Новий гість “Антитези” від Souspilnist Foundation — письменник і мандрівник, автор книги “Мрія про Антарктиду” Маркіян Прохасько.
Поговорили про далеку Антарктиду і близькі українцям питання, сенси, які ми обстоюємо в цій війні, і яке це для нас всіх має значення.
Розмову вів Іван Ципердюк.
Текст та фото: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Як не дивно, я хотів би цю розмову почати з цього – чи ти давно бачив керівника арктичної станції Євгена Дикого?
Маркіян Прохасько.: Євгена Дикого я бачив у своєму житті, мабуть, двічі особисто.
І. Ц.: І коли був останній раз?
М. П.: Останній раз незадовго після повернення з Антарктиди – це був 19-ий рік. А перший раз був у самій Антарктиді. Ми всю цю затію антарктичну, яка врешті вилилась у книжку, робили дистанційно. І розвіртуалились, як то тепер кажуть, вже в Антарктиді. Це було дуже дивне враження і відчуття, яке (теж трохи казкове )доповнювало те відчуття неймовірності того, що відбувається.
І. Ц.: Думаю, ти чудово розумієш, чому я питаю: Євген Дикий – колишній айдарівець, науковець, воїн і неймовірно оптимістичний аналітик, як би не було. Коли були перші дні війни, шок – перший допис Євгена Дикого, що нічого страшного не сталося, а сталося тільки те, що і мало статися. Він дуже чітко виклав всі ці події, які на 90% відбулися з нами, на превеликий жаль, але і на щастя, бо ми існуємо, наша держава устояла, ЗСУ воюють, і Євген Дикий дуже добре все це передбачив – ще тоді сказав, щоб ми не впадали у відчай, що насправді не буде все так погано.
М. П.: Так, і продовжуючи тезу про оптимістичну аналітику і про те, що ти кажеш:
взагалі дуже важко брати на себе відповідальність говорити про позитиви таких страшних речей, як війна. Позитиви, певно, заховані в майбутньому: що ця війна врешті перемеле рештки імперії російської, яка постійно простягає свої лапи з могили, так би мовити. Але це – величезні жертви і дуже багато горя, що, на жаль, завжди є у війнах.
І хочеться думати: чому не можна було якось так просто, мирно розійтися. Але, на жаль, людська натура часто має дві сторони.
Ця війна дуже контрастна – тут дуже чітко видно, що є чорне і біле, є сторона України – біла…
І. Ц.: Унікальна війна у цьому сенсі. Дуже багато людей, які дійсно серйозно задумуються над сенсом цієї війни, врешті дуже швидко це констатують – важко пригадати, щоб була така війна, де чітко протистоїть зло добру.
М. П.: Так, можливо, про Другу світову можна було таке говорити, але тут, знову ж, таки нюанс з Радянським Союзом.
І. Ц.: Нюанс з непокараним злом.
М. П.: Якщо говорити про саму війну, то Радянський Союз – це, в кінцевому результаті, теж зло. Але тоді він виступав на стороні союзників добра, і це трішки заплутаніше.
А тут – є дві сторони, і дійсно все дуже чітко і ясно.
І продовжуючи цей контраст, про який ти говориш, згадую дуже багато воєн, наприклад, релігійних: у когось одного своя правда, у іншого – своя. І сказати, де остаточно правильна сторона, було важко, тому що кожен вважав, що його сторона правильна.
І. Ц.: Мені тут важко з тобою конкурувати, бо ти – за освітою історик, і я вже якось відчув, що просто низку якихось прикладів наведеш, з яких більшості, крім назв, я нічого більше знати не буду.
М. П.: Можемо залишити це на якусь іншу розмову, тому що навіщо вдаватися у багато прикладів, якщо ми й так погодились з цією тезою.
І. Ц.: Так, Марку, тоді повертаємося до того, що насправді є предметом найбільш цікавим нашої розмови – твої мандри в Антарктиду. Почнемо з того, до чого власне прив’язана наша українськість: що для нашої суті, для України, держави, для нашого народу є феномен української Антарктиди?
