Новий гість відеопроєкту “Антитеза” від Souspilnist Foundation — Ігор Балинський.
Ігор Балинський — медіаексперт Lviv Media Forum, співзасновник Видавництво «Човен» та Школа журналістики та комунікацій УКУ.
Розмову вів Іван Ципердюк.
Текст та фото: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Почнемо все ж таки з культури: видавництво “Човен” – неймовірне, маленьке, нішеве видавництво – як воно створилось? Як воно існує, що воно видає? Бо я думаю, що знайдуться ті (хто дивиться нашу розмову), хто бодай раз чув про нього, а ще краще – тримав книжку, а ще краще – читав її.
Ігор Балинський: Так, видавництво є маленьке, ми себе називаємо “нішевим видавництвом”. У 2017-му році вийшла перша книжка.
Один із засновників Медіафоруму, Остап Процик, говорив, що Медіафорум як одноразова подія, велика, раз на рік – цього замало, аби формувати медіасередовище. Остап шукав різні активності упродовж року і сказав, що бачив би, що Львівський медіафорум ініціював створення нішевого видавництва, яке б займалось передусім перекладами тих жанрів, яких є на ринку досить мало.
Мова у першу чергу йшла про художній репортаж, про есеїстику, якісну інтелектуальну есеїстику і про інтелектуально історичний нон-фікшн. Ми, власне, поговорили про ці речі, якийсь час обміркували, сформували концепцію, і в 2017-му році видали першу книжку. Це була книжка польської репортерки Катажини Квятковської-Москалевич “Вбити дракона. Українські революції”. Одна з найцікавіших книжок про дві українські революції, ми її переклали.
“Човен” пливе, нам п’ять років, і ми стараємося триматися цієї концепції, і власне, вона дещо змінилися, дещо розрослася, за той час з’явилася серія українського художнього репортажу.
Ми вже маємо декілька книжок молодих українських репортерів і репортерок, але головний фокус залишається – перекладний і художній репортаж, в першу чергу польський, тому що польська школа літератури факту, як вони її називають, є однією з найпотужніших у світі, це історичний нон-фікшн. І те, що нам вдалося несподівано для себе змінити за час функціонування видавництва: ми перше видавництво в Україні, яке привело на український ринок в перекладі спадщину одного з найвідоміших публічних істориків і інтелектуалів світових – Тоні Джадта. Ми зараз маємо ексклюзивні права на переклади нових книжок Джадта, і це, напевно, була та подія, той автор, ті книжки, які дозволили нам стати помітними попри те, що ми залишаємося маленькими.
“Човен” – це не бізнес (тобто вони, книжки, – збиткові речі), “Човен” – це швидше заповнення інтелектуальних лакун на книжковому ринку України. Ми видаємо те, що в принципі великі видавці не беруться видавати – це логічно, тому що вони мають інші авторські чи жанрові пріоритети.
Але загалом ринок України до війни, та й зараз, так і функціонував: те, що не закривають великі видавці – закривають малі видавці. Через це український книжковий ринок в останніх п’ять-сім років є достатньо цікавим, динамічним тематично, з точки зору авторів – повним, мені видається.
І. Ц.: Для мене, наприклад, неймовірне враження справило те, наскільки ви почали – я не знаю чи свідомо, чи мимоволі – виховувати школу української художньої репортажистики. У вас з’являються такі цікаві імена і вже є свій певний “зе бест”. Якщо надрукувався якийсь молодий репортажист у “Човні” – це вже значить якийсь певний знак якості. Ви це усвідомлено робили?
І. Б.: Це історія, яка йде ще до “Човна”, тому що довкола Львівського медіафоруму і довкола Школи журналістики Українського католицького університету сформувалося покоління нових українських репортажистів\репортажисток. Для прикладу – Марічка Паплаускайте, яка є випускницею першого набору Школи журналістики УКУ. Вона на сьогодні очолює найвпливовіше українське онлайн-видання художнього репортажу “Reporters” і вона видавала свою першу книжку в “Човні”.
В один момент, коли ми почали займатися перекладом польських репортажистів, зрозуміли, що цього недостатньо, і обережно почали думати, чи не започаткувати нову серію – ми її назвали “новий український репортаж”. І в 2019-му році таки на це наважилися.
Стартувало дві книжки: одна із них – Марічки Паплаускайте “Бог дивовижних людей та інших грішників” – це цикл репортажів про людей, які шукають Бога, віру, якісь вищі сенси; і книжка Світлани Ославської про Туреччину – “Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії”.
Паралельно була книжка Олесі Яремчук, чудова, блискуча, – цикл репортажів про національні меншини в Україні «Наші інші. Історії українського різноманіття».
Останньою книжкою, яку ми видали, була книжка українського журналіста, який працює у Вашингтоні в українській редакції “Голосу Америки”, Остапа Яриша про Америку – назвали “Історії не з Голівуду” – про Америку в рік виборів, коли Джо Байден переміг Дональда Трампа.
