки, вони щось роблять, і при чому все дуже осмислено, все потрібно. Тут ти розумієш, що нас ніколи не переможуть, бо то навіть думки ніхто не допускає”. Кожному радили б поїхати до Харкова зараз – це очевидно те, про що ти говориш. У Харкові виявляється не тільки обличчя є, там є і українське серце, крім українського обличчя.
Повернемося також від волонтерки до твоїх виступів за кордоном, щоб вже якось завершити цю тему – я знаю, що в тебе були просто таки блискучі виступи, вражаючі. Може, розкажеш про Берлін?
Г. К.: Я насправді не знала, чи це буде блискучий, вражаючий виступ. Просто мене запросили сказати промову на відкритті Берлінського фестивалю. Треба сказати, що це один із найстаріших і найвідоміших літературних, поетичних фестивалів Європи, з багатою традицією. І коли я готувалась, там була невеличка промова на п’ять хвилин. Що можна встигнути сказати про ситуацію в п’ять хвилин? Дуже мало.
І я пригадую: дуже довго думала над промовою – вона трохи провокативна, тому що закінчується висловом, що мені шкода, що поезія не вбиває. Вона побудована на тезі, що війна – це не метафора.
Потім я була здивована з реакції, виступ дуже уважно слухали.
І. Ц.: Там сиділи письменники в залі, звичайно ж.
Г. К.: Там були письменники, широка аудиторія. Цей виступ одразу вийшов в одній із провідних газет в перекладі німецькою, і згодом цей виступ, я так бачу, передрукували і переклали майже всіма європейськими мовами. Він виходив на широку аудиторію, майже у кожній європейській країні. Потім часто, коли мене в різних країнах – чи то там в Данії, чи в Швеції, чи в Італії…
І. Ц.: Цитували, очевидно, цей вислів.
Г. К.: Так, коли мене питали в інтерв’ю про якісь речі, дуже часто відштовхувались від тез цього виступу. Я не знаю, наскільки він результативний, наскільки був промовистий для різних аудиторій – він доволі такий універсальний. Зрозуміло, що для кожної аудиторії можна було шукати різні аргументи, що я й роблю, коли намагаюся говорити. Але має бути річ, яка виконує функцію зачіпки, виведення людини з такого благополучного стану, коли ти філософствуєш на тему війни, коли ти теоретизуєш про війну, коли ти не можеш наблизитися і тобі здається, що війна – це завжди дві сторони. Європейська свідомість каже нам бути десь посередині…
І. Ц.: Продовжуючи те, що ти сказала – що шкода, що поезія не може вбивати, але в доброму сенсі ти зуміла поранити цю ситу аудиторію, спокійну і мирну.
Г. К.: Так, я хотіла її підбурити, щоб вона подумала про те. Бо насправді поезія може вбивати, вона може робити певну роботу свою. Перша суть поезії – це провокація, вона провокує. І ми так звикли до всіляких дивних провокацій мистецьких…
І. Ц.: Особливо зараз, коли завдяки інтернету ми всі можемо дивитися на ці онлайн-провокації.
Г. К.: Власне провокація мала відіграти тут певну добру роль. Я робила це свідомо. Але я теж би хотіла сказати: що чим більше матеріалів про Україну, чим більше в різних сферах, в різних напрямках говориться, на різному рівні – на рівні маскультури, на рівні якомусь інтелектуальному, суто літературному, суто філософському, науковому, – чим більше цього всього є, тим краще.
І. Ц.: Ми зараз підійшли, очевидно, до того моменту, коли треба з’ясувати твою думку про те, чи взагалі потрібна поезія? Бо йде тяжка неймовірно війна загальною оцінкою, вже не треба бути військовим експертом, щоби розуміти, що після Другої світової війни світ вступив у фазу, коли в Європі йде найтяжча війна, і вона кожен момент загрожує перерости в світову війну. Яке тут може бути місце в поезії, дуже багато людей відверто про це говорять. Хто там про поезію згадує… про культуру – культурою займемося потім, після війни, зараз не на часі – що ти з цього приводу скажеш?
