Нова гостя проєкту “Антитеза” від Souspilnist Foundation — Мар‘яна Савка.
Мар’яна Савка — головна редакторка і співзасновниця Видавництва Старого Лева, письменниця, перекладачка.
Розмову вів Іван Ципердюк.
Текст та фото: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Війна: видавництво у війні. Говорив не з одним видавцем (значно менших видавництв, як твоє), які говорили, що їхнім видавництвам скоро настане кінець – війна повністю підрубала спроможності, вони вже на останніх кондиціях працюють і хотіли би робити книжки, видавати нові, але не мають ні матеріальної передусім, ні духовної спроможності. Яка ситуація зі Старим Левом? Я бачу, що постійно з’являються повідомлення “те підготували”, “те видали”, “у тому взяли участь” – як то вдається Старому Леву?
Мар’яна Савка: Знаєш, війна зробила акценти на ситуації книжкового ринку і проявила проблеми книжкового ринку. Це просто таке велике випробування, а перед тим ще був, згадай, ковід – і це теж було дуже непросто. В перший період ізоляції закрилися книгарні, для багатьох видавців це був просто шок (уяви собі, коли в тебе нічого не продається), і хто не мав своїх онлайн-ресурсів – просто дуже швидко впав на дно.
Якщо ти малий і незахищений, то в тебе варіант (в ситуації великого стресу і випробування) або залягти на дно, набрати такої вегетативної форми – чекати просто, перечікувати часи, а потім вже, коли зміниться час, починати знову пробуджуватися, по листочку випускати і починати щось робити. Це, до речі, теж варіант – хто сказав, що не варіант?
Найскладніше середнім – тим, хто вже має певний колектив, зобов’язання перед працівниками у виплаті заробітної плати, і коли настає критична ситуація, а в середнього видавництва, скажімо, замалі ресурси, не має своїх інтернет-каналів збуту, такої постійної, активної роботи в продажах – це найскладніше, бо вони мусять щось робити з людьми, розпускати колективи.
У нас був варіант, коли ми просто пішли на дистанційку (це було в ковід і в перші два місяці війни). Потім зрозуміли, що мусимо виходити на роботу – це просто організовує, робить ту умову нормальності, коли людина ходить, має якусь певну мотивацію.
І. Ц.: Цивільна мобілізація.
М. С.: Ми розуміли, що зараз маємо працювати якомога включеніше, дуже активно, тому що якщо ми провалимо бізнес-процеси і закриємося, то не будемо ні для кого ресурсом однозначно – ні для себе, ні для когось іншого. А ми стали ресурсом відразу – чимало віддали коштів на допомогу армії.
Потім тут фактично (в офісі) був гуманітарний склад – привозили якісь коробки із ліками, переправляли їх на Харків; працівниці наших книгарень теж влаштували (особливо в книгарні на Галицькій) такі гуманітарні штаби – збирали різну допомогу для військових.
Крім того, книгарні стали місцями постійної розмови, зустрічей людей, які приїхали зі Сходу і втратили домівку; наших авторів, які вимушено були приїхали до Львова; наших харківських, зокрема, друкарів, які також були тут (у Львові), частина – залишилася.
Ми зрозуміли, що книгарні – надзвичайно потрібна річ. Ми у війну відкрили ще одну книгарню на вулиці Бандери (не відкрити на вулиці нашого батька Бандери – це був би гріх, тим паче, що ми перед самою війною почали були робити там ремонт).
Коли був ковід, то дуже тривалий час у нас були закриті книгарні – і що робити з людьми? Деякі видавці просто поскорочували людей, а ми нікого насправді не скоротили, навпаки, ми дали їм таке інтернет-завдання – вони збиралися онлайн і обговорювали книги. Зробили понад сто зустрічей в такому форматі, коли усі консультанти через екран одне з одним спілкувалися, розповідали про ті книги, які вони читали, і потім, коли вже вийшли на роботу в свої книгарні, вони так прекрасно знали і знають цей репертуар – ліпше за будь-кого у видавництві, ліпше за редакторів (бо вони працюють зі своїми сегментами, знаєш). Та я далеко не все це можу прочитати так само.
У нас, наприклад, були ситуації, коли книгарня в Одесі закривалася на тривалий час, тому що з одного боку – блокпости, з другого боку — блокпости, там (за Катькою) наша книгарня, а тепер їх розсунули і книгарня стала дуже активною. Ми додали книги інших видавництв, такими окремими стендами за принципом “Старий Лев рекомендує” і ці книги теж дуже добре продаються. Тепер можна не просто, наприклад, в Одесі піти собі на каву, купити книжку, а ще й подивитися через вікно, що там відбувається – хто розфарбовує пам’ятник в черговий раз.
