Новий гість відеопроєкту “Антитеза” від Souspilnist Foundation Іван Рибарук — парох села Криворівня на Верховинщині, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці.
Отця зараховують до священників нової формації, які розбудовують сучасну українську православну церкву.
Розмову вів Іван Рибарук.
Текст та фото: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Приємно, що ми сьогодні саме тут – поріг цієї церкви свого часу переступав Іван Франко, Грушевський, Леся Українка, Хоткевич та інші знакові для української культури люди, і ми сьогодні записуємо тут нашу програму – церква Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні.
Отче, як живе зараз у цей час Криворівня?
Іван Рибарук: Криворівня живе і не ховає голову, як страус у пісок.
Бо час, який ми зараз проживаємо, – час такої радикальної справжності.
І. Ц.: Війна підняла все на поверхню.
І. Р.: Причини завжди прості.
Кризи, які не вирішуються еволюційний способом, вирішуються війною.
І. Ц.: Знаю, що вже є загиблі вояки з Криворівні, і вам доводилося відпроваджувати їх в останню дорогу – чи багато вже таких хлопців, які поклали голову?
І. Р.: Зв’язані напряму з Криворівнею – 12. Тобто ті, котрі буквально жили, і ми поховали їх тут. Або, скажімо, жили тут, але одружилися – один у Франківську, один в Яворові – хлопців поховали там, де родина. Є такі, що в школу тут ходили, а потім вже виїхали. Тобто, на жаль, 12.
І. Ц.: Це ознака того, що дуже багато чоловіків, які воюють.
І. Р.: 65 наших хлопців зараз на передовій (з півтори тисячі населення) – це дуже багато.
І. Ц.: Отче, а чи багато приїхало людей з інших частин України, які знайшли тут притулок?
І. Р.: На початку війни найбільший показник був 827 осіб – це також більша половина до населення Криворівні, зараз десь поза 150.
І. Ц.: Ходять до церкви – ви як парох бачите це?
І. Р.: На жаль, ні.
Якраз війна відкрила цю реальність, проблему України – проблему нецерковності України.
Дійсно, з тих 827 осіб (це був період довеликодній) за три місяці може було 50 осіб. Не кажу, що зовсім не ходять, просто порівнюю з кількістю. Є кілька сімей, які церковні. І ми проводимо дитячу службу, на якій діти самі служать, і на хорі співають діти. Така у нас дитяча служба не для дітей, а дитяча служба дітей – ось на цю дитячу службу до нас приходять четверо діток з переселенцями. Правда, одна родина має коріння з Криворівні. Це також, мабуть, впливає.
На жаль, те, що вдалося совєцькому союзові – це знищити правдиву, церковну духовність.
І. Ц.: Я щось подумав, що це, очевидно, буде і матеріалом для ваших наступних книг. Адже ви не просто священик, але й письменник у повному розумінні цього слова – видно, цих історій ви вже достатньо надивилися у цьому контексті.
І. Р.: Дві з моїх книг – це фактично мої проповіді, які переведені з цифри на текст, і одна текстова. Мабуть, так – треба писати. Може, буду наговорювати, а потім будемо видавати.
І. Ц.: Як ви підтримуєте свою паству в цей час тривожний? Тому що люди насправді розуміють, що війна ще швидко не закінчиться, тривожність в суспільстві і неспокій зростає – людей охоплюють різні панічні атаки, вони відчувають, що щось з ними відбувається і їхніми рідними не так. Які знаходите слова, шляхи до їхнього серця?
І. Р.:
Найголовніше – не лукавити з людьми і говорити правду. Я намагався робити це всі мої 27 років служіння на парафії. Це, звичайно, не всім подобалось. То не так важливо. Справа не в тому, щоб сподобатись, справа в тому, щоб говорити людям.
Коли був період передвоєнний, особливо два останніх з половиною років, багато говорив про нелад в нашій державі, про нелад з нашими людьми і про зомбування телеящиком. Про все, що було. І багато людей нарікали на мене, але коли почалась війна, багато прийшли і сказали: “Отець, ми вам дякуємо. Ми були проти вас через те, що ніби занадто багато політики в церкві було. Насправді ми зрозуміли, що це була не політика, це було – життя”.
