У рамках розмов відеопроєкту від Souspilnist Foundation “Антитеза” поговорили з українським поетом і перекладачем Назаром Федораком.
Текст і фото: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Знаю, що ти повернувся в буквальному розумінні, не метафоричному, із нашої передової – з міста Харків: чому їздив, що тебе туди покликало, чим ти там займався? Які в тебе враження, власне, від цієї поїздки?
Назар Федорак: Давніше ще зателефонував Сергій Жадан і сказав, що вони мають намір зробити перший живий, масовий культурний захід в Харкові. Цікаво, що коли він телефонував, то ще окупована частина Харківщини не була деокупована. Це було в той час, коли буквально щодня, щоночі Харків обстрілювали, і ми всі чудово це знали.
Я не міг не погодитися, бо маю і знайомих, і друзів, маю родичів у Харкові, які просто живуть там, у тій ситуації, яка є. Думаю, якщо там живе майже мільйон людей зараз, то як можна не поїхати? Як, зрештою, потім дивитися в очі тим людям, які тебе запросили, і чим я маю мотивувати, щоб не поїхати?
І. Ц.: Але тривога якась існує, очевидно ж.
Н. Ф.: Звичайно, ми ж всі розуміємо, що це – небезпека. Як виявилося, цей захід організовував Харківський ЛітМузей і сам Сергій Жадан – він вже як інституція виступає, як окрема така культурна сила, я б сказав, загальноукраїнського масштабу, не тільки харківського.
Виявилось, що нам тут, із Заходу, це виглядає страшніше, ніж там – на місці. З одного боку Харків зранений – це видно архітектурно, всі ці влучання-руйнування, дуже мало людей на вулицях, мало транспорту – відразу впадає у очі. З іншого боку – ті люди, які є, з якими ми зустрічалися, вони неймовірно патріотично налаштовані, надзвичайно впевнені.
Я аж там, побувавши в Харкові, зрозумів слова Владики Ісіченка, який не виїздив з Харкова від 24-го лютого. Він казав, що в Харкові ніхто навіть не припускає, що перемоги може не бути – жодного сумніву нема, жодної тіні сумніву. Він казав: “У Львові – я це чув, а в Харкові – цього немає”.
І. Ц.: Там, де найважче, – там найбільша впевненість.
Н. Ф.: Я відчув цю впевненість, цей дух. Було дуже багато зворушливих побутових моментів, коли люди, з якими перетинаєшся в готелі чи навіть в магазині, незнайомі люди, висловлюють свою позицію і говорять про свої зміни, які вони прийняли з початком цього.
Пані в готелі сказала: “Ми з чоловіком вирішили говорити по-українськи”. При чому ми її не питали, вона сама заговорила до нас, хотіла цим поділитися. Звичайно ж, ми її підтримали. Безхатько, який заходить в магазин, бо почався дощ, вітається на порозі: “Слава Україні”. Це – в Харкові. Тобто я був свідком цього, я би не повірив, якби сам не почув.
А що вже казати про середовище, яке зараз там цілковите злите, як я бачу, українське середовище мистецьких діячів, культурних діячів, волонтерів і принаймні місцевої тероборони. При чому дуже часто всі ці люди – і там, і там перебувають. У межах цього фестивалю “П’ятий Харків”…
І. Ц.: Чому “п’ятий Харків”? Відразу.
Н. Ф.: Зараз повернуся до цього.
У межах фестивалю були виступи, наприклад, співаків, яких на 20 хвилин відпустили з передової. Треба розуміти, що Харків, саме місто, за 30 кілометрів від кордону. Хоча цю частину, східнішу Харківщини, наші війська звільнили, але кордон ніхто не посунув. Із-за кордону ворог обстрілює і робить вилазки, намагається постійно нашкодити, зайшовши на нашу територію.
“П’ятий Харків” – це такий вислів, я б сказав, інтелектуально-іронічний, але який має глибокий сенс, вислів Юрія Шевельова. Він, проаналізувавши історію Харкова, виділив кілька етапів (очевидно, що він це говорив раніше – ще до реалій цієї війни): мовляв, був Харків Сковороди – це був перший український Харків, потім був Харків романтиків – початок 19 ст., потому був третій Харків – підімперський, четвертий Харків – післявоєнний, і ось має настати п’ятий Харків – український, справжній, правильний Харків. Десь там, в тих хвилях, був Харків того першого відродження.