М. П.: Відповідей може бути багато, але те, що мені зараз спало на думку в контексті нашої розмови, в контексті існування української держави, феноменології певної – це те, що та ж таки росія хоче заперечити існування українськості, наводячи аргументи, що, мовляв, української держави не було. Тут і певна сила українськості, що вона існує, здатна існувати навіть без якихось чітких кордонів.
Умовно кажучи, якщо розвалити українську державу (не дай боже тепер, просто таке бувало в історії попередній), то українськість нікуди не дівається – вона триває.
Таку метафору можна використати: якби основне русло пересохло, чи засипати його, воно завжди знаходить якісь підземні, обтічні потоки і канали, а в кінцевому результаті знову виливається у цілісне русло, яке, можна сказати, тепер у такій точці, коли прорвало і набирає величезної сили.
У цьому сила українськості, що вона не зникне зі зникненням таких формальних речей, як кордон – його ніби порушено, але це означає лише те, що його треба відновити.
Як це пов’язано з Антарктидою – воно накладається мені десь в асоціаціях, бо Україна як держава присутня в Антарктиді з 96-го року, але українськість присутня в Антарктиді понад 200 років.
І. Ц.: Яким чином? Тобто були українці завжди, але в складі інших держав?
М. П.: Власне так. Так само, як є період історії, коли України як такої не було, але було українство. Так само в Антарктиді – держави ніби не було, були інші прапори, але це абсолютно жодним чином не заперечує того моменту, що ми теж можемо претендувати на цю історію.
Наприклад, зараз в Антарктиді діє договір про те, що цей континент нікому не належить, і всі попередні територіальні претензії, які були висунуті, заморожені – їх висувати не можна. Але висунути свої претензії встигло сім держав, і серед них, наприклад, претензії Австралії і Нової Зеландії. Вони були у складі Британії, і коли стали самостійними і незалежними державами, наче успадкували також свою частку Антарктиди. Дуже гарне, влучне слово – “частку”. Я не хотів би, щоб коли-небудь дійшло до того, щоб ділити Антарктиду на частки, але свою частку пам’яті вони успадкували.
І таким самим чином мала б успадкувати свою частку пам’яті Україна, бо вона була в експедиціях і російських, і радянських дуже значною мірою. Але росія, власне, як завжди, намагається стерти інші національності: всі національності гірші, вони найкращі, а якщо хтось досяг чогось великого, то він автоматично “русский”. А українці були в Першій російській експедиції Беллінсгаузена, яку вивчають в школі, але я не пригадую, щоб в школі розказували про те, що там теж були українці.
І. Ц.: Не розказують. Це я сказав тільки тому, що дуже любив в школі географію, і там жодним словом не згадувалося за радянського часу про українців в експедиціях.
М. П.: Навіть в український школі. Просто я не пригадую того, хоча теж добре пригадую уроки з географії і особливо Антарктиду зокрема. Але це не так давно почали викопувати. Гарний момент полягає в тому, що таке намагання віднайти, відкопати, відживити пам’ять про ці тенденції видно в багатьох напрямках. Хтось живе якимось художнім мистецтвом – і він відкопує різних українських митців, хтось – в літературі, хтось – тут. Антарктичне українське співтовариство – там є люди, які цим займаються дуже активно. А мені, як автору тоді ще майбутньої а тепер вже здійсненої книжки, треба було просто знайти те, що вони досліджують.
І. Ц.: Думаю, настав момент: ми так на хвильку піднімемо – (показує книжку “Мрія про Антарктиду”) – це величезний том, це – трирічна праця Марка, яка щоденно писалася, робилася, виливалася, і ось вилилось у таке неймовірне, захопливе дослідження про українську Антарктиду.
М. П.: Правда, не тільки про українську Антарктиду. Мені здається, вдалося зберегти баланс – все ж таки Антарктида більше своя, а вже потім чиясь, і вже потім там є різні сліди. Відповідно тут є в міру українського. Про українську станцію, про українських науковців з перспективи України, українських людей і української історії, але все одно в центрі цей прекрасний континент.