І цих декілька книжок сформували вже певну серію, ця серія буде доповнюватися – на початку листопада вийде нова книжка. Якщо говорити про неї, напевно, для мене, для видавця, цьогорічна у “Човні” буде найважливішою книжкою – це книжка про Сєвєродонецьк. Вона написала до війни, і не мала не в “Човні” виходити. В силу різних затримок, логістичних проблем, вона не вийшла в одному з українських видавництв. І Світлана Ославська (до речі, вона має дуже цікаву особисту долю: народжена в Сєвєродонецьку, вчилася в Харкові, потім – в Києві, а одружилася і живе в Івано-Франківську – від Сходу на Захід повністю) написала книжку репортажів про рідне місто, з якого вона давно поїхала. Ця книжка мала би вийти в грудні минулого року, мала би розповісти про одне із індустріальних міст Сходу, яке має до того ж цікаву політичну біографію – ми знаємо, що в 2004 році відбувся перший сепаратиський з’їзд в Сєвєродонецьку. Книжка не вийшла, і коли почала війна – Світлана була розгублена, але ми запропонували їй забрати права з іншого видавництва і готові були цю книжку видати, і вона це зробила достатньо безболісно.
І штука в тому, що я читав рукопис книжки два дні по тому, як Сєвєродонецьк був окупований росіянами – я просто зрозумів, що книжку треба видавати, тому що це насправді документ про місто і про людей: про місто, якого не існує, і яким воно буде – ніхто не знає. І про людей, їхні історії життя – і більшість з цих людей вже ніколи не повернуться в Сєвєродонецьк. Тому це буде одна з найцікавіших, найщемкіших репортажних книжок цьогорічних. Але, тим не менш, ця серія нового українського репортажу буде продовжуватися, і кажу орієнтовно – в середині листопада, власне, буде книжка, чергова репортажна книжка українських авторів в цій серії “Човна”.
І. Ц.: Ігоре, зрозуміло, що йде тяжка, неймовірно тяжка війна, і вона завдає нам і моральних, і економічних втрат. Видавництву, я підозрюю, дуже нелегко існувати матеріально в цих умовах, хоч воно невелике – воно пильнує за накладами, щоби не перебирати міру і не зазнавати збитків, але все одно це дуже важко. Але воно існує, видає книги, які не мають широкого попиту масового споживача, це цільові аудиторії – і це вже також є ризиком, бо ці цільові аудиторії – це, як правило, люди, які здебільшого дуже добре рахують свої кошти. Чи має зараз сенс така робота? Чи може треба всі гроші на волонтерство віддати, от вічне питання – чи під час кривавої війни культура має значення?
І. Б.: Має. Я би навіть більше сказав: якщо дасть Бог вистачить терпіння і інших речей, ми наступного року видамо найбільшу кількість книжок за увесь час існування “Човна”. Зазвичай ми в рік видавали чотири-п’ять книжок (плюс додруки), а цього року ми плануємо до Миколая видати сім нових книжок, і ми постійно робимо додруки тих книжок, які є актуальними на ринку.
Як це не дивно, починаючи орієнтовно з червня місяця, українці почали купувати книжку і читати.
Цього року з семи книжок лише півтори книжки мають грантову підтримку. Одна повністю – це книжка-графічна адаптація Тімоті Снайдера, бестселер про тиранію, вона вийшла у вигляді артбуку, коміксів, і ми отримали грантове фінансування. І ще одна книжка, яка буде на початку грудня, про український Донбас – це книжка схожа чимось до історій репортажів про Сєвєродонецьк, бо це так само книжка, яка була написала до війни українською аналітикинею Катею Зарембо. І ми так само прийняли рішення її видавати, тому що це – про той Донбас, про який дуже мало хто знає, – це будуть історії українського Сходу початку 21 століття.
Український Донбас існував, як би не намагалася російська пропаганда це заперечувати.
Катя зробила блискучий нон-фікшн. До речі, це буде перша нон-фікшн книга в “Човні” української авторки. Можливо, вона переросте в окрему серію.
Це має бути сім книжок – і усі книжки, які ми плануємо на цей рік, видаються за рахунок того, що нам вдається досить добре продавати. Ми заробляємо на копірайтинг, заробляємо на переклад (якщо це – перекладна книжка), на друк відповідно, на оплату додрукарських речей. Тобто, як би це дивно не виглядало, ми абсолютно в цьому році є самодостатні фінансово – це парадокс.
І. Ц.: Виглядає так з того, що ти кажеш: наші люди розуміють, за що ми воюємо.
І. Б.: Є книжка “Хіросіма” – це один із цьогорічних бестселерів, книжка американського журналіста Джона Герсі про трагедію Хіросіми – наклад в світі понад три мільйона екземплярів. Ідея цієї книжки з’явилася ще минулого року до війни. Так сталося, що ми видали книжку шостого серпня до річниці бомбардування Хіросіми, а в 20-х числах вересня у мене лишилося на складі декілька екземплярів з тисячного накладу – це півтора місяці. Ми зараз робимо додрук, я розумію, що божевілля російське додає цікавості до цієї книжки, але за рахунок цього ми можемо дозволити собі запускати інші книжки – це перша річ.
Друга річ, яку я хотів проакцентувати – чому люди почали купувати книжки. Ця книжка здорожчала, тому що дуже сильно здорожчав папір і друкарські послуги, і якщо ми говоримо про перекладну книжку – девальвація гривні призвела до зростання, скажімо, вартості копірайтів, тому що вони обраховуються в євро чи в доларах.