Г. К.: Мій досвід підказує зворотнє.
Будь-яка, і саме ця війна, – за цінності. В основі цієї війни – цінності, які нас відрізняють від нашого ворога. Як ми можемо про ці цінності говорити, як не засобами культури? Культура якраз говорить про цінності, культура якраз виховує цінності.
І я помітила від початку війни, що поезія, як то не дивно, почала відігравати дуже пряму свою роль, первісну. Вона почала з одного боку відігравати певну роль емоційного інформування – це дуже швидка емоційна реакція на те, що відбувається, з’явилося дуже багато віршів у мережі. Будемо говорити, що це – спонтанна творчість, не завжди вона дуже високо рівня, але вона дуже високого рівня щирості.
І. Ц.: Вона синхронна у щирості своїй.
Г. К.: Саме зараз цей момент переважає. Згодом воно все відстоїться, вийде на поверхню те, що залишиться на потім, на наступні часи, що буде становити якусь квінтесенцію цього часу, але наразі ось ця спонтанна, щира реакція тим, хто це пише, допомагає пережити, тим, хто це читає, допомагає знайти слова, якими описати свої емоції і теж це пережити.
Поезія виконує часто таку терапевтичну, якусь лікувальну функцію – це одна, до речі, з функцій поезії, яку вона виконувала первісно.
З іншого боку поезія дозволяє зрозуміти ситуацію набагато краще, ніж сухі новини. Бо це кожного разу розповідається через емоції, через відчуття, зачіпаючи якісь такі гачки емпіричного досвіду, через які людина може собі це відчути дуже-дуже наочно, дуже прямо. Поезія це робить. Ми часто не осмилюємо цього, але всі антології української поезії часів війни, які поз’являлися в більшості європейських країн, – це суттєве доповнення до того, що маємо про Україну в інформаційному полі. Тобто воно працює на набагато довшу перспективу, воно дозволяє зачіпляти аудиторію набагато глибше.
І. Ц.: Поезія – це не тактика, це – стратегія, вона діє на роки вперед.
Все так проявилося яскраво і захопило загал наш український, всю громаду фактично, хто тим цікавиться, а цікавиться багато хто зараз, що в Україні в різних сферах відбувається. Українці зацікавилися також Україною, виявляється, пересічні українці, війна спричинила це – не є таємницею. Кожен змушений був вилізти зі своєї мушлі і подивитися, що ж у нас відбувається.
У цьому сенсі європейці штовхали і продовжують нас штовхати до всіляких фестивальних, семінарських і бізнесових, будь-яких порозумінь з “добрими” росіянами – інтелектуалами передовсім, і теза завжди одна – війна мине, а вам доведеться знову спілкуватися, знаходьте мову вже зараз із розумнішими людьми з того боку, з ворожого боку, вони ж насправді не підтримують цю війну. Яка твоя позиція стосовно налагодження таких інтелектуальних мостів із інтелектуалами-росіянами?
Г. К.: Я насправді дуже тішуся, що відразу на початку цієї гострої фази війни ми дійшли до спільного, у багатьох культурних українських інституціях, рішення – бойкоту російської культури в тому сенсі, що українські митці в часі війни задекларували, що вони не виступають разом із російськими авторами. Це нам дозволило дуже багато речей.
Я послідовно відмовлялася ще раніше від виступів, і для мене це – принциповий момент. Будь-яке намагання виступати в парі з російським автором означає, що увага ділиться на двох, що майже завжди є одна версія, є друга версія, тоді за європейською традицією ця паритетність вирішується таким чином, що істина десь посередині. Дуже часто немає цієї істини посередині, тому що російські митці, навіть якщо декларують, що вони проти путіна, все одно у якийсь момент починають захищати або представляти іншу росію.
І. Ц.: Ти хочеш сказати, що шовінізм той історичний притаманний росіянам не залежно від того, яку верстку вони представляють.
