Антитеза зі Степаном Процюком

Стартували цикл франківських розмов у рамках відеопроєкту “Антитеза” від Souspilnist Foundation.

Перший гість — Степан Процюк, письменник, літературознавець.

Розмову вів Іван Ципердюк.
Текст та фото: Дар’я Христинюк.

Іван Ципердюк: Наша розмова починається з того, як взагалі почувається митець в час такої великої війни: які твої рефлексії, думки?

Степан Процюк: Думаю, що тут немає однозначної відповіді, кожен по-своєму. Якщо говорити про мене, я більше року працював над романом про Франка “Руки і сльози”, в київському видавництві Холодкевича “ТунДрайв”, яке створено, фактично, спеціально, бо з цим романом є багато планів дуже…

І. Ц. : В основному ті, з ким ми балакали (люди також мислячі), вони говорили здебільшого, що тривалий час не могли ні читати, ні писати, на дивитися фільми – повний параліч. А потім вони якось подолали цей поріг. 

С. П. : Я дуже вчився концентрації – різні вправи, медитації і т. д. Мені треба було працювати над романом. Після 24-го лютого пройшов тиждень-два, я взагалі нічого не міг робити, спустошення повне і відчуття такої творчої неплідності – це потрясіння. Воно, напевно, у всіх переважно, і в мене нічого не було нового – так само, як інші. Мені вдалося з певними зусиллями займатися концентрацією тоді, коли я працюю. Як я це робив – це, напевно, вже інша тема. 

Я люблю такі медитативні речі, щоб міг відчувати, як змінюється моя свідомість певним чином. Крім того, я знав, що маю обов’язок написати роман про Івана Франка, взявся за ту справу ще до війни, і так йшов мій час в цих всіх боюваннях, як у всіх нас, і певних випаданнях у написанні.

І. Ц. : Мені пригадалося, що такі практики, зокрема йогу, практикував легендарний політв’язень Михайло Сорока, який загалом пробув у радянських в’язницях майже 40 років. З чого роблю висновок, що ця практика в таких кризових, межових ситуаціях, пов’язана з ув’язненням, війною – вона є дуже помічна з твого досвіду.

С. П. : Думаю, що мені дуже далеко абсолютно до Михайла Сороки. Сорока був просвітлений у цьому сенсі (це не буде перебільшенням), від нього йшло світло. Думаю, що знайдуться люди, що також напишуть про нього – художні романи є великим способом популяризації. 

І. Ц. : Хто захоче (з наших глядачів), думаю, легко знайде інформацію про Михайла Сороку, про його неймовірну долю і вплив на те, як утверджувалась наша держава вже в той радянський час – у справді великій, але вільній зоні, як казав Опанас Заливаха. Там, де були зібрані в таборах найкращі.

Степане, знаю, що в тебе успішний ютуб-канал, і ти його постійно підтримуєш, наповнюєш новим контентом. В тебе є шанувальники, ведеш активне спілкування з ними – кілька слів буквально про свій ютуб-канал.

С. П. : Так як я працюю тільки письменником, то хотів би бути корисним нашому суспільству, нашим людям, хто цікавиться українською культурою, літературою. Тому що справді є чимало людей (могло би бути більше, але все-таки поволі ця кількість зростає), яким корисні, які люблять ці розповіді, чекають на них – це переважно про українську літературу, про українських письменників. Але останнім часом я почав робити трохи ширші ролики – про те, як за радянського часу, починаючи від царизму, переслідували українську мову, про радянську добу, про доноси, про спотворення радянське реальності, про соціалістичний реалізм. Це трохи починає виходити за межі літератури.

І. Ц. : Нагадай, яка назва ютуб-каналу, будь ласка? 

С. П. : “Письменник про письменників: українська література очима Степана Процюка”.