І. Ц.: Марку, зараз ця книжка “Мрія про Антарктику” набуває в контексті війни зовсім іншого значення – чи ти це відчуваєш?
М. П.: Так. Не кажу, що “кожна жаба хвалить своє болото”, але коли почалася війна, відчулося, що вона більш актуальна. Якось наклалися тоді промови путіна, що, мовляв, українців придумав ленін.
На щастя, хоча на історії вчив леніна, але маю право не пам’ятати, коли він там народився. А потім перевірив, що він народився за 50 років до того, як українців вже були в Антарктиді.
І. Ц.: Ти говориш про цей “прекрасний” феномен суцільного фейку, який творить і творила, абсурдує росія, особливо в обличчі її президента.
М. П.: Оскільки я погоджуюся з тим, що кожен має щось робити в цій війні, деколи є таке відчуття, що треба бігти, робити більше, ніж ти можеш. Звісно, це трохи неконструктивно, бо потім ти втратиш силу за тиждень-два місяці. Таке ж було перші тижні: метався, а потім подумав, що дуже важливо, якщо я тут, умовно кажучи, зараз розказую про Антарктиду, то треба на цьому наголошувати. На таких моментах, що українці були вже в Антарктиді задовго до, власне, як фейково розказують, що їх там ніби винайшли, а вони, очевидно, мусили звідкись узятися.
Тема глобальна: Антарктида цікавить людей більш-менш у всьому світі, то через цю тему хотілось би про нас розказувати, і власне у такому контексті. Тому що не дуже зацікавленим читачам, слухачам новин чи книжок не обов’язково мусить бути цікаво, коли ти в лоб починаєш розказувати, що Україна була – ви мусите це зрозуміти.
Дуже часто людина переймається історією, коли вона цікава їй, коли вона дізнається історичні факти через якісь контексти або через створену атмосферу, яка їй цікава.
Наприклад, через ті ж таки серіали, фільми, художню літературу.
Чомусь ми не могли би уявити, якби хтось сказав, що Франції не існує. Бо всі знають, де Франція, хоча насправді далеко не кожен знає якісь її географічні особливості чи навіть міста, але люди в основному чули про Францію, тому що читали французькі книжки, дивилися французькі комедії, купували французькі машини чи пили французьке вино. Власне через таку популярну культуру (але не тільки популярну, але й високу) і поширення інформації про себе – це утверджує країну в якомусь ментальному вимірі, що неможливо подумати, що її не існує.
І. Ц.: Ти спершу мріяв про Антарктиду, потім ти вигадав цю поїздку, а потім – здійснив її. Став справді першим українським письменником, який побував в Антарктиді і написав неймовірну книжку про це, як на мене. Як це все упорядкувалося у твоїй голові, і як тобі вистачило відваги все це здійснити?
М. П.: Я не знаю. Тут, як у фільмі “Матриця”: коли Нео приходить до провидиці, вона каже, що бути обраним чи бути закоханим – ти відчуваєш це або ні. У мене було таке саме відчуття. Можна раціоналізувати, але якщо так чесно, я просто знав, що мені це вдасться. Це віра і те, що я знав, як це робити, і мав наснагу дізнатися те, чого я не знаю.
І. Ц.: Якщо тобі вдалося це зробити, то, звичайно, цей досвід – він повинен надихати, і очевидно, що з нього хтось візьме приклад, що можна зробити щось таке неймовірне для своєї країни, чого сам від себе не сподіваєшся і від тебе не сподіваються. Але що лякає завжди: люди думають: “Звідки я візьму гроші – це ж купу грошей коштує? Взагалі – як я туди доберуся? Хто мене туди пустить? Кому таке в голову приходить, щось таке робити?” – ось ти заперечив ці речі в житті та в собі, і зумів це зробити. Як?
М. П.: Була мрія.