Але ми постійно пишемо, коли анансуємо книжки “Човна”: війна – це не лише фізичне руйнування, не лише вбивство військових і цивільних, не лише інфраструктури. Будь-яка війна такого типу, яку веде росія проти України, – це є війна також проти нормальності. “Нормальності” в широкому сенсі: людей позбавили можливості подорожувати, мандрувати, відпочивати, ходити в театр нормально, ходити в кіно, читати книжки.
До певної міри те, що українські видавці (а треба віддати належне) буквально з середини літа просто відновили, можливо, не в довоєнних обсягах, але відновили активність, і виходять зараз фантастичні книжки – читач український оцінив це, і він підтримує це, купуючи книжки.
І купівля книжок чи, скажімо, ходіння в театр, незважаючи на ризики, що може бути повітряна тривога і прилетіти ракета, – це так само є спротив проти знищення нашої нормальності. Тому що нормальність – це так само культура. Ми, як виявилося, зараз є людьми набагато вільнішими, набагато більш сенсованішими, прискіпливішими до того, що нас оточує, що ми споживаємо в культурному сенсі – ми аж тепер це побачили.
І це дуже важливо є – книжка, театр, концерти, які люди відвідують, підтримка культурних акцій, перфомансів у фінансовому сенсі. Підтримка показує те, що ми чинимо спротив війні на дуже багатьох рівнях і, власне, оці всі заклики до знищення українців як нації, до знищення будь-яких культурних основ, до знищення ідентифікації – мені видається, підняли рівень спротиву. Тому, звичайно, це все складно, тому що економічна ситуація дуже є складною. Але ми могли опустити руки, цей ринок міг взагалі обвалитися, бо в таких межових ситуаціях ти розумієш, що важливіше – втримати гроші на їжу, на одяг, на забезпечення дітей, сім’ї, чим піти купити дорогу книжку.
І. Ц.: Хочеться сказати метафорою: видавничий “човен” пливе, а наші люди підхопили весла – вони гребуть.
І. Б.: Якби це не парадоксально – так.
І ще одне щодо нішевості тематичної і форматної: і так, і ні – є книжки, які дійсно є нішевими, і які є виключно жанровими (той самий художній репортаж). З іншого боку – ми маємо в портфелі книжки, які видавали як нішеві, маєш рацію, але які стали масовими. Таких книжок є декілька, в першу чергу – це біографія британського-вельського репортера Ґарета Джонса, який вперше розповів історію про український Голодомор західним медіа. Польський журналіст і письменник Мірослав Влеклий написав блискучу біографію, ми її переклали – і це такий бестселер видавництва “Човен”, вже, напевно, поза п’ять тисяч тиражу продали (це багато для такої літератури в Україні). За географією покупців (бо ми маємо можливість відслідковувати через замовлення на сайті), ця книжка покрила географічно всю Україну.
І друга річ, зараз такою книжкою, мені видається, буде “Хіросіма” Джона Герсі – дещо, на жаль, через трагічні, складні обставини, але, швидше за все, вона такою буде.
Тобто є книжки, які ми видаємо як вузькожанрові, як форматні, але, тим не менше, вони виходять на набагато ширшу аудиторію. Мені видається, що в такий час, у який ми зараз живемо, це є добре і для видавництва, і для книжкового ринку.
І. Ц.: Зараз хотів би повернутися до Львівського медіафоруму, на якому я вже роки не був, але дуже добре пам’ятаю тебе, коли ти ходив у футболці “Медіа – це наша парафія” і пильнував за всім, доглядав на медіафорумі. Тобто ти був такий справжній менеджер – без тебе нічого не відбувалося, і видно, що знав усю цю кухню, бо сам це готував. У якому це стані перебуває також, звідки ця ідея, от що із Медіафорумом?
І. Б.: З Медіафорумом усе гаразд. Медіафорум зараз на новому етапі розвитку.
Перший медіафорум відбувся в 2013-му році, і тоді його робила та команда, яка заснувала медіафорум – Остап Процик, Світлана Крижанівська, і я був причетний до цієї команди. З 2019-го року Медіафорум змінив не формат, змінив напрямок розвитку – тепер це не підготовка великої події європейського масштабу.
І. Ц.: Фестивалю такого фактично медійного.
І. Б.: Тепер він залишився лише однією з важливих активностей. Медіафорум – це велика інституція, яка на сьогодні займається крім підготовкою фестивалю, дуже багатьма речами: це дослідження, різноманітна аналітика, експертиза, реалізація дуже багатьох програм підтримки локальних і не лише локальних медіа – війна змінила дуже багато.
Медіафорум буквально два тижні назад переїхав у нове приміщення, і це вже великий медіахаб, у якому, скажімо, має функціонувати, вирувати медійне життя, де можуть працювати медійники, які приїжджають до Львова, які можуть проводити свої події, просто працювати – це велике приміщення недалеко від центру.
“Човен” буквально є частиною екосистеми Медіафоруму, і Медіафорум – це дуже велика допомога і підтримка журналістам в ситуації, в якій ми опинилися, зокрема, чи з окупованих територій, чи з територій, де відбуваються активні бойові дії.
Тобто це – великий штаб, плюс-мінус 15 людей, які працюють: аналітики, грантові менеджери, менеджери, івент-менеджери. І зараз Медіафорум, я би сказав, професіоналізувався – у нас є директорка Ольга Мирович, яка займається стратегуванням і визначає напрямки розвитку, є операційна директорка Галя Танай, є підрозділи, відділи, які, власне, функціонують.