І. Ц. : З цього розмову повернемо в інше русло: ти є в певному сенсі унікальним чоловіком в тому, що будучи успішним лектором, якого любили студенти, в певний момент для багатьох несподівано у фейсбуці оприлюднив свою заяву, що покидаєш викладацтво. Я просто був вражений, скільки твоїх теперішніх і колишніх студентів писали “Степане Васильовичу, не залишайте, ми любимо ваші лекції” – ти маєш дійсно не тільки студентів, а шанувальників своїх лекцій. Чому ти це зробив? Це гарантований шматок хліба, зарплата – можна було з десяток років ще допрацювати, до пенсії, як то кажуть.

С. П. : Ті, хто люблять мої лекції, можуть слухати мій ютуб-канал. Думаю, що я можу принести більшу користь як публічний лектор, лектор для українців цілого світу (слухають мій ютуб-канал у різних країнах українці). Я не кажу, що їх багато, і вони масово слухають, але це широка парафія.

Я шаную студентів тих, що люблять мої лекції, шаную – дякую. Але все-таки публічне лекторство – це ширша аудиторія. У такому форматі не науковому, а есеїстичному я роблю ці ютуб-розповіді. Крім того я відчув, що вичерпав себе повністю як викладач університету. 

У романі про Франка йдеться, до речі, про подібне. Ніхто не знав, що він писав і статті наукові, і був журналістом в газеті “Kurjer Lwowski”. Він пише у своїх листах, що “я хочу бути тільки письменником, я хочу бути науковцем, я не хочу бути журналістом” – так само я можу сказати, що ніколи не хотів бути викладачем університету, так склалися обставини.

І. Ц. : Ти якось випередив мене з моїм наступним запитанням, бо я якраз хотів повернутись до твого роману про Франка. Сказати про те, що Франкові, на відміну від тебе, не дали можливості посісти кафедру у Львівському університеті, стати професором – і це стало, все ж таки, великою травмою для нього. Ти зробив зовсім все навпаки – ти добровільно зрікся кафедри, оскільки ми про це з’ясували. Скажи, будь ласка, чи не підштовхнуло тебе до такого кроку написання роману про Франка? І водночас – про що роман? Не тільки, очевидно, про Франка.

С. П. : Тоді я ще писав роман про Григора Тютюнника, “Місяцю, місяцю” називається. Григір Тютюнник, як ви знаєте, український письменник дуже талановитий, який у 1980 році покінчив життя самогубством. Після Григора Тютюнника почався роман про Франка.

І за цей весь час, що я вже не працюю в університеті (це вже більше двох років), був писав роман про Григора Тютюнника, роман про Франка.

Якщо чесно говорити, просто так, як воно є – дуже нелегка робота. Після написання цих двох романів я кілька місяців нічого не пишу, не маю психічної енергії для цього, і відчувається вичерпаність. На жаль, з вичерпаністю я і раніше зустрічався, але після цих двох романів, здається, знаю, що це означає щось глибше.

Роман “Руки і сльози” про Івана Франка – тут, якщо ви дозволите, я прочитаю таку анотацію: “Я недолюблюю портрети, але портрет Івана Франка у моїй кімнаті вже кілька десятків літ. Вважаю Івана Франка найбільшим українським письменником. У романі “Руки і сльози” прагнув створити велике панорамне полотно життя і творчості Франка, спробу його психічного  портрету та психологічні особливості особистого і сімейного життя, а також трагізм його боротьби із хворобою останні вісім літ”. Тут фактично цим сказано коротко.

І. Ц. : Тоді я можу лише запросити до читання цього роману, і кожен довідається сам.

Було би несправедливо, якщо я би не згадав про нашого спільного приятеля Андрія Охрімовича, який закінчив свій життєвий шлях кілька тижнів тому. Це чудовий поет, есеїст був, і, звичайно, прекрасний, як на мене, неймовірно професійний український журналіст, який дуже багато зробив для становлення нашої незалежної, справжньої української журналістики. Хочу, щоб ти кілька слів буквально сказав також про Андрія. Думаю, що ти, знаючи його десятки років, справді знав його як ніхто по-своєму.