І. Ц.: Невже мрія є такою сильною? Насправді – її в руки не візьмеш, як кажуть, але вона виявляється такою сильно, що може здолати все. Це дійсно, правда?
М. П.: Так. Не хочу, щоб мене неправильно протрактували, але підґрунтям було дуже ніжне ставлення до світу. Звісно, війна, якщо ми вже про неї теж згадуємо, абсолютно сюди не вписується.
І це просто абсурдно, коли ти читаєш, наприклад, про дослідження Всесвіту, про зірки, про темну матерію і червоне зміщення, питається – а нащо тоді взагалі воювати? І тим більше ставити планету, яка, можливо, єдина така у Всесвіті, під загрозу знищення через те, що одна людина собі щось придумала чи кілька? Як взагалі може таке бути? Це з одного боку, але як історик я розумію, що так є.
Оця така ніжна любов до світу, і Антарктида – вона видалася у певний момент квінтесенцією цього всього, тому що вона про архаїчний світ і про архаїчні виклики. Написати книжку про якісь звитяги… Я не скажу, що у мене були там бог знати які звитяги, але був такий порух наслідувати цю тяглість, що була в цивілізації. Воно все так склалося – бажання потрапити в Антарктиду, і звісно ж, мені дуже хотілося розповісти про українську Антарктиду, бо часто буває таке, що читаєш про щось велике в Україні, але ніхто про це не знає. Мені захотілося зробити те, що я можу.
І. Ц.: Прекрасна ідея, що ти її втілив, але знаєш, зараз, можливо, буде несподівано і якоюсь мірою недоречно навіть: коли я читав цю книгу (я її ще всю не прочитав, але я її читав), думав, яка класна історія, почав якісь інтерв’ю підіймати з інтернету, і справді – неймовірна історія неймовірних людей, які потрапляють в цю експедицію, і це – люди, у них є окрім досліджень свої людські стосунки.
І на цьому всьому тлі, якось минулого року чи позаминулого року, я не пам’ятаю, раз інформація – хтось на українській станції покінчив життя самогубством. І мене вона так вразила, я думаю, як і багатьох. Уявляю, що переживала родина цього чоловіка, якого, очевидно вивезли у певний період, наскільки я вже знаю, бо не можна спецрейси там організовувати. Чого так стається? Що це таке – це ж не війна.
М. П.: Я в книзі про це дуже делікатно згадую, бо це – персональна, особиста історія, яка більше стосується людей, яких вона стосується. Але, на жаль, це була така гучна річ, сам факт.
І. Ц.: Медійна хвиля пішла.
М. П.: Багато пишу про інше – про те, що в Антарктиді немає зв’язку, і ти ізольований. Навіть коли я був на станції місяць, коли там було багато людей (сезонна експедиція, зимова), тобто майже 40 людей – все одно почуваєшся у якийсь момент мов зовсім на іншій планеті. А коли залишається 12 людей, і попереду ізоляція, неможливо звідти піти, то враження, що час буде тягнутись набагато довше. Неможливо ні на що вплинути, нічого змінити. І якщо тебе застає якась новина, на яку ти…
І. Ц.: Прикра новина.
М. П.: …хотів би вплинути з Антарктиди, а ти розумієш, що повернутися вже не зможеш, зможеш тільки за рік, то, можливо, це викликає відчай.
І. Ц.: Ти хочеш сказати, просто простими словами, що це – стався злам, такий, на жаль, типовий, людський психологічний злам.
М. П.: Так, людський. Мені було трохи прикро, що казали, що погано відібрали чи щось таке. Насправді – ні, це була прекрасно підготовлена людина, але просто в житті кожної людини можуть статися якісь незбагненні виклики.
І. Ц.: Це підтверджує очевидно, не хочу тут якось пояснювати це чи видаватися тим, хто виправдовує щось, – ні, але, я думаю, що це пояснює, що всі ми – люди зі своїми клопотами, переживаннями, характерами і проблемами.