Тобто я би сказав, що на сьогодні Медіафорум – це вже є у доброму розумінні європейського штибу медійна організація, яка визначає тренди розвитку, аналізує внутрішню ситуацію в українському просторі і має дуже добрі контакти в західному медійному просторі і серед донарського середовища. Те, що ми почали з Остапом Проциком як підготовку яскравого, важливого, сенсового фестивалю, залишилось до певної міри в минулому. Останніх три-чотири роки (і особливо з початку війни) Медіафорум масштабувався. І я думаю, що оце масштабування буде продовжуватися, тому що на сьогодні ми є однією з двох-трьох ключових медіаорганізацій в Україні і достатньо помітними є в Європі та світі.
І. Ц.: Якою є зараз роль і вага медіа під час сучасної війни? Як до медіаексперта я звертаюся до тебе, в цій ролі, в цій іпостасі. І друга частина цього питання: національний телемарафон, до якого виникає дуже багато запитань, – як ти оцінюєш всю цю ситуацію?
І. Б.: Мені здається, що війна загострила чи оприявнила, наскільки насправді ми не є (українське суспільство) медіатизованим суспільством.
Ми – залежні від новин, залежні від каналів комунікації, і зараз дуже потребуємо достовірного новинного трафіку на перевірених каналах комунікації.
Ми говоримо про медіа класичне – радіо, телебачення, онлайн-видання, залишки друкованого медіа, і ми говоримо про нові медіа – соціальні медіа, насамперед соцмережі, ютуб як альтернатива телебаченню. Звичайно, ситуація є складною і непростою, тому що українська аудиторія до певної міри далі залишається такою поділеною між класичними медіа і новими медіа.
Останнє опитування, яке я бачив, – на сьогоднішній день ми є залежними від двох каналів комунікації: з одного боку велика вага лишається телебаченню (це частково до другої частини питання про Єдині новини, про телемарафон), з другого боку – зросла величезна вага месенджерів (не соціальних мереж, а месенджерів), у першу чергу – телеграму. Телеграм виявився інструментом миттєвого донесення інформації в найоптимальніший спосіб чи найефективніший. Я так само послуговуюся телеграмом власне тому, що це – зручно.
І. Ц.: Так, важко зустріти людину навіть старшого покоління вже зовсім.
І. Б.: Звичайно, у цій ситуації залишається питання достовірності інформації, залишається питання маніпуляції інформації.
Як би ми не хотіти, ми не врегулюємо класичні медіа, ми не врегулюємо нові медіа, тому що це – неможливо. Ключове питання, яке тут залишається – це питання вміння аудиторії верифікувати інформацію, відчувати, мати досвід, мати навички, де інформація маніпулятивна, перевірена-неперевірена.
На жаль, якщо ми говоримо про довоєнні дослідження про медіаграмотність аудиторії…
І. Ц.: Це велика наша проблема, і наші люди не хочуть вчитися – я ці бачив дослідження.
І. Б.: Це величезна проблема. Чи змінила щось війна – я думаю, що так. Чи в кращу сторону – частково так, за рахунок того, що в месенджерах, соцмережах все-таки є люди, на яких аудиторії інтуїтивно орієнтуються. І ці люди є верифікованими, для прикладу – феномен Притули, феномен українських воєнних журналістів, які працюють на фронті.
І. Ц.: Цаплієнко, наприклад.
І. Б.: Цаплієнко, Юрій Бутусов і т. д. Частина громадських активістів, яка веде активно свої телеграм-канали, Стерненко, наприклад, Борислав Береза. Тобто по-маленьку з’являються люди, які стали, скажімо, верифікаторами інформації і подій, і аудиторія через них читає, розуміє, аналізує.
Не все так добре – не будемо так говорити. Але якщо ми говоримо про погану ситуацію з медіаграмотністю, критичним мисленням до війни – то війна, на щастя, не поглибила тої ситуації, а частково її покращила. Частково.
Звичайно, є велика аудиторія, яка дивиться і читає Шарія – далеко не будемо себе тішити – є люди, які кидаються на різні російські пабліки, які є маніпулятивними. Це все є. З другого боку, в такій ситуації, в якій зараз є Україна, в ситуації технологічній, ситуація могла бути гіршою. Тобто давайте реально дивитися на речі. І тепер повертаємося до телемарафону – я, напевно, буду трішки не такий критичний до Єдиних новин…
І. Ц.: Мені якраз тому цікава, як фахівця, твоя думка.
І. Б: Зараз дуже багато претензій, поясню чому.
Рішення про створення єдиного каналу новин на початку війни, я вважаю, було правильним. Тобто, на жаль, в умовах війни держава має право на цензурування, на монополію, і хочемо ми чи не хочемо, але це – правильна історія.
Чому це ще було правильно. З моєї точки зору, з огляду на власність українських медіа (тобто це ситуація, яка не має аналогу в світі – вона є типово пострадянською, дуже сильні особливості є виключно українськими), зважаючи на різновекторні інтереси власників українських медіахолдингів, зокрема телеканалів – Пінчук, Коломойський, Ахметов, Фірташ, Порошенко і т. д., це рішення було правильним. Потрібно вибудувати єдиний порядок денний інформаційний. Інше питання – якість цього порядку денного, якість спікерів, професійність.