І. Ц.: Цікава концепція.
Н. Ф.: Очевидно, що Шевельов любив жартувати, але він любив говорити важливі речі в іронічній формі. Десь так я сприймаю, але як це звучить зараз…
І. Ц.: Пророче, фактично.
Н. Ф.: Пророче, так. І Жадан, очевидно, з Танею Пилипчук із ЛітМузею підхопили це гасло і зробили дуже важливу річ. Це був захід, до якого були залучені науковці-літературознавці, поети, політологи або люди, дотичні до цієї сфери, потім музиканти, і в останній день були ще презентації театральних деяких речей і дуже цікавого вже воєнного живопису Харкова, такого напівмистецького, напів, звичайно, ідеологічного чи антимілітарного. Це все відбувалося дуже потужно.
І. Ц.: Яка твоя участь, що ти презентував на цьому фестивалі?
Н. Ф.: Мені випало це все відкривати з лекцією про Сковороду, тобто сама тема лекції, так би мовити, була дуже умовною, але підказана ось цими подіями деокупації Харківщини – “територія Сковороди”.
Коли Жадан мене запросив, я думав, що поїду до Харкова і буду бідкатися, що половина території, де ходив Сковорода, окупована, а тут сталося чудо: в час між запрошенням на фестиваль і приїздом на фестиваль, наші ЗСУ здійснили – чудо.
І. Ц.: ЗСУ – це deus ex machina, бог на машині вирішив всі питання.
Н. Ф.: Це було найбільше одкровення для мене і ще один доказ того, що треба їхати і треба про це говорити.
І. Ц.: Чи вдалося тобі почитати там вірші? Ти – автор дев’яти збірок поезій, чи зараз пишеш відповідно і чи читав щось в Харкові?
Н. Ф.: Ні, мене запросили, зрештою, разом з Ростиславом Чопиком в іпостасі літературознавців. Поетична програма там була продумала трошки по-іншому – в ній брали участь насамперед харківські автори, які мають живий досвід потерпань, страждань і болючих рефлексій. Кілька запрошених поетів, які водночас зараз дуже часто бувають на лінії фронту, на нулі. Я так розумію, що Сергій підбирав цю програму.
І. Ц.: Поезія з окопу, умовно кажучи.
Н. Ф.: Поезія там звучала та, яка ближча до лінії фронту. Всі інші речі більш дискусійного, рефлексійного характеру були відсунуті інтелектуально, так би мовити, витриманіші. Напевно, такий був задум.
А щодо того, чи пишеться зараз, то це питання дуже інтимне і тяжке для мене насправді. Річ в тому, що коли кінець лютого почався, він застав мене в праці над двома книгами одночасно.
Одна – це підготовка до видання і написання великої біографії Сковороди до нового видання його творів (яке за два-три тижні, можливо, все ж вийде, і таки в Харкові буде надруковано). Це була дуже захоплива річ – перепрочитати Сковороду під новим абсолютно ракурсом. Наскільки мені вдалося – це вже буде видно, коли книжка вийде.
А друга – це мій проєкт, який розростався з задуму маленької статті, а виріс до маленької книжки про Богородицю в літописній традиції.
І. Ц.: Це те твоє хобі, яке переросло в душу, – медієвістика.
Н. Ф.: Так, там теж є ці перегуки. Це не є поезія, звичайно, але я відчув, що вся ця енергія, яка могла би вилитися у вірші, пішла туди. Я не знаю, чому, але як каже наш колега Любчик Стринаглюк, зрештою, це правильна позиція: “Можеш – не пиши”.
І. Ц.: Творчі паузи також закономірні для кожного письменника.
Н. Ф.: З іншого боку – я бачу зараз цю величезну кількість текстів, поетичних текстів, я б навіть сказав не поетичних, а віршованих текстів…
І. Ц.: Публіцистичних, тому що пишуть, і це – найбільше синхронізовано з тим, що відбувається. Якість – вже інша річ.