М. П.: Багато років говорять, що найбільший виклик в Антарктиді – це ізоляція і психологічні виклики. Якщо в тебе там хтось помер, чи тяжко захворів, чи сталася інша трагедія вдома, в Україні, то ти не зможеш повернутися, поки не зможеш повернутися. Тобто така ціна за Антарктиду, так би мовити, і деколи вона досить висока.
І. Ц.: А скільки тривала твоя у часі експедиція?
М. П.: Моя експедиція сукупно тривала десь два місяці.
І. Ц.: Марку, все те, що нас болить і тебе також – чи ми в Антарктиді співпрацювали, співпрацюємо з росіянами, і взагалі – що відбувається з нашим ворогом? Де він ніби нам не ворог, там науковці начебто.
М. П.: Багатошарове запитання. І я одразу попереджу, що не знаю останніх новин, бо працюючи три роки над темою в якийсь момент починаєш трішечки втомлюватись від того, щоб щоденно, як раніше, стежити за всіма оновленнями. Але власне повернемося до українців в Антарктиді…
І. Ц.: Щойно на думку спало: та це ж станцією фашист, неонацист керує – Євген Дикий, доброволець “Айдару”, командир якогось там підрозділу… я іронізую, звичайно.
М. П.: Там просто трошки інакша структура: він керує Національним антарктичним науковим центром, який в Києві все організовує – всі наукові програми, логістику і так далі. Там є штаб науковців і працівників.
Станція “Академік Вернадський” – в підпорядкуванні, там щороку інший бейз-командер, який на місці керує. І цікаво, що одного року бейз-командером був багаторазовий зимівник Ігор Дикий зі Льовова, але не брат і не родич.
І. Ц.: Однофамілець.
М. П.: Отже, експедиція Беллінсгаузена була понад 200 років тому, в ній були учасники з України. Експедиція зробила дуже багато, але Антарктиду вона не знайшла, хоча радянська пропаганда казала, що саме вони перші знайшли. Беллінсгаузен, до речі, не був росіянином, він був естонським німцем, просто підданим росії. Росіяни зробили з нього, як з великого росіянина, Фадея Фадейовича. Він сам казав, що не знайшов Антарктиду, а вже у радянський час, заднім числом, йому приписали скромність, і що він знайшов Антарктиду перший, і що вона мало не російська.
Сто років тому, трошки більше, була експедиція Роберта Скотта, британська, дуже відома, і в ній один із учасників був українець із Полтавщини.
І. Ц.: Без нас – ніяк.
М. П.: Про нього гарно згадують, він вписався в товариство. Отримав нагороду від британської корони, пожиттєву пенсію, яку, на жаль, перестали виплачувати, коли Радянський Союз і Британія припинили дипломатичні відносини. Потім вже почалася радянська епоха, і може, третина учасників радянських експедицій була…
І. Ц.: Рахунок очевидно йде на сотні людей, які перейшли через ці станції.
М. П.: На тисячі людей, які були українцями. Просто радянські експедиції були досить масивні, скажімо, кількісні, бо у них було багато станцій, понад десять станцій в Радянському Союзі.
Єдиний актуальний свого часу транспорт для Антарктиди виготовляли в Харкові, такі “харків’янки”, всюдиходи, що там екіпажі були з України. Інженери і пілоти теж в основному були з України.
Мало не остання стаття, яку я встиг опрацювати перед завершенням рукопису, була про учасників-українців, які були в експедиціях. Дослідник, доктор біологічний наук (але він також дуже багато займається історичними дослідженням саме Антарктиди) Іван Парнікоза наводить дуже багато імен українців, які були науковцями і працівниками станції, керівниками експедицій.
Українці були на дуже різних позиціях, всі роки, на всіх напрямках в Антарктиді. І це просто неможливо викреслити. І це – не порожні слова, бо є багато свідчень, наприклад, інтерв’ю українських дослідників, які є українцями, але розказують про свій радянський досвід. Навіть я, який до цього не так дотичний як багато хто, знаю особисто деяких людей, які теж були в радянських експедиціях.
І. Ц.: Ця вся історія зрозуміла, а що – зараз?