І. Ц.: Чи не знесли ще Катерину.
М. С.: Та, чого її ще не знесли – вона нам картинку псує, хочеться більше дивитися на море, яке видно з нашого вікна. У Дніпрі перемістилися так само в інший простір і він теж став набагато активнішим, в київській книгарні почали таку ж роботу. Я повернулася сьогодні з Києва, вчора ми там були з друзями – віддали військовим частину книг видавництва. Це дуже круто, коли тобі кажуть, що військові читають книжки – душа радіє, ти хочеш їм дати ще трохи книжок, щоб вони почитали. Видно, коли люди приходять і це для них є ще одними звичками – у нас багато, власне, тих людей, які щоденно заходять в книгарню.
І попри те, що ринок дуже дериваціювався на маленькі, попропадали зовсім якісь видавці, але натомість були інструменти вирівнювання ринку дуже несподівані, наприклад, волонтери, які купували книги для дітей, які виїхали за кордон, тимчасову еміграцію, і у нас чимало купували книг для дітей. Спочатку щось ми просто роздавали, але ти не можеш роздати свої склади і сказати своїм ста людям, що ми більше нічим не торгуємо. Почали з’являтися люди, які просто донатили на ці книги, купували. Ми поставили на сайті в себе чимало позицій для безкоштовного скачування, і там було просто маса, тьма цих скачувань, натомість ми запропонували на сайті таку кнопку про те, що можеш задонатити (ну, ти скачав собі, але можеш грошима просто додати і ці гроші підуть на закупівлю книжок для дітей, знову ж таки, за кордон). Це теж спрацювало в якийсь момент.
Ми просто постійно працюємо і постійно вигадуємо нові інструменти – що ж можна зробити для того, щоб ці книжки в такий час і просунити, і продати, і знову ж таки забезпечити своїх людей, і мати ресурс так само на якісь певні благочинні речі.
І. Ц.: Журналісти визначають видавництво Старого Лева як найбільш медійне видавництво, як найбільш просунуте – як вам це допомагає?
М. С.: Ну, це завжди допомагає, будь-кому допомагає – не тільки нам.
І. Ц.: Як вам вдалося створити? Це ж фактично така віртуальна маленька промо-імерія.
М. С.: У нас ніколи не було якихось дуже гучних акцій навколо певних книжок, наприклад, деякі видавництва мали, як на мене, успішніші кейси, ніж видавництво Старого Лева. Навіть це маленьке видавництво – “Віхола”, скажімо, видаючи Катю Бльостку, можна було зібрати величезну аудиторію людей, які водночас побачать цю інформацію і куплять книжку. Та й загалом було чимало від інших видавців таких потужних кейсів, зрештою. У наших книгарнях, знаєш, яка книжка найкраще продається інших видавців?
І. Ц.: Яка? Цікаво.
М. С.: Книжка матері Ілона Маска – не видавництва Старого Лева. Не знаю, як зараз впали чи не впали акції після заяв Ілона (останнього твіттера), але, тим не менш, жінка, яка мала план. Це теж була не наша книжка, яка мала дуже чудовий піар, промоційну складову.
Ми намагаємося довкола своїх книг робити довготривалий процес промоції, який би мав охопити різні аудиторії, саме знайти того свого читача – цю свою аудиторію, піти в цю аудиторію. Процес видання і продажу книг в сучасних реаліях потребує великої винахідливості працівників і пошуку, власне, сучасної комунікації – це, знову ж таки, мистецтво об’єднувати різні бульбашки, які живуть своїм.
Мені здається, що це – дуже важлива річ, бо, скажімо, ми чимало книжок продаємо в якийсь кластер, наприклад, в IT-кластер, бо айтішники рідко кудись ходять, але вони, тим не менше, читають. Для дітей вони однозначно купують книги і хочуть, щоб їхні діти розвивались і читали красиві книги. Тому це дуже такий хороший, поза якимись традиційними канали, спосіб продавати свої книжки. До речі, у мене була для студентів Могилянки лекція про те, як продавати книжки в 21-му столітті.
І. Ц.: Ти розказувала їм якісь прийоми, варіанти, таємниці цього всього із власного досвіду, очевидно.
М. С.:
Найважливіше у цьому всьому те, що найважливіше в будь-чому іншому: я говорю про базисні речі, я говорю – про любов. Коли ти не любиш ту справу, якою займаєшся, то вона ніколи не принесе тобі успіху.
І. Ц.: Сродність праці – 300-ліття Сковороди, він вічний для нас, українців.
М. С.: Григорій Савич – це вічне, абсолютно.
Треба реально любити, але треба, щоб любив не тільки ти, але й усі твої працівники, щоб вони були включені в той процес і щоб це приносило їм задоволення. Якщо вони не отримують задоволення від праці – воно як мокре горить.