Н. Ф.: Так, власне, якість кульгає. Тут є винятки, звичайно, я можу назвати, можливо, три імена поетів, які дійсно і переживають цю війну, і залишаються поетами.
Очевидно, що є люди, для яких це писання зараз, писання про війну чи під впливом війни, є радше автотерапією. І тут не залежить: чи це люди, які зараз взялися за перо, бо їх війна до цього спонукала, чи люди, які відомі як автори. Вони мені деколи видаються такими наївно безпорадними перед обличчям війни.
І. Ц.: Виклики зовсім інші.
Н. Ф.: Власне, перед цим викликом, тобто це – болить.
І. Ц.: Я чому про це питаю: у письменницькому середовищі, навіть у львівському, ти той рідкісний випадок, коли ти – батько солдата, твій син на війні, і природно, що ти з ним постійно спілкуєшся, і очевидно, що він чимало тобі розказує того, що може розказати. Я підозрюю, що це не є дуже легкі розповіді, нелегкі розмови, хоча він, думаю, береже тата, але все одно – він на передовій, і мимоволі людина передає цю енергію для тебе. Як воно на тебе впливає, як цей зв’язок з сином триває всю цю війну?
Н. Ф.: Так, це – зворушливі речі насправді. Я би сказав, що ця війна і від’їзд сина на передову – поступово триває з березня. Тобто вже понад півроку я його не бачив. Він спілкується з нами, коли може, у той спосіб, в який там можливо. Але це надзвичайно зблизило нас, вирвало з такого повсякденного побуту, звичайних стосунків. Я би сказав, стосунків, коли ми бачили одне одного, але і не бачили, бо це – якісь звичні речі. Можливо, навіть було більше, скажімо, неуваги одне до одного навіть.
І. Ц.: Звичка.
Н. Ф.: Звичка. І було часами навіть претензій якихось один до одних, як то буває, поколіннєвих. Наскільки це все змінилося зараз – просто неймовірно.
Мені дуже втішно, що він втрапив у дуже добірне товариство, таке військове братство. Коли ми чуємо слово “побратим” з екрану телевізора, коли це звернено до широкої публіки, особливо коли це урочистий момент, радісний: “Ми звільнили населений пункт – ми з побратимами” – це звучить по одному.
Коли це звучить в приватній розмові або в листуванні, і це звучить просто, без жодного пафосу: “Ми з побратимами робимо зараз те й те” або “Ми з побратимами взяли собі песика і перевезли з Харківщини на Донеччину” – ти відчуваєш, що це не є якась бойова патетика, це – справді брати. І коли приїжджають його побратими час від часу сюди до Львова, щось передаємо їм, якось комунікуємо, це слово – теж постійно лунає.
І плюс там є дуже багато таких правил, правил цього бойового братства, яке вони між собою прийняли, принципів, яких вони дотримуються – це дуже правильні принципи.
Мені часом здається, що це – відродження якогось аскетичного вояцтва.
Напевно, так всюди не є, але є там, де опинився мій син – я це відчуваю. Вони обмежують себе у багатьох речах, без яких можна обійтися, які можуть приносити з одного боку – розслаблення, але з другого боку – притуплення уваги.
Натомість вони зціпивши зуби на будь-яке питання про якийсь дискомфорт: “А вам там не холодно, а чи є де переночувати, чи є можливість поспати просто?”, відповідь, як правило, приходить від сина одна: “Терпимо”.
І це все зрозуміло, тобто тут ніякими співчуваннями не допоможеш, їхньої долі не полегшиш. Вони для себе прийняли дуже серйозне рішення, ідучи абсолютно не підготовленими. Вони настільки пройшли вишкіл, настільки виховували одне одного, що мені дуже хотілося би опинитися в цьому середовищі, відчути це безпосередньо, аніж через листування, через розмови.
Звичайно, я постійно переживаю за нього – це постійне хвилювання, особливо коли два-три дні немає зв’язку, але з іншого боку – я радий за нього, я радий за оце побратимство, яке далеко не кожному чоловікові в житті випадає пережити.
І. Ц.: Випадають такі речі, правда такою тяжкою, страшною ціною.