М. П.: Коли Радянський Союз розпадався і країни розходилися, був договір про розподіл майна.
І. Ц.: Підозрюю, що ми, як завше, нічого не отримали.
М. П.: Ми мали отримати близько 17%, тобто принаймні дві колишні спільні станції радянські, але не отримали нічого. І тут, повертаючись до питання стосунків зараз із росіянами, – я вже написавши книжку дізнався, що в 90-тих роках самі науковці готували станцію для передачі українцям, але росія як така не передала нічого.
І. Ц.: Тобто науковці мали свою думку, а політична воля керівництва росії була зовсім іншою.
М. П.: Так. Це зараз теж питання, яке треба залишити на потім, після перемоги, – розбір добрих і поганих росіян, бо зараз – недоречно. Але ми говоримо не про теперішній момент, а про 90-ті. Що там все ж таки були люди, які були готові, але середньостатична росія вирішила не віддавати.
І. Ц.: Марко, але потенційно: війна закінчиться, звичайно, і як бачимо – бог добрий, ми вціліємо – чи зможемо ми судитися за ті станції, які нам би мали належати? Можливо, в перспективі.
М. П.: Я не знаю всіх правових моментів. Україна відмовилася від претензій на свої права, бо росія блокувала вступ України у співтовариство антарктичне.
І. Ц.: Ми таку ціну заплатили за це.
М. П.: Я так розумію, вони перестали блокувати вступ після того, як ми відмовилися від претензій.
Тут є і добра сторона – бог добрий був, що Британія оголосила, що вона хоче віддати свою легендарну станцію “Фарадей” якійсь країні, яка не має своїх антарктичних станцій. І якщо коротко – Україна здобула цю станцію, тепер ця станція “Академік Вернадський”.
Україна не мала своєї станції на той момент, але перемогла в конкурсі, бо мала величезний потенціал, передовсім науковий. Росіяни теж побудували у той час такий наратив, що українці отримують сміття королівське від британської корони. Але британці казали, що їм було дуже шкода руйнувати станцію, вона цінна, і тому вони раді, що можуть віддати її в добрі руки. Чому руйнувати? Тому що якщо ти перестаєш використовувати станцію в Антарктиді, мусиш її демонтувати. А вона дуже цінна, бо там, зокрема, відкрили озонову діру. А нащо, питання, взагалі її закривати – тому що британці витрачають багато грошей на дослідження, але все ж таки намагаються бути ощадливими.
Зараз вони, наприклад, побудували новий дослідний корабель, він, здається, коштує 200 мільйонів фунтів стерлінгів. Корабель, який вони продали Україні – “Джеймс Кларк Росс”, а тепер – “Ноосфера”, могли його утримувати також, але казначейство у них строге – тобто є новий корабель. Так само зі станціями – вони збудували нову приблизно в тому ж регіоні, вона новіша, трохи далі на південь. Загалом британські науковці були проти передачі станції кому-небудь, але…
І. Ц.: Уряд прийняв інше рішення.
М. П.: Так, що дві станції – це трохи задорого все ж таки, і українці цю станцію отримали.
До речі, українці допомагали росіянам – був такий випадок в 90-тих, що в кризу росіяни не змогли доставити на станцію Беллінсгаузена провіант на рік. Сусідні станції, зокрема українська, скидалися хто чим міг.
І. Ц.: Харчами помагали їм – годували москалів на свою голову.
М. П.: Так, очевидно, що тоді стосунки були тепліші – ніде правди діти. Донедавна взагалі багато хто не міг уявити, як таке може бути, але зрештою логічно, як ми вже згадували – сталось те, що мало статись. Але бачив такі напівжартівливі коментарі науковців, що ми допомагали росіянам, а мабуть, не треба було.
І. Ц.: Кепкують зараз.
М. П.:
Коли був в Антарктиді, я теж думав, що нема політики – там всі так кажуть, але це теж частково гарний міф. Бо все ж людина забирає все своє, куди б вона не їхала, хоч на іншу планету.