І. Ц.: Маєте якісь особливі плани особливих авторів на цей рік? Бо, звичайно, із тим всім, що є, можна просто зайти на сайт Старого Лева, подивитися серії, автори, напрямки і т. д., але у війні, мені здається, особливо важливо те, що на обрії.
М. С.: За цей рік якісь книги ми мусили відсунути – такого сегменту, наприклад, “висока полиця”, скажімо так. Мені шкода, що ми досі не видали книгу Володимира Ярмоленка.
І. Ц.: Це дійсно висока полиця.
М. С.: Володя – дуже крутий есеїст, і я думаю, що ми точно невдовзі все-таки продовжимо роботу над цим виданням. Ми збираємося зараз віддавати в друк книгу Філіпа Сендса “Щурячий лаз” – це фактично продовження тої книги, яку він написав зокрема і про Львів – “Східно-Західна вулиця”. Філіп буквально через кілька днів буде у Львові. Правда, книжка ще не готова, вона виявилась трохи заскладна в роботі над оцим всім довідковим матеріалом, над примітками, а наш прекрасний перекладач – на фронті, тому він змушений був призупинити роботу.
І. Ц.: Призупинити роботу в силу дуже об’єктивних обставин.
М. С.: Так, в силу дуже об’єктивних обставин і інший наш прекрасний автор, Ілларіон Павлюк, припинив роботу над своїм романом, тобто війна вносить свої корективи. Тим не менше, ми видаємо книгу одного абсолютно затятого вояка Андрія Гуменюка, якого я ще знаю з часів, коли він був театральним художником в театрі Леся Курбаса, де я зовсім юною, починала якусь свою робочу діяльність. Ситуація з війною дуже внесла корективи на продаж і купівлю прав, і якщо українських авторів чимало купують за кордоном зараз, набагато більше, ніж до війни, і деякі книги, от наприклад, у нас є книжка “Війна, що змінила Рондо” Романи Романишин і Андрія Лесіва, то до війни, з 15-го року, цю книжку ми продали в одинадцять країн, і за період від повномасштабного вторгнення – ми теж її продали в одинадцять країн.
І. Ц.: Війна стимулює цікавлення.
М. С.: Але натомість – утруднює роботу нашого українського ринку з купівлі іноземних прав, а чому – тому що законодавство.
У нас завжди трохи проблеми із законодавством, і наші національні банки дуже не люблять слово “роялті” – з цього ми маємо просто величезні проблеми. Тому що ми, щоб купити права, мусимо заплатити за них аванс, щоби заплатити роялті за продані книги, ми мусимо так само, знову ж таки, це зробити, а не маємо змоги, бо вони не пропускають цього. І ми виходимо з ситуації таких трохи шахраїв, які продають книжки іноземних авторів, але за них не виплачують, тому що нема такої можливості, не пускають ці операції закордон. Ми просто дуже-дуже тяжко це все шукаємо, нам дають купу якихось відмовок, далі і далі якихось пояснень, ми досі шукаємо ці варіанти. Сподіваюся, що все-таки ми знайдемо, щоб не їздити в авоськах возити гроші до Польщі і звідти щось переправляти, щоб це можна було робити офіційним чином з України.
Мені здається, що Україна має показувати світові рівень своєї цивілізованості і це має бути країна високих стандартів, ми маємо у певному сенсі говорити про цінності, які для нас є живими, а не декларованими. І от такі презентаційні речі – вони дуже важливі для всіх. Книжки, які зараз скрізь по світу, – це свідчення того, що український книжковий ринок, можливо, він не весь такий, але в більшості випадків став дуже високоякісним, все-таки, згадай, якими були книжки п’ятнадцять років тому.
І. Ц.: Ну та, це – прірва.
Як ти відчуваєш себе в оцій дуальній ситуації: власниці видавництва і поетки? Чи вистачає часу відволіктися від розрахунків, підписання контрактів, як будуть жити працівники видавництва, і абстрагуватися – написати щось своє?
М. С.: Богу дякувати, я не займаюся ні розрахунками, ні підписанням контрактів.
І. Ц.: Ти делегувала повноваження, як тепер кажуть.
М. С.: Бо я – не є директором, директором є – Микола Шейко, і він прекрасно із цим всім справляється. Я собі делегувала функцію бути натхненням видавництва Старого Лева – ця функція дозволяє мені займатися якимись іншими речами, які не дозволяють мені внутрішньо загинути, загинути моєму поету всередині себе.
І. Ц.: Так, якщо вважати обсяги, з якими працює видавництво, – якщо би ти дійсно щоденно цим займалася в практичний посіб, то тоді би довелося тільки цим і жити.