На огляд священик має бути такий пухнастий: “дорогі брати і сестри” – та й по всьому, а коли ти говориш чітко – людей це трохи шокує. Казали, що “завдяки вашій прямоті – ви нас підготували до цієї реальності”. Тому в нашому селі немає зараз панічних атак, всі реально розуміють, як є.
Намагаюся аналізувати ситуацію, не сиджу на Єдиному телемарафоні, навпаки – людям розказую, які є джерела в інтернеті, де можна брати правдиву інформацію, різносторонню – і військову, і політичну, і цивілізаційну. Я намагаюся тримати людей в русі розумного християнства.
І. Ц.: З того, що ви сказали, що не приховували своєї позиції щодо московської церкви, і зокрема тут (на Верховинщині) – за це (знову ж, спираючись на ваші слова) до вас виникало з боку частини людей, які підтримували її, звикли до неї, скажімо, такі доволі неприємні й ворожі відчуття.
І. Р.: Це стосувалося не гуцулів, Слава Богу, хоча кілька, може, осіб і було. До нас приїжджають дуже багато туристів – приїжджало. Бувало, що за літо у нас було 5000 тисяч приїжджих. Звідки я знаю: кожній людині вручав образ Матері Божої Криживнявської (втілення творчих задумів). Я таким чином бачу, скільки людей було, і скажу чесно, що деякі туристичні гіди перестали привозити людей, бо їм це стало економічно невигідно, бо люди відмовлялися через мою надмірну антимосковщину.
І. Ц.: Чи закономірну антимосковщину і проукраїнськість природню?
І. Р.:
Взагалі, не треба слово “москва” так часто вживати, треба частіше вживати “Україна”. Тоді “москва” відсохне як те, що прилипає до штанів – відсохне, саме відпаде.
І так, було таке: мене деякі просили “менше політики”, а я – ще більше політики натискав. Бо я не міг дивитися на тих нещасних, зазомбованих жителів України зі Сходу, Центру, Півночі і Півдня – “всех этих русскоязычных нещасних” (я інакше це назвати не можу).
Нас змусили говорити російською мовою, нам повикручували руки, нас заморили голодом, нас повідстрілювали, поморили сибірами – і тому російська мова з’явилася в Україні. І тому, коли казали, що 60% розмовляють російською – на жаль, це була правда. Скільки сьогодні – не знаю, але надіюся, що її буде ставити все менше. Не тому, що я проти російської, я – за українську. Якщо ми втратимо самоідентифікацію, звичайно, ми втратимо себе – це стосується, власне, не тільки мови, це стосується питання наших стосунків з московською церквою, стосується сьогодні і питання святкування Різдва Христового – зараз воно дуже активно обговорюється.
Для мене 7 січня – це єдиний інформаційний пласт з “рускім міром” чітко. Хтось вимушено, а хтось, можливо, через свою нерозумність ніяк не можемо цей крок зробити. Я думаю, що зараз цей крок важливий. Саме в часі війні, бо час війни – це час лікування.
І. Ц.: Отче, це був просто шок для багатьох, що Криворівня – це такі українські культурні тенети, основний осід Гуцульщини, де пов’язана державність наша, врешті, один з великих коренів саме тут.
І. Р.: Так, бо музей Грушевського є тільки в Києві, у Львові та Криворівні, а це – наш перший президент.
І. Ц.: Як сприйняла громада – є багато людей, які звикли усе своє життя святкувати 7-го січня?
І. Р.: Розказую, як це було: тут телефонний дзвінок від Марії Гаврилівни (я називаю її “наш генерал”, колись поштаркою працювала, дуже освічена людина, старенька), телефонує і каже (це ще було 20-го жовтня чи 19-го): “Що, вже святкуємо Різдво 25-го?”.
Людина старша, немолода. А я кажу: “Гаврилівна, чого?”.
“Як чого? Епіфаній сказав”.
“А я ще не чув, добре, подивлюсь в інтернеті”.
І тут я глянув, що є рішення синоду: якщо громада вирішує і священник відслужити службу 25-го, то це – добре. Це навіть не була моя ініціатива, якщо говорити про теперішню ситуацію. І взагалі чомусь уява така, що старші люди дуже тримаються за 7 число. Якраз ні, бо старші люди пам’ятають, що 7 число було нав’язане фактично. Якщо подивитись на календарі церковні і книжечки церковні, греко-католицькі, то там чітко написано “Різдво Христове – 25 грудня”.