І. Ц.: Сковорода був правий.
М. П.: До речі, ще про туристів можу сказати ремарку російську: на українській станції досить багато буває туристів – до ковіду декілька тисяч за сезон, коли туди можуть добратися туристичні лайнери. До 14-го року були навіть росіяни. Був випадок, що попали якісь росіяни і почали говорити, мовляв, Вернадський – росіянин, значить станція російська. Чому вона в України? Треба забрати її до росії – така логіка залізна, російська. Але гідові сказали, що треба цих людей забрати зі станції негайно, інакше вся група піде геть. Тобто українці там мали таку позицію, що без церемоній.
І. Ц.: Марку, як взагалі виглядають ці антарктичні перспективи України надалі, бо війна йде і, очевидно, що матеріальні спроможності нашої держави невеликі, а у зв’язку з війною, вони ще більш примарно виглядають – такі проєкти дороговартісні.
М. П.: Проєкт дороговартісний – ніде правди діти, але це так само, як, наприклад, будувати будинок, зробити в ньому чудовий фундамент, гарне подвір’я, паркан, ворота поставити, перший-другий поверх, вікна-двері, перекриття навіть, але не поставити бляху перед зимою, черепицю, і дозволити на осінь-зиму, щоб просто безперервно лив дощ. Очевидно, що багато десятків тисяч доларів піде нанівець.
І. Ц.: Постає вічна ця теза, на щастя, основною – за що ми тоді воюємо?
М. П.: Навіть набагато практичніше можна сказати: ну бог з ним, ця Антарктида, нам треба вижити.
По-перше, ми великими зусиллями здобули станцію, росія нас викинула з Антарктиди, а ми всупереч всьому – таких історій про передачу станцій не так багато. Можливо, були якісь спільні станції, були двоє співвласників, і вони могли віддати свою частку, але так…
По-друге, станція дуже цінна, надійна і в гарному місці, з гарною історією, вона є популяризатором України серед заможних, багатих туристів.
І. Ц.: …які можуть собі дозволити туристичну подорож в Антарктиду.
М. П.: Науковці, митці, бізнесмени. Там, наприклад, був Білл Гейтс – я не знаю, чи він був в Україні, але в Україні в Антарктиді він був, під українським прапором. Відповідно багато років утримували цю станцію, багато інвестували в обладнання, виросло два, напевно, покоління науковців, які роблять світового рівня дослідження.
Дуже цікаві речі наші науковці роблять, які необов’язково роблять інші країни. Наприклад – ніби вже навіть на базарі можна почути: “Ой, так-так, глобальне потепління”, вже всі більш-менш в те повірили, якщо ще років десять тому не дуже вірили. Була як теорія, а зараз бачать, що зміни клімату є.
Колишній президент Америки Дональд Трамп казав, що, мабуть, глобального потепління немає, що, можливо, континенти тепліють там, де станції, а океани не тепліють, а потепління океанів – це більш критично, ніж потепління суші. По-перше, океанів більше, а по-друге, якщо океани перегріваються, вони поглинають третину вуглекислого газу, і якщо вони почнуть їх викидати – почнуться незворотні процеси.
І, власне, українці доказали, що насправді – океани теж тепліють.
Українці досліджують грозову активність за допомогою дослідження іоносфери. Іоносфера – це такий шар в атмосфері, який іонізується під дією сонця, має різні властивості, завдяки ньому можуть поширюватись радіохвилі – це також використовують військові. Науково можна дуже багато цікавих речей робити, наприклад, є такий резонанс Шумана: може вдарити блискавка, і хвиля від цієї блискавки може обігнути цілу планету. Відповідно в Антарктиді, де немає міста, де нема якихось генераторів світла і цього всього, де є така первозданна тиша у всіх планах, навіть у плані всяких хвиль і випромінювання. Там можна всі ці хвилі ловити від блискавки.