М. С.: Знаєш, в один момент я віддала, власне, такі щоденні функції роботи з виданням, скажімо, редагування, якісь організаційні моменти моїм працівницям, які прекрасно із цим справляються. Я керую власне редакцією, фактично такими, скажімо, процесами зовнішніми в редакції, внутрішніми процесами керують відповідальні редактори, і у нас є кілька редакцій – редакція художньої літератури, нон-фікшн, дві редакції дитячої літератури (двоє редакторів відповідальні), і відповідальна редакторка спецпроєктів, тобто фактично таких п’ять окремих підрозділів. Кожен із цих підрозділів можна вважати маленьким видавництвом.
І. Ц.: Це – як леґо.
М. С.: Так, це таке леґо. Він може просто відбрунькуватися – так приблизно існують маленькі видавництва. Кожен із наших редакторів має величезну кількість завдань і книжок на рік. Думаю, маленький видавець стільки за день точно не може виконати. А потім уже, скажімо, вони працюють зі своїми дизайнерами, і коли готується книжка до друку, тоді у нас є, власне, арт-директор – людина, яка курує всю візуальну частину у видавництві, ми з ним спілкуємося, але я все одно залишаю за собою якби останнє слово – чи мені ок.
І є людина, яка директор із технічних таких процесів, який віддає фактично це в друк, домовляється із друкарнями, потім це все переходить у відділ логістів, логісти працюють із відділом збуту, із відділом промоції – тобто все мусить працювати в певній зв’язці. Координувати всі процеси – у нас є певні, скажімо, комп’ютерні програми, щоби вони бачили що-де і на якому етапі відбувається.
Розумієш, чим відрізняється теперішній час від того, коли я починала, – ми того всього ще не знали і цього ще не існувало, але IT йде вперед і з’являються люди, які можуть дати собі з цим раду. Тому треба бути сучасним, бо станеш старим і нікому нецікавим, якщо залишишся зі своїм “аналоговим телефоном”.
І. Ц.: Як з друкарням? Дуже багато друкарень були на сході, в центрі, і вони просто в буквальному розумінні розбиті, розгромлені, загинули. Де ви друкуєте свої книжки? Чи це не вплинуло на фінальні стадії, на роботу вашого видавництва?
М. С.: На щастя, більшість все-таки уціліли – і великі, крупні уціліли, навіть ті, котрі знаходилися в абсолютній близькості до воєнного заводу, Богу дякувати, з ними все окей, там трошки були якісь пошкодження, але не були такі фатальні. Дещо перемістили в Київ. Звичайно, що там були і людські втрати, бо переїхали люди, з’їхали на іншу територію, відповідно – там проблеми з кадрами. Ми на початках друкували книги в Тернополі, в Білій Церкві, ми традиційно друкуємо в Білій Церкві, в Києві почали трохи більше друкувати, а потім, знову ж таки, повернулися в Харків, бо ми дуже любимо друкувати в Харкові.
І. Ц.: Я тому і питаю.
М. С.: Але бачиш – не у Львові, бо у Львові – нема де.
У Львові просто ніде, на західному регіоні нема просто жодної великої друкарні повного циклу – і це просто нонсенс, тому що стратегічно це дуже неправильно розташувати всі свої великі друкарні під російським кордоном. Ну, ось уяви собі – найбільші українські друкарні під російським кордоном, а тут – ні. Або просто це – великі інвестиції, нашій країні завжди бракувало людей з таким масштабним, стратегічним мисленням, які отакі речі мали би наперед придумати, запросити сюди інвестора, пробити цю ситуацію, ну, але зрештою, хіба це тільки з видавцем?
І. Ц.: Однозначно, ми бачимо просто цілий перелік тих недосконалостей, неузгодженостей, які є в державі. І видання книг – це лише один із компонентів.
М. С.: Але дуже важливий компонент.
І. Ц.: Без сумніву, за що ми воюємо – виринає безперервно питання, і це – якраз один із цих моментів.
М. С.:
Вчора якраз говорила з колегами і мушу сказати, що надзвичайно приємний момент, що книжка не випала зі споживчого кошика українця попри те, що він став бідніший, а це – про цінності, розумієш?
І. Ц.: Я балакав в неділю з видавцем маленького, іншого видавництва “Човен”, Ігорем Балинським, який сказав, що на превелике щастя вони відстежують, що з червня їхні книжки почали продаватися значно жвавіше.
М. С.: Так, це у всіх так.
І. Ц.: Люди зрозуміли після першого шоку війни, що насправді є важливим, і почали, в буквальному розумінні, до глибини своєї кишені демонструвати любов до української культури, у цьому випадку – до книги української.