Тому я вам скажу інше: що не те, як громада сприйняла, бо це не я вирішував, громада дочекалася того, що нам офіційно дозволили 25-го грудня по-людськи святкувати.
Я 27 років на парафії: 25-го грудня кожного року була служба божа в церкві, приходило людей багато, тому що для гуцула 25-го грудня – це польське різдво (колись так казали), днина неробітня, днина для молитви. Більше того, навіть деякі родини варили кутю 24-го ввечері. Ми дозріли давно – це вже плід, який перезрів.
І. Ц.: Я подумав, що ви один з тих, хто найкраще надається до назви нашої програми – ви просто перевели життя свого села, славної Криворівні, у прекрасну українську Антитезу до “руского міра”, і долучилися таким чином до нашої європейської родини, і долучили свою паству.
І. Р.: Вчора в нас була передача на обласному телебачення, мене запросили, але я був в аудіорежимі (тому що в нас не було світла, інтернет не працював). І перед тим якийсь священик говорив (не знаю, з якою єпархії): “У нас ніхто не буде святкувати 25-го грудня”. А я думаю: “А чим ви тішитеся?”.
Чому синод прийняв рішення про 25-е число? Щоб виявити реальну кількість громад, які хочуть переходити. Каже: “У нас ніхто не буде” – чотири тижні ще до Різдва, звідки ти знаєш наперед, що ніхто не буде? А чого не переходите, а чого не попробувати?
Особливість українського православ’я, на відміну від російського, в тому, що у нас – соборна правність.
Взагалі, в православній церкві будь-яке рішення приймає єпископ, священик, парафіяни. Якщо єпископ не приймає участі, саме рішення священника і парафіян є нелегітимним. Якщо єпископ і парафіяни без священика – знову нелегітимним. Якщо єпископ і священик прийняли рішення, а парафіяни – ні – нелегітимне.
І. Ц.: Божа трійця має бути.
І. Р.: Ця триєдність: єпископ, священик і парафіяни. Наша єпархія живе і пульсує, член синоду (тобто наш єпископ) приймав участь в голосуванні. Це рішення для всієї нашої української церкви, тобто єпископа є благословення. Священик хоче, люди хочуть – так робімо. Проведемо це служіння 25-го і порахуємо кількість людей в церкві. Після цієї служби маємо дати звіт, скільки людей було.
Ніхто нікого не силує, не тисне – це виходить так, що виняток стає правилом – і все. І правило – нормальне, ми нормальні люди – хочемо святкувати з усім православним світом.
Але чув спекуляції, знову ж таки, від священиків, які обманюють людей, що 7 січня – це українське Різдво. Неправда.
Українці Канади, Америки, Латинської Америки, Австралії, українці Європи православні – всі святкують Різдво 25-го грудня. Вселенський Патріарх Варфоломій, який бореться за Україну, який, на відміну від Папи, чітко каже, хто на кого напав. Справді мудрець вселенський – Патріарх Варфоломій: ми з ним святкуємо Різдво, чи святкуємо з бандитом Кирилом?
Це все так просто. І це в людях наших мені подобається, що люди кажуть: ”Отець Іван, то ми з москалями чи зі світом?”.
Сьогодні є реально так: є світ, і є москалі. Я багато років говорив про те, що в світі є дві церкви – московська і христова. І мені дорікали, що там якісь єретичні тези висловлюю, а виявляється, що якраз єретичною церквою є московська.
Бо «рускій мір» – це вінігрет з псевдоправославія, псевдомусульманства і всіх інших «псевдо»: і правдивого ворожбитства, екстрасенсорики, і шаманства, відьомства.
І. Ц.: Шабаш.
І. Р.: Абсолютний шабаш. Я тішуся, що я парох Криворівні з простої причини, що у мене така мудра громада.
І. Ц.: Вона не могла бути інакшою в такому місці, не випадково сюди приїжджали наші культурні світочі.
І. Р.: Це формувалося сотками років – 360 років нашій церкві, яка ніколи не закривалася. Це ж насіння сіялось-сіялось, росло-росло, тут вже відбувалася селекція духовна, аякже.
І. Ц.: Тому є велика надія, що камінець криворівнянської гори, пущений вами, він за собою потягне інші парафії – і поступово все стане на своє місце.