Якщо в активній фазі наступу на Київ до кінця березня, до початку квітня це все ще не випирало, то з часом ми говоримо про те, що якість дуже багатьох інформаційних потоків порядку денного, експертності в Єдиних новинах почала провисати, і з’явилися речі типові для будь-якого українського політичного середовища – це лобіювання, звичайно, і пильнування рейтингу Володимира Зеленського.
Тому сьогодні, я думаю, що потрібно шукати інший формат. Але єдина річ, яку би я хотів зазначити (я собі так змоделював ситуацію), що буде, якщо українські телеканали, їхні власники і медіахолдинги повернуться в ситуацію політичного плюралізму в час війни: наскільки вони здатні будуть вибір робити поміж суспільним – те, що важливо для суспільства, і власним політичним рейтингом.
Давайте говорити відверто: на сьогодні медіаактивність Петра Олексійовича Порошенка дуже часто у певних очах є провокаційною. Коли ми говоримо про ситуацію, в якій зараз існує Україна, нема відчуття особливості тієї ситуації, нема відчуття ієрархії, яка мала би бути у вертикалі. Як в цій ситуації будуть вести себе, скажімо, у комунікації губернатори (а тепер – керівники обласних військових адміністрацій)? З точки зору воєнного стану ключовою особою в області є голова військової обласної адміністрації, водночас українські мери звикли до такої широкої демократії. Є приклад Бориса Філатова в Дніпрі, який веде себе фактично як незалежна одиниця влади на території, яка в принципі підпорядковується йому, а не нікому іншому. Дуже часто в публічному просторі це є.
Тому в мене питання в тому, що ми швидше за все будемо приречені на певні комбіновані варіанти. Але я, власне, казав, що я не зовсім критичним є до тих форматів. Я не до кінця вірю українським політикам і олігархам, які контролюють великі медіахолдинги, що вони здатні будуть особисті інтереси, фінансові, політичні амбіції засунути на другий план і все-таки працювати на суспільство.
З іншого боку, специфічний офіс Президента Володимира Зеленського, який так само є медіазований, який працює на рейтинги: швидше за все, природа, власне, технологів, природа чиновників, що вони за тими речами слідкують – звідти з’являються конкурентні війни, звідти з’являються якісь вкиди інформації, з’являються якісь незрозумілі коментарі. Тому якщо президентська вертикаль на сьогодні здатна вирішити якість експертизи – умовно кажучи, перестати позиціонувати Арестовича як ключового глашатая в цій країні, а Подоляк буде ключовим аналітиком, якщо вони здатні будуть балансувати і зможуть знайти внутрішні домовленості, непублічні, з власниками і ключовими політичними гравцями, можна буде говорити про фактично перехід українського медіапростору в формат довоєнний.
Але я маю великі сумніви. Тому що тут надто багато накладається особистого, амбітного, специфіка політичної ментальності української. Тому швидше за все влада до кінця року буде тримати формат Єдиних новин, і що буде з наступного року – значною мірою буде залежати від ситуації на фронті. Якщо вона буде складною або буде коливатися, я думаю, що формат Єдиних новин при усій його ваді – влада вважатиме, що вона мусить його підтримувати. Тому що ризики, умовно кажучи, інформаційної махновщини – вони так само можуть бути дуже великими для України в теперішній час.
На жаль, немає однозначного рецепту, що ми здатні бути дорослими, зваженими в медіасередовищі, якщо мова йде про такий важливий вибір – між існуванням держави і власним політичними майбутнім. На жаль, в українських політиків і крупного бізнесу інколи все-таки переважує їхнє політичні чи бізнесове майбутнє в час, коли у війні ще фактично нічого не вирішено.
І. Ц.: Ти водночас і є викладачем, і можеш бачити на власному досвіді професійному, що держава, незважаючи на дійсно неймовірно криваву тяжку війну, не перестає готувати для себе кадрів, університети працюють – так, це комбіновані форми, не зовсім досконалі, але з часу ковіду ми увійшли у війну плавно і це все продовжується – працюють відділення, факультети журналістики (один із них – “PR і журналістика”, де ти працюєш безпосередньо в Івано-Франківську), готуються нові журналістські кадри. Але я от подумав про таку маленьку область, приклад – область, яка далеко, на щастя, від війни – Івано-Франківщина, де готується не так багато журналістів, але, очевидно, що навіть ці фахівці не матимуть місця для роботи, бо просто – нема медій. От як вирішити цю проблему? Наші діти йдуть у фах, спеціальність, медіа, а працювати – фактично велике запитання, де вони будуть.
І. Б.: Це є велика проблема, це є питання до нереформованості української освіти, до невміння освітньої бюрократії…
І. Ц.: Адаптуватися?
І. Б.: …відчувати освітні тренди для спеціальностей.
Якщо піти вже далеко-далеко, оскільки маю досвід роботи викладацький великий – я працював на журфаці в університеті Івана Франка, створював Школу журналістики УКУ (це магістерська школа, школа магістерських програм), зараз я працюю з бакалавратом в університеті Короля Данила в Івано-Франківську – це три різні досвіди, три різні навчальні заклади.