Оскільки блискавок стає більше над океанами, це свідчить про те, що більша грозова активність, випаровування більше, а більше випаровування тому, що океани тепліють – і це зробили українці. Тобто це не так, що ми просто вхопилися, щоб не бути гіршими, а ми і не є гіршими.
І. Ц.: Це факт, який, на щастя, підтверджує єдине: війна не може ніяким чином вплинути на такі глобальні проєкти. Хіба, якщо ми б перестали, боронь боже, існувати.
М. П.: Так, не може і це – теж питання майбутнього. Здається, Радіо Свобода писало у своїй статті, що країни, які є учасниками договору, які мають голос в Антарктиді, мають свою круглорічну станцію, що важливо – таких країн є близько 30-ти, і Україна серед них має право голосу по всіх питаннях, які пов’язані з Антарктидою – і в майбутньому, якщо ми будемо як людство вирішувати, що робити з континентом, то Україна також має право голосу. І якщо ми, наприклад, чого б я не хотів, але вирішимо якось починати використовувати корисні копалини або ще щось – то Україна буде учасником.
І. Ц.: Претендувати на свою частку – це прагматична річ, але це факт.
М. П.: Якщо ми, вклавши мільйони доларів, уже можливо, вирощуючи купу науковців, на зло росії повернувшись в Антарктиду попри те, що було багато палиць, зараз просто все здамо, то рано чи пізно цей момент настане, а ми вже будемо поза грою.
І. Ц.: Я тобі дуже дякую, що пояснив цю ситуацію, бо ти пояснив моральний бік справи і матеріальний, вигоду.
М. П.: Остання ремарка: Радіо Свобода кажуть, що Україні користь від видобутку, ловлі криля (таких рачків в антарктичних водах) вже навіть перекриває видатки, тобто оскільки Україна має станцію, вона має квоти на вилов морепродуктів і українські кампанії виловлюють ці морепродукти, платять податок в казну – прибуток перекриває видатки на Антарктиду. Я вже навіть не говорю про історичну справедливість бути там, про вкладені зусилля, про науку, про майбутнє… тобто не можна просто нехтувати цим.
І. Ц.: Так чи інакше, кожна розмова має своє завершення, і ми, підсумовуючи, зробимо також свій висновок. Мій висновок щодо розмови один, у мене просто незавершене є одне питання: чи ти повторив би цей свій досвід, якби тобі довелося наново планувати подорож, бути там, кілька років витратити на написання цієї книги – знову це все пережити?
М. П.: Не хочу нахвалюватись, щоб неправильно мене якось зрозуміли, але все ж таки, якщо ти щиро вкладаєшся в якусь справу, вона потім несподіваним чином якось повертається – бо мене кілька днів тому запросили на експедицію до Південного полюса.
І. Ц.: Я тебе вітаю! Несподівано всі ті, хто дивляться цю програму, довідаються, а можливо, вона вже вийде у той момент, коли ти навіть будеш у цій експедиції.
М. П.: Ні, це все на рівні такої ідеї, потрібно дізнаватися всякі правові аспекти. Це не буде наукова експедиція, мені написав такий хлопець – Тарас Винник, який сказав, що у нього є мрія, така ідея, і звісно, що я не міг йому не відповісти, бо я знаю про що мова, про мрії, здавалося б, нездійсненні ідеї.
Що важливо – це теж дуже потрібно для України, бо всі такі речі привертають увагу світової громадськості. Колін О’Бреді кілька років тому обійшов вперше Антарктиду повністю через Південний полюс пішки, багато місяців про це говорили. Коли би Україна зробила щось подібне, таке чи інакше, то це, знову ж таки, привертання уваги. Зараз кожен знає, що таке Україна, і кожен такий момент буде крапати в цю чашу, коли вона наповниться, ніхто не буде сумніватися в тому, що Україна існує і завжди існувала.
І. Ц.: Я тобі щиро дякую за цю розмову, і бажаю, звичайно, щоб цей проєкт та інші великі мрії і проєкти здійснилися.
Дивіться і слухайте розмову на нашій FB-сторінці та в ютубі. А також на сторінках Тиктор медіа.