М. С.: Абсолютно.
І. Ц.: Це дуже приємно чути насправді.
М. С.:
Так, і знаєш усі ці історії, що “українці не читають”, ми можемо сказати, що це – неправда, українці читають. Навіть в оці часи вони читають своїм дітям, військові читають – боже, як це приємно.
І. Ц.: Коли переглядав сайт Старого Лева, побачив, що ви маєте зараз легальні, ексклюзивні права, викупили на видання Гемінґвея, і бачу – він якраз тут, поруч (показує на архів Старого Лева).
М. С.: Ми практично все видали, що могли, – наша така красива дизайнерська серія, розробку серії зробив Назар Гайдучик, там є і роботи Слави Шульц, Аґрафок, Оксани Йориш, – реально таке видання, яке має залишитись на полиці, навіть якось рука не піднялася комусь там віддати, лишилися у нас в бібліотеці.
І. Ц.: Я чому спитав: у цей час якраз ця лектура наскільки синхронна до того, що з нами відбувається, що описує Гемінґвей, я думаю, що це – якраз той час, коли варто читати такі книги.
М. С.: Більше того, зараз разом із Філіпом Сендсом на Форум видавців приїжджає Майкл Катакіс, який розпорядник.
І. Ц.: Розпорядник творів його.
М. С.: Так, ми видавали його книгу “Ернест Гемінґвей. Артефакти”, і коли він до нас приїжджав презентувати цю книгу, він такий був здивований фантастично, не уявляв, що це за країна, коли він почав говорити з нашими журналістками, із молодими дівчатами, які прекрасною англійською мовою з ними спілкувалися, на такому гарному рівні, каже: “ну, нічого собі”.
Потім недавно в нас тут був Міністр оборони, і я йому нагадала про цей приїзд Катакіса. І кажу йому: “Ви знаєте, що сказав оцей дядько, який розпорядник творчості Гемінґвея, – він сказав, що “я бував в багатьох країнах Європи, і в кожній із цим країн я бачив минуле, це – перша країна, в якій я бачу майбутнє””.
І. Ц.: Це недаремно, бо балакаючи в цій серії програм розмов із львівськими інтелектуалами, балакаючи із славнозвісним, легендарним Мирославом Мариновичем, він казав, що напередодні говорив із якимось американським журналістом, який, як на його думку (і на мою теж), сказав прекрасні слова, жартуючи, що Україна повертає Європі потентність – і це дивує європейців, що виявляється, ми також можемо щось робити важливе – те, що ми вже давно забули, як це все робиться, знову стаємо молодими. Дивно, така стара нація, як наша, виявилася у Європі дуже молодою і готовою боротися за ті європейські цінності, які вже забуті.
М. С.:
Може, тому що наша стара нація – все-таки переживає дуже малий і молодий період своєї незалежності окремої держави.
І. Ц.: У певному сенсі – це ренесанс, погодься.
М. С.: Так, це – ренесанс. Ну і знову ж таки: ми ніколи не мали багато шансів розслаблятися.
І. Ц.: Так, нас тримають завжди в тонусі.
М. С.: Ми завжди жартували про часи перемін, які в нас ніколи не закінчуються. Знаєш, мої друзі за кордоном, які повертаються в Україну, кажуть: “Ніколи більше – я хочу жити в Україні”. Я ніколи не хотіла жити деінде, я хотіла завжди жити в Україні. Коли почалася війна, в мене не було навіть не те, що думки…
І. Ц.: У тебе не має бути такої думки – а як видавництво Старого Лева? А як вірші? А як Львів? А як Україна – як це все без тебе?
М. С.: Я розумію, що без мене можуть всі насправді, як без кожної людини зокрема, але я – не можу без цього, бо це – моє місце сили. І найважливіше бути там, де відчуваєш, що ти на своєму місці.
Хоча, знаєш, коли приїжджаю зі Львова до Києва, я там розумію, що там – я теж на своєму місці, тобто мені це – теж рідне моє місто, чи навіть коротко буваю в Франківську, я теж розумію, що – моє, тому що це – моя країна. Я хочу більше її знати, хочу більше бачити, я багато втратила, не побачивши тих міст, які зараз є просто розбомбленими, і ти розумієш, що є речі, які вже не можеш зробити, тому що їх просто вже не існує.
І. Ц.: Люди зараз зізнаються в тому, що коли мине війна, які би не були руйнування, вони хочуть побачити Україну такою, якою вона буде, – просто пізнати свою країну, чого вони колись їздили за кордон, кожну можливість використовували, а зараз кожен каже “як я хочу знати, де я живу – вона виявляється така велика”, і які різні люди, і як вони вміють згуртуватися, всі дивуються цьому – самі собі дивуються.