І. Ц.: Але це вже палітра якась певна.
І. Б.: Я маю певне розуміння, відчуття, що до чого і як. Я би почав зараз інакше – некоректно зараз говорити про потенціал працевлаштування в час війни, тому що кількість факультетів і кількість студентів, які будуть набирати факультети журналістики по Україні, вона зараз є такою, якою вона була до війни – тобто ситуація сформувалась до війни.
Питання в тому, що будь-який університет, в цьому випадку чи Український католицький університет, чи університет Короля Данила, мають свої переваги – вони є приватними університетами. Формуючи кількість студентів, які вони хочуть вчити, аналізуючи, які вони спеціальності відкривають – базова річ.
І. Ц.: Ти хочеш сказати про те, я так розумію, щоб пояснити нашим глядачам, що приватні університети надзвичайно адаптивні?
І. Б.: Адаптивні, і вони не можуть собі дозволити зайвих витрат. Тобто спеціальності, які відкриваються, мають бути затребуваними на ринку. Не можу сказати, наскільки глибоким є аналіз в УКУ чи УКД цих спеціальностей, які працюють, але принаймні знаю, що він ведеться – чого немає в державній системі освіти.
І. Ц.: У цій бюрократичній усталеній машині.
І. Б.: Є просто дуже проста логіка: Бог із ними – з журналістами, зараз я поясню, чому ситуація кращою є. Але чи потрібно в умовному Львові, в умовному певному університеті готувати 250 істориків щороку?
І. Ц.: Очевидно, що – ні.
І. Б.: Чи потрібно готувати в умовному Франківську чи Тернополі 150 філологів щороку? Умовно, що ні. Що визначає ліцензію, кількість студентів, які ми беремо на ту чи на ту спеціальність? Швидше за все визначається воно інерцією, традицією, звичкою, а не обрахунком, куди підуть працювати ці філологи.
І. Ц.: Раціональними обрахунками.
І. Б.: Це перше річ, яка ставить питання якості освіти навіть в умовах війни. Друга історія – це рівень української середньої школи, і тут ситуація є дуже і дуже кепською. Особливо коли ми говоримо про школу поза обласними центрами – маленькі містечка, сільська школа. На сьогодні, на жаль, незважаючи на те, що запущена нова українська школа, це питання ще достатньо тривалого часу. На жаль, якість середньої освіти в Україні, в районах в першу чергу – вона є найкритичнішою, вона є поганою.
І. Ц.: Вона бажає кращого.
І. Б.: Ми отримуємо в будь-якому університеті, скажімо так, фрагментарно навчених школярів, які пройшли або не пройшли певну підготовку через репетиторство на ЗНО. І далі ми маємо абсолютно молоду людину, яка значною мірою не розуміє, куди вона поступила (здебільшого, принаймні третина точно поступила випадково).
І далі питання опанування професійних скілів, навичок і вихід на ринок.
Чому все-таки журналісти, рекламники і піарники, я вважаю, мають більше переваг перед філологами та істориками (хай не ображаються філологи та історики)? Тому що на сьогодні медіа – це не лише телебачення, радіо, це – реклама (не лише білборди чи реклама на телебаченні, на радіо).
І. Ц.: А соціологія – це не лише підрахунок голосів.
І. Б.: Це набагато ширша річ. Сучасний світ медіа необов’язково має бути інституалізованим. Ти необов’язково маєш працювати в якійсь редакції чи в рекламному агентстві. Ти можеш бути сам медіа, можеш створювати медіаканали через соцмережі, можеш створити власне рекламне агентство, можеш надавати рекламні комунікаційні послуги.
Якщо ти є на ринку конкурентний, то ситуація складною є. Зважаючи на мій попередній песимізм, ти маєш навіть в умовах війни набагато більше можливостей себе реалізувати, попробувати щось своє, аніж в інших спеціальностях. Тому я би, звичайно, скорочував і кількість журфаків, і кількість набору – це само собою, це – забагато є.
У 16 чи в 17 році один із освітніх київських центрів, які очолює колишній заступник Міністра освіти пан Фініков, проводив дослідження, на базі якого виявилося, що рівень здобуття вищої освіти в Європі найвищим є в двох країнах – Україна (тут вже логічно) і друга країна – це Польща. 72-78% відсотків випускників шкіл в Україні і в Польщі здобувають вищу освіту. Це є нонсенсом. Тому змінювати ситуацію можна по-різному: зменшувати кількість набору, ускладнювати фільтри потрапляння на ту чи іншу спеціальність (за прикладом медуніверситетів, скажімо), виставляти поріг на ЗНО (не відсутність порогу в 100 балів, а ставити 130-140-150). І тоді ми могли би отримувати на журналістських спеціальностях, і може, на інших, більш готового випускника середньої школи, більш мотивованого випускника.
Те питання недореформованості, ті кроки, які робляться-робилися чи міністром Квітом, чи міністеркою Гриневич – вони були апріорі правильними, але вони до кінця не дійшли, не завершилися.
Тому, надавши, скажімо, автономію, дуже багато хороших європейських інструментів, ми поки що не дійшли до власне аудиту якості освіти – це починається з кількості. Я мовчу про кадровий склад викладацький – це інша проблема, але це не тема цієї розмови.