І. Р.: Можливо, стане опорою для інших. Тобто він не тільки буде котитися, а він ще стане опорним каменем в основі.
Мене тішить, наприклад, те, що ми не самі. Скажімо, громада Мамаївців (великий населений пункт на Буковині), Садгора в Чернівцях – це вже офіційно, у нас є малесеньке Устя – громада так само хоче.
І. Ц.: Процес пішов.
І. Р.: Процес йде дальше – Черкаси хочуть служити, Рівненщина хоче служити – там “ми ж нормальні”, розумієте.
На жаль, у нас є гібридизми московські, як і гібридизми латинські, з якими успішно бореться греко-католицька церква – за це я вдячний їм, що вони зберігають східну нашу традицію. Греко-католики і православні разом у цьому плані молодці, боряться з гібридизмами досить нормально. Я спілкуюся з багатьма греко-католиками, римо-католиками, тобто це нормальний процес життя: церква – це живий організм, а не якийсь оброслий мохом камінь. Якби Ісус був таким занудою, як частина християн, на жаль, і духовенства, то усього не існувало би просто – хто б за ним ходив? Та не ходив би ніхто – хто за занудою буде ходити?
І. Ц.: А яку роль відіграє зараз Українська православна церква, греко-католицька і римо-католиків в цій війні? Отці: яка їхні роль?
І. Р.: Отже, у нас багато гібридизму московських, і нам треба з ними боротися. Це і питання, скажімо, облачення, яке деколи не співпадає, бо в нас грецьке облачення. Це і питання комунікативності, духовенства з мирянами.
Московська церква ніколи не була комунікативною, був навіть період в московській церкві, коли священик проповіді не виголошував, лиш читали послання губернатора. А українська церква – вона жива.
Нам багато що треба ще вирішувати, щоб ми стали знову українською церквою. В українській церкві ніколи священика не назначали – священника обирала громада, і тоді єпископ його вже затверджував. Або якщо громада не обирала, то з громадою узгоджували. Бо це формувалася спільнота, це – сім’я.
І. Ц.: Ви ведете мову про те, що насправді наші прадідівські міхи, які готові, треба наповнити молодим зерном?
І. Р.: Абсолютно, вони моцні ті міхи – вони не порвуться.
І. Ц.: Як засвідчила війна.
І. Р.: Абсолютно. Скільки всякого перманенту старого гуцульського знайшлося в хатах, і він виявився здоровим – шкіра не поточена, і дерево не поточене, метал відшліфували і почистили, і вже – до бою. А, може, в бою вже чистили, і блищитися той метал почав після того, як трошечки кинувся до ворожої зброї.
Я дуже тішуся з того, що священники (чи офіційні капелани) таку активну участь беруть в усьому, волонтерська діяльність неймовірна. З 14-го року ми майже всі гроші, які заколядовували в церкві, віддавали на фронт. Ми лише собі залишали для якихось конкретних потреб господарських.
А цього року війна почалася – ми заколядували тепловізори, а потім пішли вже квадрокоптери, броньовані машини – і все, що хочеш. Ми щонеділі збираємо гроші на потреби або хворих, або ЗСУ. Тому священники дуже працюють, і я тішуся з того.
Війна все-таки вирівнює, і священники дуже гарно працюють і підтримують, зокрема у нашому районі. Це також дуже важливо, ми дуже дружно збираємося на поминання воїнів, завжди не менше десяти священників. Ми збираємося кожен раз, щоб та людина відчула сім’ю, що вони не самі, що їхній загиблий – це справді герой, що зібралося так багато духовенства, така потужна молитва. Дітки бачать, що їхній тато – герой, вони будуть жити, що не просто тата вбили, а що тато в небесному воїнстві продовжує воювати.
Народ росте, котрий шанує своїх героїв, яких ми знаємо, і чужих. Зараз йде формування героїки.
І. Ц.: Пантеону українських героїв.
І. Р.: Наша проблема була в тому, що ми занедбали Майдан. Я пам’ятаю, що минулого року я сам підготував список всіх героїв Небесної сотні, попросив районо, щоби кожна дитина мала в себе цей список.