С. П. : Він був також моїм близьким другом, як і твоїм. Напевно, треба тут сказати, що ми з Іваном зараз не просто ведемо мову, ми з ним колись належали до літгурту 90-тих роках “Нова деґенерація”. І у нас таке було коло певних людей, їх було більше десятка, важко сказати точно скільки.

У час нашої літературної юності і молодості це було дуже особливо прекрасне спілкування, і сподівання, і талант, який був у багатьох, щире прагнення віддати його літературі – зробити все, що можливо, таке горіння, романтизм. Це були чудові часи попри темряву 90-тих. Зараз інша темрява, але Україна завжди бореться з темрявою.

І. Ц. : Андрій і тоді дуже вирізнявся, бо він син курінного УПА, як казали в зоні – “тяжеловєса”, 25 років ув’язнення. Він тоді постійно говорив про те, що буде велика-велика війна з москалями, більшість навіть наших приятелів тодішніх, які вболівали за Україну, дивилися на нього, що цей чоловік – ледь не сповна розуму, ніхто не вірив, що таке може бути. І він неодноразово повертався до цього, і навіть в 14-му році на Майдані казав, що це тільки передмова, що це ще не та війна – буде значно тяжча війна, і виявилося, що він був правдивим в своєму страшному пророцтві. Просто дуже добре розумів реально, що відбувається, і давав собі відлік в цьому.

С. П. : Андрій Охрімович був харизматичною особистістю, звичайно, у повному сенсі цього слова. Я прекрасно пам’ятаю, як в 13-му році, коли був у Львові Книжковий форум черговий, я з Андрієм Охрімовичем, Уляною Глібчук вечором шукали, де посидіти, йшли по вулиці – і як багато людей або віталися, зокрема, казали, що люблять його передачі, або принаймні його впізнавали. І це було таке відчуття, що Андрій є телезіркою, тоді на П’ятому каналі його класична фраза: “Тримайте порох сухим”.

І. Ц. : “Любіть Україну – тримайте порох сухим!”.

С. П. : Ці його передачі – ніби не було януковича, ніби не було цього всього, машина часу крутилася. Він був абсолютно вільним від цього. Думаю, що цю передачу добре передивлятися. 

Охрімович поволі здобував чимраз більшу популярність як телеведучий, як телевізійний журналіст, але в 14-му році захворів, останніх його вісім років (до речі, як і в Івана Франка) пройшли в боротьбі з важкою хворобою. Буквально ще місяця не пройшло, як він помер. Для нас всіх, для Івана і для мене, для багатьох наших друзів було відчуття великої втрати, прощання з нашою молодістю символічне. Він був чудовим поетом, крім того – недооціненим. Можливо, хто захоче – почитайте, познаходьте вірші Андрія Охрімовича, у нього вийшла була книжка “Замкнутий простір”. Михайлина Коцюбинська, яка тонко розуміла літературу, вважала його чи не найкращим поетом 90-их.

Але 90-ті роки був дуже важкий час по-своєму, все тривав процес нашого становлення дуже тяжкий, повільний. Андрій Охрімович, як і багато наших талановитих людей, залишився якоюсь мірою недооціненим. Думаю, що я, Іван і наше товариство, та інші люди покладуть зусилля для того, щоб ще більше розказати про Андрія Охрімовича.

І. Ц. : Степане, мало хто знає насправді, що твій батько також був політв’язнем – це фактична родинна драма, пов’язана з різними моментами тяжкими в житті твоєї сім’ї. Розкажи, будь ласка, кілька слів про нього, і як це вплинуло на твою творчість, і які твори з’явилися внаслідок цього всього?

С. П. : Мій батько закінчив Івано-Франківський педінститут, якийсь час почав вчителювати. Він такий був молодий, такий доволі діяльний, але так трапилося, що його і ще декількох людей (це вже була хрущовська відлига) звинуватили у так званому українському буржуазному націоналізмі – там не було за що їх садити, але був якийсь агент, який доніс. Пришили справу, і батько відсидів більше п’яти років у мордовських таборах (від 58-го до 63-го року), в 63-му повернувся, а перед тим познайомився з дівчиною, яка називалася Вірою Масло. Ця дівчина на нього чекала, батько повернувся, і вони одружилися – вона стала моєю матір’ю, а цей чоловік, який повернувся із мордовських таборів – моїм батьком. 