Але попри всі речі, якщо ми говоримо про комунікацію, рекламу, журналістику, світ медіа – я на сьогодні лишаюся більш оптимістичний, бо ці діти-випускники, якщо вони мотивовані, навчені, мають набагато більше шансів після випуску університету працювати не на базарі, аніж випускники інших гуманітарних спеціальностей. Я собі вже можу дозволити це сказати, маючи понад 25 років викладання в різних навчальних закладах.
І. Ц.: Ігоре, у нас зараз триває окрім військової сторони цієї війни (коли ЗСУ безпосередньо воює з ворогом на фронті), війна за сенс – в цій війні беруть участь і наші медійники. От як ти вважаєш, як ти оцінюєш наші журналісти витримують ту марку введення цієї війни чи вони виявилися якоюсь мірою неготовими?
І. Б.: Ситуація значно краща, ніж ми собі могли би уявити, загалом.
Знову ж таки, тут потрібно розуміти дуже важливу річ: наші медійники – це не лише ті, хто роблять сюжети, новини в Єдиних новинах на телемарафоні. Це – дуже багато людей, які ведуть свої телеграм-канали, які роблять свої відеоісторії в ютубі, які пишуть у фейсбуці, які видають книжки.
Цього року буде декілька дуже хороших книжок – це експрес-аналіз, експрес-емоції тієї ситуації, в яку ми всі потрапили. Вони пишуть книжки (що є дуже важливо і що кардинально відрізняє нас від російської псевдожурналістики), вони залишаються людяними, вони намагаються бачити, помітити на війні людину.
І звичайно, що українське медіасередовище має свої професійні проблеми. Мені здається, воно є достатньо консолідоване і розуміє на кого воно працює, хто є його аудиторією. І воно поступово знаходить-знайшло оці правильні слова, сенси. Воно знаходить канали комунікації з різною аудиторією. Я це можу стверджувати, маючи в основі дослідження, які ми проводимо на медіафорумі львівському, і спілкуючись з дуже багатьма українськими журналістами, які працюють в зоні бойових дій.
Тобто на сьогодні ми маємо усі підстави, за великим рахунком, гордитися тими українськими журналістами, які активно залучені у висвітлення війни чи у висвітлення життя країни в час війни.
Тут я значно оптимістичніший, ніж коли ми говоримо про стан української освіти, тому що це є ціле покоління молодих людей, яким є що втрачати, які звикли працювати в ситуації достатньої великої свободи слова, навіть в ситуації олігархічної конкуренції (тому що новини на одному каналі мають бути не гіршими, ніж новини на іншому каналі). Це люди, які володіють, як мінімум, англійською мовою і іншими, тобто достатньо освічені, і люди з досвідом, з принципами, з цінностями.
Ми бачимо, що навіть попри усю складність війни, ми зустрічаємо якісні журналістські розслідування, які показують вади країни в умовах війни, ми бачимо добру політичну аналітику, коли показуються ті вади примітивної кепської псевдополітичної конкуренції між різними політичними групами в країні.
Прекрасне покоління колумністів – Віталій Портников, Паша Казарін, які постійно висловлюють своє бачення особисте війни, і що дуже важливо, ми маємо приклади десятків українських журналістів, які пішли воювати – Вахтанг Кіпіані, Левко Стек, той самий Павло Казарін, розуміючи, що ситуації, у які вони готові захищати власну країну, поза професією.
І це все в сукупності нам якби демонструє, що українські медіа, українська медіаспільнота, стала більш зрілою, більш відповідальною, і вона розуміє, що потрібно, як потрібно говорити з аудиторією.
Ну, а на сьогодні ті сенси є дуже очевидні і прості. У нас є тільки один варіант – ми маємо перемогти, ми розуміємо, за що ми боремося. Ми боремося за те, щоб залишалися собою і самі визначали своє майбутнє – і це ретранслюється, коли ми говоримо про медіаспільноту, різні канали комунікації, через які вона спілкується зі своєю чи широкою аудиторією.
І. Ц.: Не можу після того, як ми вже поговорили про освіту, поговорили про медіаспільноту, про викладацтво, оскільки є видавництво – не згадати письменників. Якраз, як не дивно, українські письменники виявились чомусь значно розгубленішими у цих обставинах війни певною мірою. Дивно, але журналісти, які би мали у зв’язку зі своєю професією, яка залучає їх безпосередньо багатьох до бойових дій, роботи у зоні бойових дій, вони б мали зазнавати найбільш руйнівного впливу війни, а виявилося, що найбільш беззахисними якоюсь мірою і вразливими до війни, виявилися письменники. Як ти гадаєш, є в цьому якийсь сенс?
І. Б.: Я не знаю, не аж так слідкую за літературним середовищем, хоча з іншого боку – у мене є добрі знайомі, я з ними спілкуюся. І так і, ні…
І. Ц.: Однозначності немає.
І. Б.: Я менш компетентний в цій сфері, але принаймні є феномен Сергія Жадана, який на сьогодні насправді став брендом і фізичного, і інтелектуального спротиву України, тобто це – музика, волонтерство, Харків, публічність.