Ще тижня немає, як ми ховали нашого героя, оскільки поранений був і сказав: “Хлопці, відходьте, я прикрию”. І з Калуша так само його побратими – вони прикривали хлопців, хлопці живі приїхали, вернулися вже до родини. От герої нашого часу. А такий лагідний по життю був, знаєте, дівочу душу мав, а герой справжній – розумієте.
І. Ц.: А виявився лицарем.
І. Р.: Ви знаєте, слово “лицар” – це лице царя, лик царя, і хто перший лицар – Ісус Христос. Тому лицарство – це наслідування Ісуса, це вихід на Голгофу. Кожен лицар повинен бути готовий вийти на Голгофу, і хлопці виходять на Голфону.
Україна стала Голгофою світу. Ми сьогодні світ рятуємо, і цей світ все розуміє, він просто трошки боїться цього страшного “ведмедя”, бо боїться, щоб він в передсмертній агонії шкоди багато не наробив. Ми бачимо, як дипломатія, політики – як то все неоднозначно, але я розумію, бо є страх від цього ведмедя, щоб він не вбив. Його треба довести до смерті з якомога меншими втратами.
І. Ц.: Виснажуючи поступово.
І. Р.: Це мудро. Хоча, звичайно, нам прикро. Бо наші гинуть, земля нищиться, що казати? Але це довіра Бога до нас, Бог нам довірив, і навіть оце 25 грудня – це знову ж таки довіра до Бога.
Мені дехто кажуть: “А чому не сказали, що переходимо?”. Тому що ми – не раби.
Московська церква – це зібрання рабів. І ми це побачили, починаючи від їхнього кирила і всіх інших. Це раби (кожен чого завгодно), а в кінці раби – дияволи, вони йому служать. А наша церква показує, яким є правдиве православ’я: виберіть – і це буде ваша спільна відповідальність. Ми всі разом – це православіє, це правдиве славлення бога своїм життям.
І. Ц.: Ми йдемо до рРздва: у Криворівні є просто унікальна для нашої держави коляда – якою вона буде цього року? Чи буде вона, чи буде Різдво в Карпатах?
І. Р.: Коляда в Криворівні буде, надіюся, такою, як завжди. Проблема з колядниками, тому що багато хлопців на війні. Ті, які вели коляду, на війні.
Справа в тому, що гуцульська коляда зараз є на порядку денному в ЮНЕСКО про те, щоб її ввели в спадщину планетарного масштабу. Тому тут втрачати не маємо права нічого.
Коли дуже хвалять Криворівню, мені прикро, що не всі такі молодці – я би хотів, щоб в кожному селі була колядницька партія. Адже ми колядуємо не тільки там, куди нас запросили. Наші колядники колядують коло хати, де вже ніхто не жиє, аби там відновилося життя. Ось у чому справа.
Коляда – це також війна, колядницьке братство – це також воїни, апостоли. Коли почалася війна в 14-у році, першу коляду ми завершили славним гімном України – ми вже вісім років так співаємо. Ми не тільки колядуємо, ми нагадуємо, хто і звідки ми – це воїнство.
Звичайно, це не можна порівняти з небезпекою, з тими, хто на передовій, але по значимості порівняти можна, тому що там відвойовують територію і людське життя, а тут відвойовуємо територію духу і територію душі.
Скажу більше: вчора на обласному телебаченні я завершив промову тим, що сказав, що 7 січня – це залишок радянського союзу, і перед тим я сказав, що якщо “не на часі”, як дехто каже, “не спішимо”, а Херсон – на часі було деокуповувати?
Так от справа в тому, що 7 січня – це окупація нашого мозку, нашої душі, яка триває вже дуже багато часу.
Як нам казали аналітики – може, до грудня Херсон звільнимо, а Господь – милосердний, взяв, і вже майже місяць Херсон вільний. Може, так само і цей дозвіл, і ми дуже швидко деокупуємо всю нашу церкву православну і греко-католицьку.
На часі деокупація людей, які колись були україномовними, просто їм дати можливість пізнати, хто вони насправді. На часі деокупація нашої культури, нашої освіти, нашої церкви – це все деокупація. Ми окуповані злим духом, а який називається “руский мір” – і все.
Розмова з Іваном Рибаруком уже
на нашій fb-сторінці, в youtube: https://bit.ly/3FmcjR4
і на сторінках партнерів Тиктор медіа, КУРС.