М. С.: Що є, то є.
І. Ц.: Подивився на Гемінґвея і подумав, що мені простять наші глядачі, коли я запитаю за всі ці розмови одне своє приватне запитання: роман “Острови поміж течій” – це роман “Острови в океані”, котрий був в чотиритомнику – це цей роман?
М. С.: Так.
І. Ц.: Просто назва так трансформована. Чого я спитав – поясню: всім, хто хоче купити книги і хай купить книги у видавництві Старого Лева, серед всієї цієї підбірки Ернеста Гемінґвея, я би радив якраз цей неймовірний роман – “Острови поміж течій” про тероборонівця-художника Томаса Хадсона, який втрачає двох синів і нищить фашистів, точніше – нацистів (бо то вже страшно називати, бо це ж ми – нацисти в очах москалі, а він – дійсних нацистів нищить), і ті трагедії, які переживає він страшні – вони дуже синхронні до тих трагедій, які переживають наші люди.
М. С.: Ця серія була перекладена заново фактично.
І. Ц.: Перекладачі ще раз своїми руками дбайливими перебрали ці тексти.
М. С.: Так, і ми вирішили, що мають бути власне ті актуальні, сучасні автори – чого би не було цього нового прочитання Гемінґвея.
І. Ц.: Я думаю, що воно не завадить у будь-якому випадку.
М. С.: Він завжди залишається актуальним. Я собі уявляю, що би то було з дядьком Гемінґвеєм, якби він жив в цей час.
І. Ц.: Я думаю, що він був би точно тут – він був би військовим кореспондентом на східному нашому фронті.
М. С.: Не тільки кореспондентом, він би точно взявся за зброю, він був такий гарячий дядько, страшне – що тільки з ним не відбувалося.
І. Ц.: Знаю, що за всю історію Старого Лева у вас не було жодної, а точніше – одна якась російськомовна книжка і вона була спеціально видана, тому що ви вирішили щось довести цією книжкою – це виняток, який мав заперечити або підтвердити правило. Що це за історія, от розкажи, будь ласка, деталі? Думаю, що зараз якраз цікаво про це послухати.
М. С.: Ти знаєш, я вже просто згадую останніми днями, скільки всього повигрібала за всі ці наші винятки. І це варто, звичайно, пояснити – книжка, яку ми видали російською мовою, ми видали не просто російською мовою, ми видали російською і українською, тобто вона виходила в обох версіях одночасно – це була книжка Зої Казанжи.
І. Ц.: Яка прекрасна авторка – це ж наша Зої Казанжи з Одеси.
М. С.: І це я вам скажу, можна будь-яку ідею з ніг на голову перекинути. Це був 14-ий рік, Зої Казанжи була неймовірно активною учасницею одеського Євромайдану, і це було її приватне фактично бажання, щоб ця книжка виходила мовою оригіналу. Оксана Думанська робила переклад українською, і ми видавали її в двох мовах. Просто поговорили, і тоді був такий тяжкий момент, коли обговорювалися, власне, і мовне питання, так само і те, що багато російськомовних обстоювали ідею України і Майдану, і Зоя зокрема – вона взагалі не російськомовна, вона в побуті абсолютно україномовна.
Але люди, які там, ти знаєш, це дуже специфічне середовище – вони там живуть, говорять російською, а можуть українською писати чи публічно висловлюватися, але це – все одно трохи не той рівень вільного слова.
Я тобі скажу більше – у нас є автора Ілларіон Павлюк, який пише російською, а ми всі його тексти перекладали українською. І це людина, яка наступила на власне его, і ніколи ми не видавали російською, його оригінальною мовою, тексти, а він прекрасно це написав, тому що він досконало знає російську мову, але він в першу чергу – політичний українець і він син своєї батьківщини, він – українець. Зараз ми видаємо книгу українсько-татарського автора – це буде, до речі, можливо, до того питання про те, що ж ми такого нового видаємо, про що ти не знаєш.
І. Ц.: Так, якраз все з’ясовується, нанизується у контексті розмови.
М. С.: Це автор, який пише російською, а українською виходить цей текст. Книга насправді не про Крим.
І. Ц.: Цікаво, якраз зразу подумав, що це – про Крим.
М. С.:
У нас така якась історія, що якщо пише кримський татарин, то він мусить написати про Крим, та? Але – ні, це така фантасмагорична повість Рустема Халілова про людину, яка просто заздрить людям, які дуже успішні, і хотіла би якби втілитися в них і прожити їхній успіх, “успешный успех” – і це виявляється для нього можливим, тому що у нього є свій власний джин. Це відомий у нас журналіст і він, до речі, двоюрідний брат Аліма Алієва.