От дивлюся: щоденник про Харків Сергія вийшов у Німеччині окремою книжкою, є активність українських письменників і поетів в публічному просторі – Катя Калитко з її новою збіркою, Андрій Курков, наскільки я знаю, зараз за кордоном видає, вийшов чи виходить “Щоденник агресії”, Оксана Забужко само собою, можливо, вона десь до певної міри підважує, доповнює, відтінює-дотінює Сергія Жадана, тобто у тому сенсі, і знову ж таки – її книжка есеїстики вийшла в Норвегії. Власне, це книжки, які спрямовані на західну аудиторію. Мені здається, що тут не зовсім коректно є, все-таки журналістика – це більш…
І. Ц.: Це щоденна робота, відповідь на кожен день.
І. Б.: Так, все-таки література потребує часу. Тим не менш, можливо, хтось виявився розгублений в літературному сенсі, але мені видається, що ця розгубленість не є фрустрацією. Це, можливо, є все-таки певною паузою, аби осмислити все і сформувати якісь сенси. Бо очікувати в есеїстичному, літературному, в публіцистичному, в репортажному жанрі чогось глибшого, аніж експресії, фіксування поточного моменту – я би зараз не чекав.
А якщо би мене спитатися, чи фіксують українські автори у широкому сенсі поточний момент, я би сказав – так. Я спостерігаю за цим ринком, я бачу книги, які виходять – так, зараз є книжки про Маріуполь, є репортажні книжки, колумністичні книжки про фіксування першого етапу війни. Я завжди хочу говорити про якість, бо це – не безсенсово, але мені здається, що навіть те, що ми здатні фіксувати в різних форматах наші емоції, враження, наші спостереження, наші щоденникові записи і видавати це в паперовому форматі, через соцмережі, через аудіо-відео – це є дуже добре. Це означає, що ми готові до фіксування, а потім прийде час рефлексії – і це вже буде час письменників, поетів.
І. Ц.: На завершення, я думаю, не зле було трохи помріяти, зазирнути, коли закінчиться війна: як гадаєш, що буде з нашим медіа ринком? Чи щось зміниться, не буде цих звиклих для нас за десятки років олігархічних телеканалів, які формували на догоду господарям свідомість українців?
І. Б.: Я думаю, що хотів би бути, звичайно, оптимістичним, але залишаюся реалістичним. Зміни будуть – це однозначно, тому що вони зараз відбуваються. Головна річ, яка відбудеться – відбудеться очищення медіаринку. Зникнуть патерналістські медіа, які залежали від власників, від олігархів, більшість таких медій, на жаль, не всі телеканали (давайте будемо говорити реально), але частина медіаринку очиститься.
Друге: медіасередовище буде значно гостріше реагувати на неприємні, непрофесійні ситуації. Зараз є дуже хороша історія – Фундація Thomson вибрала 30 молодих журналістів зі свого світу і їхні яскраві публікації, їхній контент для того, щоби відзначити тренди в медіаконтенті в журналістиці, але серед молодого покоління журналістів. І з українського боку вони вибрали двох журналісток, одна із них – це репортерка Громадського Олеся Біда, і репортерка “Страни.ua” (ім’я – забув, прізвище – Товт), – і це історія була про те, що медіаспільнота і громадянське суспільство здатне вказати, де є проблема, тому що “Страна.ua” – проросійське, заборонене РНБО медіа в Україні, і Фундація Thomson зреагувала на це – вони виключили цю журналістку.
Якщо медіаспільнота залишиться після війни, після перемоги, а ми в це все віримо – такою ж мобілізованою, такою ж прискіпливою до дотримання стандартів, до етичних, ціннісних моментів в професії – не будемо мати процес зміни, власне, медіасередовища. Інше питання – чи влада, яка буде на момент перемоги, здатна буде змінити правила для власників, чи залишаться в Україні (Ахметов ніби відмовився від власних телеканалів, від власного медіахолдингу), і що буде з телеканаломи Інтер, з медіаімперією Коломойського чи медіаімперією Пінчука. Якими будуть правила для них, чи буде влада маніпулювати ними для того, аби отримати лояльність цих медіахолдингів.
Це вже питання не лише медіаспільноти, це питання громадянського суспільства – чи здатні вони будуть вимагати від влади фактично цивілізованості в тих правилах.
Це складне питання. Мені видається, що однозначно процес очищення буде відбуватися, але з іншого боку – я не вірю, що після війни, як чарівною паличкою, зникнуть олігархи, зникне бажання політиків і влади використовувати медіаресурси, аби формувати власний імідж, власну репутацію і політичний рейтинг. Я в це не вірю.
Це питання дорослішання суспільства, відповідальності змін – вони будуть, але не так швидко, тому що ситуація є достатньо складною. Ми і так дуже багато змінилися за останніх 30 років. Як би хто не нарікав, ми змінилися, і ці зміни є очевидними.
Просто ми завжди себе відтінюємо на тлі західних країн, але, друзі, якщо ми подивимося, якою є складною ситуація на польському медіаринку через, власне, втручання польського політикуму в роботу польських медіа, повірте мені – у нас ситуація є не такою поганою, якби нам здавалося. Тому – все в порівнянні.
На все свій час, але варто вірити в оптимістичні, позитивні зміни – я би залишався оптимістом, стриманим, але оптимістом.
Обирайте зручний формат: дивіться розмову на нашій fb-сторінці, в ютубі: https://bit.ly/3hK6LYx.
Та на сторінках медіапартнера Тиктор медіа.