Г. К.: Я хочу сказати, що насправді чим кращий з точки зору європейців росіянин, тим гіршу послугу він робить українському автору, виступаючи разом із ним.
Дуже часто це – ширма, ця висока російська культура, яка майже у всіх європейських чи західних університетах присутня. Дуже тривалий час вона викладається, на ній фокусуються. Запитай кожного студента у світі – кожен із них буде знати Достоєвського, Толстого чи ще когось. Фактично більшість із тих авторів створюють росії таку культурну ширму, за якою відбувається російська експансія військова, російське завоювання чужих територій, російська зневага до інших народів, які знаходяться поряд, і відповідно не дозволяє ця культурна ширма бачити те, що відбувається насправді.
І. Ц.: Твоя позиція дуже зрозуміла і однозначна, я тобі дякую за неї, бо насправді очевидно, що кожен із українських письменників і митців в ширшому сенсі, він повинен категорично сказати, на якій позиції він стоїть, бо йде війна.
Але питання у продовження: коли можливим буде порозуміння? Адже справді це – сусідня країна, війна дійсно колись закінчиться, як закінчуються всі війни, коли ми з ними зможемо знову вести якусь розмову, як ти гадаєш?
Г. К.: Для мене спочатку це питання розв’язується в площині “коли війна закінчиться”.
Ми знаходимося у стані війни, ми переживаємо наслідки цієї війни. Насправді попри всі оптимістичні супровідні, інформаційні реляції, все одно ми розуміємо, що перемога не дасться легко – це вже видно.
Війна не закінчиться швидко – я це розуміла одразу на самому початку. Наслідки цієї війни ми будемо дуже довго переживати. Навіть коли все завершиться.
Тому ось ця перспектива настільки є далекою, що в цій перспективі питання, порозуміння з росіянами…
І. Ц.: …з “добрими” рускими.
Г. К.: Воно мені не видається ані пріоритетним питанням, ані важливим для нас зараз.
І. Ц.: Інакше кажучи, що нема що зараз про це ще говорити: завершимо війну, а тоді будемо дивитися, що з нами буде, і відповідно, що з ними робити далі.
Г. К.: Ми постійно мусимо пильнувати. Тому що політика відбілювання росії почалася ще з самого початку активної фази війни, тобто відразу. Почалися нові наративи, що не всі росіяни це поділяють, і не вся росія погана. І ця політика дуже помітна.
Зараз ми будемо мати, на жаль, нове випробування. Ми вже його маємо – це всі ті росіяни, які тікають з росії і опиняються там, де багато країн трактують їх як біженців. Як і українських реальних біженців, які втратили і житло, і все, що вони мали, своє майно, і опинилися реально в ролі людини без майна, без речей.
І. Ц.: Вони жертв прирівнюють з боягузами, скажімо так.
Г. К.: Так, тому що більшість росіян, які тікають зараз, вони тікають не від війни.
І. Ц.: Вони тікають від відповідальності.
Г. К.: Вони втікають від необхідності власної участі у цій війні. Доки вона їх безпосередньо не стосувалася, доти в них не виникало бажання покинути росію.
Цей момент для мене досить такий болісний, тому що я помічаю це постійно. На жаль, вже чула про ситуації, коли відбуваються оці зіткнення наших жінок і дітей, які знаходяться в європейських країнах як біженці, з цими “новими біженцями”, які агресивні, які поділяють цілком політику росії, які мають купу претензій до України, бо їм здається, що саме вона винна в їхніх проблемах, що вони змушені були тікати. І європейці, на жаль, в цій ситуації не завжди розуміють, яку пекельну ситуацію вони створюють для українських біженців.
І. Ц.: Очевидно, так як в нас народ завжди каже по-простому: ‘“Ситий голодного не розуміє”, тут дуже тяжке розуміння.