І. Ц.: Все поруч, в Україні все насправді поруч.
М. С.: Все на одне рукостискання. Алім – мій друг, він прекрасний син свого кримськотатарського народу і величезний молодець, він неймовірно багато всього робить для того, щоб про кримських татар не забували.
Я, до речі, маю теж такий громадський обов’язок, хочу про це сказати у цій програмі: кримських татар зараз страшенно щемлять.
Уявити собі, у якій вони ситуації, що це зараз в Криму під російською окупацією в ситуації, коли росія воює з Україною, величезна кількість чоловіків кримськотатарських зараз за гратами – і вже триває це вже дуже довго. Один із них це – Руслан Сулейманов (я фактично є такою його амбасадоркою в Україні), і в нього там дуже великий термін, звичайно, намагаються пришити, але він коли писав листа, він написав, що вважає, що краще сидіти у в’язниці, ніж якимось чином викручуватись, співпрацювати з цим урядом, тому кримськотатарські хлопці – вони ще ті українці.
І. Ц.: Так, звичайно, я був у Криму дуже добре і маю також друзів – кримли. Насправді ми дійсно двоє дітей питомих, дві титульні нації на одній землі. Думаю, що врешті-решт завдяки ЗСУ все стане на своє місце.
М. С.: Ілон, ти нічого не знаєш про нас просто – треба довідатися більше. Треба спочатку спитати кримських татар, що вони думають про те, що сказав Ілон, реально. Я думаю, вони би цього не підтримали ніяк.
І. Ц.: Видавництво розвивається, воно працює в різних напрямках – для дорослих, для дітей – наскільки багатофункціональне, що дійсно диву даєшся. Хай йде війна, але видавництва демонструють здатність жити – чи у вас будуть виникати конкуренти, ви це передбачаєте якось?
М. С.: Вони у нас є.
І. Ц.: Ті, які є, а чи – буде.
М. С.: У нас є конкуренти, ми завжди в конкуренції. Величезне видавництва “Vivat” – наш прямий конкурент, одночасно конкурент і колеги. Я дуже радію, коли в них щось складається.
І. Ц.: Тобто це – доброзичлива конкуренція.
М. С.: Ти знаєш, на нашому книжковому ринку довгий час було все дуже печально. У нас не було ніякого консенсусу між гравцями – ми ні про що не могли домовитися, не об’єднавши зусилля, скажімо так, щоб це було вигідно для всіх нас, тому що кожен намагався, як лебідь, рак і щука в свій бік тягнути і вирішувати проблему з якоюсь конкретною книжковою мережею одноосібно. Було багато такої негарної, власне, конкуренції, воно зрештою і зараз щось там залишається – не всі, скажімо, генії доброзичливості.
Але мені здається, що для того, щоб вижити загалом цілому ринку, щоб це були якісь певні загальні вигоди, ми маємо йти одним курсом і цей курс називається “Україна” – це наш проєкт.
Ми маємо зробити український книжковий ринок настільки прогресивним на рівні ідей і виконання цих ідей, щоб у світі за цими книжками цитували Україну як лідера думки, як інтелектуальну країну, яка справді творить сенси, яка вміє усвідомлювати якісь важливі речі, вміє артикулювати, доносити і має класний смак – це наша завдання.
Це завдання завжди було провалено на державному рівні, тому що Україна навіть жодного разу не була почесним гостем, наприклад, того ж Франкфурту. Для цього потрібно було пройти багато таких важливих для них моментів, які полягали в тому, щоб у нас тут була правильна інфраструктура книжкова, достатня кількість майданчиків для книжкової промоції, достатня кількість, скажімо, проданих за кордон прав, тобто там купа всяких умов – треба вкладати в це все.
Пам’ятаю, коли один раз приїхала в Франкфурт і мене вразив стенд Аргентини. Я була, до речі, в Аргентині, я бачила цю країну – це ж така зовсім небагата країна, хоча прекрасна неймовірно. Вони створили неймовірно красивий стенд – і це країна, яка читає, там фантастичні книгарні є, дуже цікаво все це зроблено, тобто люди себе поважають, коли вони вміють цінувати свої власні літературні надбання.
І. Ц.: Зараз вікно, кажуть, відкрилося, постійно говорять про це: війна – це не тільки трагічне випробування, але й час великих можливостей, і знову відкрилося вікно для сучасної української літератури. Ти як поетка, як видавець – ти відчуваєш, що дійсно є така можливість велика, яку треба використовувати?
М. С.: Так, абсолютно. До нас висока зацікавленість, у нас активізувався дуже ринок прав – тут варто це не втратити, тобто треба просто пропонувати той продукт, який буде цікавий їм. Ми намагаємося, власне, створювати, ми розуміємо, що це – дуже різні ринки, вони мають свої закони. Далеко не все, що створюється на заході, має те саме життя в Україні. Скажімо, у нас коротко живуть тренди – ті тренди, які з’явилися в Європі приходять в Україну, але тривалість життя цих трендів зовсім інакша, ніж в Україні, мабуть, тому що все одно ця інтелектуальна мегабульбашка тих читачів менша, ніж там, – її треба розвивати. Це така стратегічно довга гра із цілим суспільством – як розвивати цього читача, цю читацьку спільноту, бо він має розуміти для чого йому це.
І. Ц.: Бачу дуже багато книг, які насправді, мені здається, що є нестримними авторами у Європі, які ви видаєте і всі ці проєкти, якраз хотів спитати – є успішними?
М. С.: Так, вони є успішними.
І. Ц.: Тобто вони купуються у нас, люди підтримують, вони підтримують ті смаки, що читацькі, що і європейці мають.
М. С.: Може, не завжди, бо, наприклад, дивуюся, що Халед Госсейні не має тої популярності, яку він має Європі, чи, скажімо, Салман Рушді, Кадзуо Ішіґуро… Розумієш, штука в тому, що деякі автори, наприклад, Елізабет Ґілберт, справді дуже так гарно заходять і мають великі наклади, але знову ж таки – це література для трохи ширшого кола, скажімо так, коли література трохи інтелектуально вищої полиці, тоді вона…
І. Ц.: Ішіґуро – це вища полиця?
М. С.: Так, вже так.
І. Ц.: Прочитав кілька його романів (мені подарували) і вони якось мене вразили своєю наївністю. Виявляється, людям потрібні такі , щоб отак все розказувалося, якась напівфантастика часом, йшла вигадка або просто була розповідь про якусь шляхецьку родину британську.
М. С.: Так, якісь речі, які би нам хотілося пізнати – зовсім інший світ.
Чим класна література – тому що ти можеш якби заходити в іншу кімнату, опинятися в зовсім іншому світі, в якому можеш реальність ніколи не впізнати.
І. Ц.: Як ти думаєш, після нашої перемоги дуже очікуються великі зміни у всіх сферах – чи торкнеться це книговидання? Чи держава зверне на це особливу увагу, чи збагне, що це насправді неймовірно важливо для країні? Якими будуть далі люди в цій країні залежить від книг також, передовсім від книг, які вони читають.
М. С.: Якби я мала опиратися на пройдений досвід, я б сказала, що – ні, але оскільки оптимістка у мені завжди перемагає, я думаю, що це – буде.
І. Ц.: Це приємно чути, бо насправді, я розумію, наскільки ти детально володієш продовж роки інформацією і досвідом, як все є насправді.
М. С.: Я не розумію, наприклад, якихось, скажімо, певних кадрових речей, які є в цій всій історії нашого цього культурного сегменту, але загалом люди, які підростають, підростає покоління культурних менеджерів – важливі такі професіонали. Нам дуже бракує, у нас практично вимер клас критиків.
І. Ц.: Неймовірно влучні, цінні речі говориш – і про які дуже мало говориться, зокрема про літературних критиків. І ця неймовірна професія також – культурні менеджери, яка зараз стає на ноги.
М. С.: Мені прикро, що у нас майже не залишилось людей, які можуть написати глибокий есей про роман, у нас просто вже ніхто не пише про поезію, у нас фактично цей жанр переродився у жанр блогерства. Фактично тільки книжковий блогінг – це насправді прекрасно, що у нас є багато книжкових блогерів, і це люди, з якими ми тісно співпрацюємо, наші активні промоутери, але через те, що ця професія критики не була ніяк підтримана фінансово, знищені були майданчики – у нас просто вже нема літературних журналів, немає якихось видань, які були би фінансовані.
Ну, скільки можна прожити на цьому донкіхотстві – не так вже й довго. Тому люди пішли в якісь інші сфери діяльності, так у нас, наприклад, відтоки кадрів так само з видавництва йдуть кудись в IT, там, мабуть, теж кудись пішли, може, в IT.
І. Ц.: Коли сидиш серед усіх цих книг, бачиш по одній книжечці справді, що це – кожен конкретний наклад у цім архіві, де ми записуємо цю розмову, – то розумієш, що надія є.
М. С.: Надія є, коли бачиш цих дітей, які реально освоївши ці діджитал-технології, всі ці світи, і коли вони вже задають тобі питання, яких ти не розумієш – вони все одно читають книжку, у цьому є надія.
Розмова про українське книговидавництво, літературу і Крим уже на нашій fb-сторінці та в ютубі: https://youtu.be/68zXwEiIscg.
А також на сторінках медіапартнера Тиктор медіа.