Я був першою дитиною, потім двоє дітей померло, маленьких. Мені було рік, коли помер мій молодший брат (він мав три місяці). Другий помер, коли мені було п’ять років, то я це вже дуже добре пам’ятаю – це був лікарський недогляд. Батько не міг ніде знайти роботи, працював тоді в Надвірнянському районі, в селі Бистриця, навіть не лісничим, а таким рахівником – робив обліковцем дерев. То це було далеко від Надвірної – не те, що від Франківська. 

І. Ц. : Глибокі гори. 

С. П. : Як я пізніше дізнався, раз на місяць його викликали то в Надвірну, а деколи в Івано-Франківський комітет державної безпеки, постійно схиляли до того, щоб він з ними співпрацював. Він розповідав про це обережно, це був дуже важкий шлях, і вів він себе обережно.

Йому весь час погрожували, але він не співпрацював. Так проходило його життя багато років, і у цій всій атмосфері я ріс. Малим не дуже розумів всі ці речі, пам’ятаю, як люди сходились, чоловіки, завішувались штори, співали пісні.  Пісні ці мені западали, звичайно, в душу: “Запалала огнем, застогнала під мечем Закарпатська Україна, тілько батько наш закликає всіх старшин на нараду сумную”.

Як ви знаєте, йшлося про Августина Волошина, Карпатську Україну. Ці та інші пісні, які були абсолютно не поширені за радянського часу, це була інша субкультура людей, які приходили до мого батька. Інша ментальність, інші переконання – мені видавалося, що це люди з іншої планети, а батько все говорив, що жучки, що слухають. Я не вірив, але було таке, що одного разу він знайшов вдома ці жучки, а вже чим далі, тим більше я переконував себе у правоті слів батька, який мене попереджував, що я маю казати, коли буду студентом, коли спитають: “Хто ваш батько?”.

Я спочатку думав, що цього ніколи не буде, що він все перебільшує, та на початку третього курсу викладач української мови Василь Іванович Верещака, який вимагав від всіх комсомольських значків, спитав в мене раптом: “Де вчився твій батько?”. Я сказав, що батько бухгалтер колгоспу. Я виконав те, що сказав батько, але був шокований, що абсолютно так відбулося, як він говорив, бо я був молодий такий, дуже юний, в силу віку – наївний. 

Батько мав багато різних хворіб, був досить знищений і морально всім цим. Не скільки тюрмою, там йому було по-своєму легше, бо були однодумці, скільки цими постійними капаннями комітету, цькуванням, яке він переживав постійно до початку 80-х років. Ще народилася моя сестра Оксана десять років після мене, Оксана Процюк, а двоє дітей померло через те, що не було можливості їх урятувати, що батько запроторений у найдальшу глушину. І це теж на совісті радянського влади – смерті моїх братів.

І. Ц. : Ти описав це в своїх творах.

С. П. : Моя повість, яка є певною мірою автобіографічна, хоч далека від щоденника (але це найбільша моя автобіографічна повість), яка називається “Бийся головою до стіни”. Маю надію, що повість буде перекладена принаймні кількома мовами. У будь-якому разі, на мій погляд, це один із найкращих моїх творів. 

У кожного письменника є різні твори, і не до всіх однакове вставлення, але розумієш з часом, яка краща книга, яка гірша. З кожним роком я намагаюся дедалі більше пронизливіше і поетичніше ставитися до того, що зроблено, і перед собою мати всю об’єктивну картину щодо себе, щодо себе у мене немає ніяких засліплень. І це нелегко робити, але я поволі навчився. Повість “Бийся головою до стіну” вартує широкого читацького загалу.

І. Ц. : Скажи, будь ласка, чи не плануєш ти в перспективі писати щось про нинішню війну? 

С. П. : Не знаю, чи міг би з таким справитися, бо для того треба принаймні мати військовий досвід, от мені так здається. У нас є письменники, які на війні зараз – Богдан Коломійчук, Артем Чех, Артем Чапай…

І. Ц. : Я веду це до того, що насправді побутує така думка, яка підтверджується подіями європейської, світової літератури, що найліпше війну відрефлексовують по війні, бо в контексті події – це фактично документальні, здебільшого, виходять твори, рефлексії. Війну треба бачити збоку, а не зсередини. Ти погоджуєшся з цим твердженням?

С. П. : Мені здається, що тут найкращий приклад німецького письменника, який став письменником цілого світу – Еріха Марії Ремарка, який на війні був місяць чи два тижні, але був. І після того, через рік чи два, йому вдалося написати роман “На Західному фронті без перемін”, який став світовим бестселером. То був інший час, ніж зараз все-таки, не було інтернету, не було літератури, але тим не менш йому це вдалося зробити більше, ніж тим, хто пройшов всю війну.

Тому що так буває – ті, хто проходить всю війну, не кожен із них має фізичні і психічні сили ще написати про це пронизливий роман.

І. Ц. : Військові автори дуже часто бувають навіть по війні авторами лише одного тексту.

С. П. : А Ремарк – збіглося, мав певний військовий досвід, бо був бачив, місяць пробув, був поранений – ніби так мало бути.

І. Ц. : Тут можна згадати і лауреата Нобелівської премії Ґюнтера Ґрасса, тут можна згадати військового кореспондента, у якого цілий масив військової прози, яка написана вже згодом – Гемінґвея, який має цілий масив романів на військову тематику, чудових романів, де показується психологія війни і митця у війні, і що з людьми відбувається у війні. Можна ще називати і називати прізвища, але, власне, вся ця рецепція тих подій трагічних йшла по війні – ніхто не писав під час війни. 

Під час війни я згадую Іва Андрича, який в Белграді, його підгодовували буквально, він писав роман, який отримав Нобелівську премію “Міст на Дрині”, але це був історичний роман і фактична алюзія на війну Другу світову, повернення на сотню років назад. Це також свідчить, що він не писав безпосередньо про Другу світову і про Белград, який бомбардували весь час, в якому він проводив злиденне існування. Його підтримували містяни, які дуже добре знали, що це талановитий письменник, історик, і вони утримували його, бо розуміли, що вони роблять щось велике насправді. Але все це речі, які підтверджують тексти, і робота письменницька, творча, яка підтверджує, що бути в епіцентрі подій і говорити про них – дуже важко.

Чи письменник може вважатися так, як ти, який незважаючи ні на що писав, зібрав волю в кулак, писав роман про Франка – чи він є також солдатом на нашому загальному фронті? Це його боротьба, його зброя – так це чи не так?

С. П. : Я думаю, що однозначно так. На сто і на двісті відсотків це те, що я можу робити найкраще. Роману про Франка такого панорамного взагалі не було, є есеїстика, є Роман Горак, який багато зробив, є багато науковців, є Дім Франка, але великий художній роман був тільки за радянського часу про юнацькі роки Франка – Петра Колесника “Терен на шляху”. Його не було, і він повинен був появитися, хтось повинен був його написати – так вийшло, що це зробив я.

І. Ц. : В силу воєнного стану в Україні наша література отримала жіноче обличчя, чоловіки можуть виїжджати лише за спеціальним дозволом, а у іншому випадку – коли їм минуло 60 років. Дуже гідно наші жінки-письменниці представляють українську літературу. Я би хотів спитати – як ти думаєш, яким є майбутнє української літератури по війні, після нашої перемоги?

С. П. : Я маю таку думку, що перед українською літературою відкриються великі перспективи дуже – більші набагато, ніж були. Хоча українську літературу вже трохи знають завдяки Сергію Жадану, Юрію Андруховичу, Оксані Забужко і т. д. Українську літературу вже і раніше більш-менш знали, особливо ті, хто цікавився. Але зараз, думаю, будуть набагато ширші перспективи. Ба більше – мені здається, що це неминуче. У нас є талановитих письменників немало.