Я зараз подумав про твою творчість, бо минуло… боже, це було в минулому житті, а це було всього-на-всього минулої осені, рік тому, твоя позова книжка була визнана кращою книжкою на Книжковому форумі у Львові черговому, і більше того – я за останні буквально місяці, коли говориться про поезію, про сучасну поезію, я й сам читаю твою поезію в фейсбуці, коли ти викладаєш чергові тексти. Поети передовсім, зрілі поети, думку яких я шаную, а таких в Франківську не бракує, як ти знаєш – це правда, бо це – одна з літературних столиць, вони кажуть, що ти якраз та поетка, яка переживає буквально ці останні роки – це пік того, що ти пишеш, і це квінтесенція, до чого ти дуже-дуже довго йшла.
І окрім цих віршів, що є у фейсбуці, окрім тих оповідань і новел, які були зібрані в книжці, яка вийшла минулого року, ти зараз щось пишеш? Як війна, як увесь цей наш стан, якого ми не усвідомлюємо до кінця, в якому ми перебуваємо, чи він впливає на тебе, як на митця, і чи перетікає у твої тексти зараз?
Г. К.: Так, я пишу. Десь за останні місяці війни в мене написалося більше 50-ти текстів, це – поетична книжка. З прозою складніше: дуже багато уваги відволікається на есеїстику, бо доводиться писати різні матеріали, різні статті. Дуже багато інтерв’ю – це теж відволікає, немає часу для прозової зосередженості.
І. Ц.: Щоденної роботи, яку потребує проза.
Г. К.: Але от щодо поезії – це велика частина книжки, яка, я сподіваюся, невдовзі вийде. Вона складається з текстів, які в мене писалися з 14-го року і за весь цей час – близько 150-ти текстів. Книжка буде називатися “Буквар”, вона паралельно перекладається і англійською: “book” – як книжка, “war” – як війна. “BookWar”, якщо записати латинкою. Вона перекладається зараз кількома мовами, і я сподіваюся, що десь на початку наступного року вийде.
Те, що ти сказав, це важлива річ для мене. Майже всі тексти я одразу викладаю на фейсбуці. Зараз поезія має дуже короткий навіть не те, що час існування, вона має короткий момент існування. Дуже важлива річ, щоб вона потрапила одразу, в тому моменті, у якому я це переживаю, у якому хтось переживає це. Я насправді не дуже впевнена, що багато болісних віршів, які ми переживали за останніх півроку, потім будуть улюбленими.
І. Ц.: Ми знаємо, що вони щезнуть, бо вони на часі, вони сприймаються, бо вони на часі. Вони синхронні до того настрою і тих відчуттів, які ми зараз переживаємо.
Г. К.: Я думаю, що багатьом потім буде важко до цього повертатися. Не впевнена, чи я буду повертатися до цього. Всі щоденники, які пишуться, всі такі рефлексії, які хтось собі записує – це дуже важливі речі, тому що вони дозволять нам пригадувати всі моменти, всі ці емоційні стани, з яких ми потім вийдемо. Бо всі ці емоційні стани нашаровуються один на одного.
Я недавно якось при потребі надіслати за кордон якісь свої щоденники з початку війни залізла туди і була в шоці. Бо я це все забула, я забула ці відчуття, які були в перший тиждень, я забула ці емоції, сумніви, страхи, які ми десь переживали. Потім воно виформувалось і перейшло в іншу площину.
Це фактично перша для українців війна, яку ми можемо синхронно осмислювати.
У всі попередні війни знаходилися люди, які були в цих війнах. Вони або гинули майже всі, а іншим було заборонено про це говорити, вони змушені були мовчати. Вони змушені були для власної безпеки про це забути, наприклад, або не говорити про це своїм дітям-внукам. І це теж такий важливий момент, коли суспільство не відрефлексувало певні досвіди воєнні, певні стани.
Я думаю, що це для нас великий (хоч це дуже болісно, хоча ми цього досвіду не хотіли) матеріал, який вже дозволяє український літературі набути якоїсь неймовірної глибини.
Дивитися розмову:
