Відеопроєкт “Антитеза” від Souspilnist Foundation — це інтелектуальні вечірні розмови про важливе.
Івано-франківський митець, один із засновників мистецького простору “Ваґабундо” Ростислав Шпук став новим гостем програми.
Розмову вів Іван Ципердюк.
Текст і фото: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Ти письменник, фотограф, громадський активіст, і сьогодні, я думаю, розмова буде особливою. Оскільки окрім всіх своїх мистецьких талантів, ти маєш змогу в мистецькому просторі “Ваґабундо” бачити неймовірний калейдоскоп людей, як і звичайних, так і творчих – і все це постійно перед очима. Ростику, як “Ваґабундо” працює з початку війни? Прекрасний мистецький простір, але й дуже добре бомбосховище.
Ростислав Шпук: З початку війни тут почали відбуватися заняття для дітей, тому що позакривали все надземне. Ще паралельно ми з Яремою Стециком вирішили, що треба робити велику тотальну виставку “Для Бога я створю найкраще” (це його проєкт). І він завісив цими дитячими і професійними роботами, пов’язаними з релігією, з відношенням до Бога, всі стіни. Це додало їм подвійної броні.
І. Ц.: І матеріальний, і духовний захист.
Р. Ш.: Люди почували себе страшенно захищено, і навіть додало зайвої уваги для цього простору. Прийшло дуже багато людей.
Дивує, наскільки наші люди виявились красивими – нема панічності, є якась тривожність, яку ми стараємося загнати назовні, щоб тут її не було, але нема нічого такого, що б створювало зайвий кіпіш.
І нам було дуже зараз якось неприємно, коли ми проводили якісь гучні акції, наприклад, молодіжні концерти. Люди їздять туром Україною і роблять такі хіп-хоп-слем вечори, тобто під музику читають текст і роблять змагання. І в них була програма збирання на броніки. Тут зібрали кілька десятків тисяч. Але ми не можемо закривати очі, робити вигляд, що молодь у нас якась така, а не така.
І. Ц.: Тобто життя у Ваґабундо є дуже різним – ти про це хочеш сказати?
Р. Ш.: Хочу сказати, що я пишаюся нашою молоддю. І більшість з тих хлопців, що тут скакали, піде в ту саму армію. І це ті хлопці, які забезпечили збір коштів.
Я думаю, що вимагати для себе якогось надзвичайного комфорту зараз тут, в той час, коли сирени, коли тривоги, не дуже морально. А поза тим все дуже цікаво.
Ця виставка, що у нас відбувалася – москальських реквізитів…
І. Ц.: Цієї зброї використаної з передової.
Р. Ш.: Це було просто чудесно, люди приходили, як у музей, масово. Закінчилось тим, що їм самим якось стало страшно, бо там була, наприклад, рація серед реквізитів. І хтось із журналістів, які це все фотографували, включили її, і вона запрацювала. Це був такий кіпіш.
Швидше зібрали ту виставку, але було чудесно: військовий хор робив концерт, багато людей приходили щодня. Ми відкривалися для того, щоб опустити мистецьке життя з небес, з культурних заходів офіційних в доступну сферу, де можна більше, ніж всюди. Щоб люди, йдучи на щось одне, попадали на якусь іншу акцію чи виставку. Простір мультикультурний, зараз виставка Сорохтея триває, він один із найвидатніших галицьких художників початку минулого століття, і наприклад, молодь приходить…
І. Ц.: І принагідно можуть подивитися на роботи Сорохтея, побачити, який прекрасний і дивний жив чоловік.
Р. Ш.: При тому, що вони не мали планів йти на Сорохтея і, може, навіть не знали, що тут таке, виявляється. Нам цікава присутність людей з іншої сфери, які потрапляють у пастку цього мистецтва.
Відмінність мистецтва і культури в тому, що культура від слова “культурувати красу”, якусь піднесеність, а мистецтво часто працює з чимось брудним, чимось таким відкинутим, неприємним. Але воно тебе переінакшує, примушує самоозадачитись, зробити самоаналіз і ревізію себе. І людина, яка бачить щось таке, з чим важко впоратись, якщо це людина розумна, починає якусь роботу всередині себе проводити.
Всі ми не відбулися б, якби якихось людей не зустріли вчасно у своєму житті. Ми і є сумою тих людей, яких зустріли в житті вчасно, які якось вплинули, показали тобі якусь музику, якийсь текст – ти таким чином продираєшся. І чим вчасніше ти їх зустрів, тим краще. Чому Софійка Андрухович і Таня Малярчук однокласниці, видатні дві письменниці, наприклад? Це працює, самозаводиться.
І. Ц.: Війна також стала феноменом того, що в Івано-Франківську живуть люди з усієї України, і ти в цьому мистецькому просторі впродовж дев’яти місяців побачив, думаю, вже з усіх областей людей, говорив з ними, якось перейнявся ними. Наші люди одинакові з усієї України, чи вони різні?
Р. Ш.: Вони дуже різні – відчуваються львів’яни, відчуваються харківчани. Але те, що тішить, що раптом вони стали одним цілим.
Мені дуже подобається багатошаровість нашої мови, що є відтінки – суржик, галицизми, соціолекти і т.д. А російська для нас стала якимсь асоціалектом. Наскільки приємно, як ці люди переходять на українську, навіть плутаючись. Соромляться – не треба соромитись, все одно це збагачує мову, навіть неправильні слова бувають дуже милими.
Коли я працював на науковій роботі та їздив по союзу, бачив темперальні відмінності між людьми, як говорять – чим далі на Схід, тим люди трохи повільніші, а на Захід – прискорюються. Показником є мова. Взагалі є теорія лінгвістичної відносності, яка говорить, що особливості мови дуже впливають на розум. Люди одного мовного кола мають певні темпераментні відмінності від людей іншого мовного кола. Як мова конструюється – так вона примушує тебе думати. І це ще про те, що нам треба подалі від російської чистої мови, тому що ми таким чином ще більше себе відмежовуємо на рівні мислення. Тут все це відчутно.
Наприклад, Нікіта Тітов розповідав, що був трошки ватнуватий, як він про себе говорить. І він все ж таки зараз чудово говорить українською. Він, до речі, соромився давати інтерв’ю в силу нечистоти своєї української, хоча, мені здається, що у нього чудово все виходить. І думки змінилися.
І. Ц.: Мова почала робити митця. Тобто митець був, а вона почала його шліфувати.
Р. Ш.: Мова – це ж точна наука.
І. Ц.: Без сумніву, це як математика.
Р. Ш.: Є люди, які мають своє препаративне відношення до слова, які знають, як з ним поступити, куди його можна вивернути. Як викрутитись з того, що ти не знаєш якогось слова цією мовою.
Що може бути цікавіше, ніж мова взагалі? Це ж спосіб дихання.
І. Ц.: Ти, Ростику, один з тих, хто мешкає у цьому місті, родина якого тут, як звикли казати на Галичині, живе споконвіку. Бо дуже насправді тяжко відстежити до кінця коріння власної родини, яка так довго живе на одному місці, але таких людей і таких родин не так багато, на превеликий жаль. Ти доповнив портрет своєї родини тим, що один з тих, хто найбільше боровся за старе місто до війни. Таке відчуття у мене особисто, що все це було в минулому житті, а не менше року тому, коли за кожен буквально квадратний метр старого міста із забудовниками, з владою ти і однодумці вели вперту боротьбу – це все вже остаточно відійшло у минуле? Закінчиться війна, і все повернеться, чи не будемо чекати кінця війни?
Р. Ш.: На жаль, у нас потреба резистентності дуже велика. У великій мірі тому, що влада часто взагалі не розуміла міста, бо ті, хто приймають рішення, часто взагалі не звідси. Це не є мінус, але на практиці випливає, що все одно щось таке цінне потребує якогось захисту.
І те, що зараз відбувається, мені нагадує іноді нанесення асфальту, але якимось ямковим ремонтом. Таким чином у нас виникла клаптикова архітектура. Серед міста з’являються якісь будинки, які пригнічують усе навколишнє.
І. Ц.: Одне із твоїх альтер еґо – це фото, маса твоїх фотографій, які ти робиш. І такі унікальні ракурси міста, старих будівель, вулиць, дерев, я про людей вже не кажу. Як ти все це знаходиш? Місто зовсім інше в твоїх фотографіях, ніж так йти дивитися.
Р. Ш.: Нема сенсу фотографувати те, що всім очевидно. Якщо вже витрачати час на фіксацію – це ж палець зношується кожен раз, то хіба на щось таке, що так не побачити, або присутність хоча би якоїсь людини у кадрі, хтось з вікна визирає. Але якщо йдеться про архітектуру – це якісь несподівані ракурси, деталюшки.
На свій день народження я робив виставку, назвав її “Дерево обробки”. Зробив кадри архітектури з деревами або елементами дерев, їх сумістив, кадр віддзеркалив, сумістив і знову віддзеркалив – вони на стику дають дуже класні узори. І більшість людей не могли впізнати, що це є. Це говорить про нашу неуважність, а це ж страшенно цікаво. Чим мені подобається той самий Федерик Януш, який побудував сумнозвісний (тепер уже) “Дністер” і обидва будинки на початку сотки.
І. Ц.: Це все наше місто, історична частина.
Р. Ш.: Тобто ти хочеш чи не хочеш, але мусиш дивитися.
У нас взагалі місто цвинтарного типу – сповільнене, кам’яне, світло грає цікаво. На сотці продають металеві квіти постійно. І чільні скульптури міста зроблені цвинтарними майстрами. У “Дністрі” Януш, наприклад, вже не використовував скульптуру, там тільки медальйони, але він зробив цією будівлею сценарій вулиці. І якимось чином це хочуть зруйнувати зажерливі люди.
Біда в тому, що Франківськ унікальний ще тим, що для нього ще мало таких якихось класних пам’яток архітектури, тому кожною треба дуже дорожити і берегти цей стиль. Але виявляється, що немає правил гри. Влада вмиває руки, звинувачує активістів, що вони недотиснули – і це їм пробачити не можна.
І. Ц.: Тобто історія буде продовжуватись так чи інакше, незважаючи ні на війну, ні на що.
Повернемося від образів до слів. Ти є активним блогером, постійно пишеш якісь історії – довші, менші, але намагаєшся розповісти про те, що бачив, почув, і інтерпретувати. Деколи це смішно, інколи від цього гірко, але воно не залишає байдужим. Тобі не втомливо це постійно робити? Чи не набридає писати у фейсбуці?
Р. Ш.: Взагалі це час, якого ти не помічаєш. Деколи текст написав і не стямився – це тебе заводить, це якась гра. Бо це моменти щастя, ти в той момент був щасливий, і він не вкрав у тебе життя. Тим більше, конструювання тексту – це така інженерія внутрішня.
Мені дуже добре межувати фотографію і текст, тому від текстів треба відпочивати, інакше це графоманія. Треба накопичити цю здатність висловитись. І тут фотографія приходить. Але взагалі мені цікавіше писати, ніж займатися чимось візуальним, тому що я вважаю, що текст – це найскладніша образність.
Найскладніше предати щось таке текстом. Наприклад, кіно заволікає музикою, якимись красивими картинками. А у текст попробуй замани людину, тим більше в довгий.
Просто так я би не сів писати книжку, я зрештою так і робив, що там частина блогів дописана вже спеціально, і ті блоги переінакшені.
І. Ц.: Нагадай, як точно називається твій роман.
Р. Ш.: “Модельний ряд. Хроніки”.
І. Ц.: На презентації ти казав, що він десять років створювався. Тобто це клопітка робота і об’ємна, там є що почитати. Але роман все ж таки стався, ти не обмежився блогом.
Р. Ш.: Я коли його писав, не знав, що напишу книжку. Потім багато чого дописав спеціально для книжки, щоб це не був якийсь набір чогось раніше – треба бути чесним до покупця книжки, він мусить мати того, що ще не було.
Я розумію, що кількість книжок в Україні, кількість затраченої роботи не співмірна з кількістю прочитань, які будуть після того, але те не має значення особливо. Єдине, що я дивуюся, що люди пишуть якісь марнописи – таке, що неможливо читати, нецікаво, нудно.
Є графомани, а є графоманьяки. Графоманія – це, зрозуміло, бажання писати, а графоманьятство – це бажання читати комусь те, що написав. Я роблю такий проєкт: “Бомбосховище для віршів”, дуже багато цікавих людей приходить, і я прошу їх прочитати на камеру віршик. І тут широкий діапазон: від найкращих поетів до якихось графоманів. Наприклад, наша прибиральниця читає вірші – і це дуже класно, живо.
І. Ц.: Ти показуєш усю палітру насправді тих, хто працює з поетичним словом.
Р. Ш.: Мені здається, що це такий відбиток часу. І серед цих графоманів теж бувають класні штуки, якщо обрізати їх в часі, не дати дві години на читання – це може бути щось дуже добре. Воно співвідноситься і дає несподівану реакцію. Словом, я цей проєкт накопичую. З часом хотів би зробити щось більше, наприклад, фільм документальний. Тим більше, що це у часі війни, коли тут справді бомбосховище.
І. Ц.: Роман твій про талановитих, але дуже дивних людей. Ти унікальний в цьому сенсі насправді, що звертаєш увагу на героїв, які є поруч, але які вважаються традиційним суспільством, опослідженими, маргіналами, якими би яскравими не були і як би не кидалися в очі. Нащо ти це робив?
Р. Ш.: Я це вважаю культурною апропріацією. Тобто беру людину з життя, роблю її героєм книжки, але ставлю часто в ситуації, у яких вона не бувала. І заводжу в режим якогось такого цікавого висловлювання.
Якщо ти пишеш про людину, яка справді існувала, твоє завдання не зробити її ні дурнішою, ні гіршою, ніж вона була насправді. Кращою можна, але не навпаки – і це велика відповідальність. Ці люди свідомо відмовились від якихось гарантій безпеки, вони нехтують якимось умовностями – у цьому теж культурна героїка.
І. Ц.: У будь-якому випадку все то є різні обличчя тебе, але всі вони концентруються для тих, хто приїде сюди у Франківськ у Ваґабундо, бо тебе тут можна постійно застати. Ти не лише господар, але й той, хто підтримує на плаву цей мистецький простір – яке майбутнє цього простору? Що з цим всім буде далі? Бо, як свідчить досвід, минає рік-другий, десять – і ідея себе вичерпує або духовно, або нема фінансів це утримувати.
Р. Ш.: Зараз будь-які думки про майбутнє стають тупиковими, і щось планувати я й так ніколи не любив. Мені подобаються несподіванки, які сам собі робиш. Про це говорити не бачу сенсу. Думаю, що його можна буде в щось переінакшити, але я би не хотів, щоб з мистецької магістралі це виходило. Це те, що найпотрібніше зараз.
Якби культурна ситуація на Сході була трохи інакша, цієї війни би ніколи не було. А ми під великим впливом, під гноєм росії, а треба чинити опір мистецтвом, робити щось таке, що б стало модним.
І ці хлопці, які приходять поджемити, вони ж особливо більше не мають де. Це може і мені не подобатись, але це не значить, що цьому не має бути місця – чому ми, 50-літні, маємо вирішувати, що робити молоді? Було б цікаво, якби більше молоді залишалося, щоб нові ідеї штовхати.
Долучайтеся до розмови про мистецтво в різних його проявах на нашій fb-сторінці, в youtube: https://youtu.be/mOiqrrmIOHcі на сторінках медіапартнерів Тиктор медіа, КУРС.