Н. Ф.: Це так, звичайно. Це – апріорі.
І. Ц.: Тепер до іншого полюсу повернемося – до українського літературного: в українському літературному середовищі тривають зараз гарячі дискусії про те, чи варто нам вести розмови з росіянами – з тими, які представляють російську культуру, політику в екзилі, так би мовити, які ненавидять путіна.
Вже зараз європейські партнери на це виразно нам кажуть і вказують будувати якісь мости, тому що все одно війна закінчиться і емоції вщухнуть, рани загоюються чи притупляться. Твоя позиція щодо цієї проблеми – чи варто це починати зараз на якихось міжнародних майданчиках, чи варто зачекати до кінця війни, потім якось рухатись далі, дивитися, що далі буде з такими стосунками?
Н. Ф.: Дуже складне питання. Тим більше ти кажеш, що це – тільки в літературних кола, але це питання виходить далеко за межі літератури.
І. Ц.: Ширше, але літератори найбільш експресивні, тому – найбільше на загал виходить.
Н. Ф.: Я хочу сказати таку річ, що люди, які далекі від цих кіл літературних, які дивляться на літературу ззовні: книжки – хтось-колись їх написав, – зазвичай більш радикальні: порвати всі стосунки з ворогом, взагалі, бажано було би ці стосунки ніколи не відновлювати. Після перемоги – все одно відгородитися будь-якою стіною і робити так, щоб їх не було.
І. Ц.: Це було би ідеальне вирішення.
Н. Ф.: Це був би ідеальний варіант.
І. Ц.: Але так не буде, ми розуміємо.
Н. Ф.: Так не буде. І так не буде насамперед тому, що ми хочемо бути в Європі. Ми не можемо Європу змінити, ми не можемо Європу зробити абсолютно русофобською. У нас дуже багато накопичилось істеричних образ на москалів, надзвичайно багато, і це можна година перераховувати…
І. Ц.: Це – мартиролог.
Н. Ф.:
У різні століття, в різні способи – в спосіб придушення, приручення і катування – нас намагалися зробити такими, як вони. Безумовно. Але ми не змінимо цієї історії. Дуже важливо цю історію постійно повторювати і навчати цієї історії Європу, щоб пояснити Європі, звідки раптом такий сплеск ненависті.
Бо це ж не тільки зараз вони на нас напали, а виявляється, що воно століттями накопичувалося. Для цього потрібні, власне, інтелектуальні майданчики, і тут треба дуже-дуже багато зусиль. Тому що європейський обиватель і навіть європейський інтелектуал часто не хоче завдавати собі зайвого труду, занурюватись в історичні перипетії, які від нього далекі часто.
Так, вони можуть його жахати, але щоб зрозуміти це постійне співжиття і протистояння українців і тих, хто постійно зазіхав на нашу спадщину і хотів зробити її своєю – на це потрібен час, зусилля. А зрозуміло, що зусиль зараз ніхто не хоче докладати, якщо тобі комфортно і добре жити, і час зараз біжить дуже стрімко та швидко, і відповідно його треба витрачати на щось інше.
Що робити з тими, хто є нашими сучасники, і хто дійсно по-різному реагує і реагував на цей путінський режим ще коли відчув, до чого це йде? Мені видається, що, скажімо, обидві радикальні позиції, які тут є (одна радикальна позиція – це, власне, не зважати на них, не реагувати і взагалі відмовлятися від будь-яких діалогів, бажано – дискваліфікувати їх із європейського культурного простору, а якщо не виходить, тоді не з’являтися на зустрічі з ними, на дискусії взагалі. Інша радикальна позиція – це постійно аналізувати кожного окремого росіянина) …
І. Ц.: Оцінювати, і тоді, зважаючи на це, робити якісь дії.
Н. Ф: І вишукувати: а може, насправді він добрий, – і за цим часто ховається ми знаємо що.
І. Ц.: Диявол в деталях.
Н. Ф.: Колаборанство, яке в нас було і є в певних політичних силах. А зрештою – деколи воно просто зараз законсервоване і тільки чекає, щоб вийти на поверхню.
Мені здається, що одна крайність і друга крайність – є помилковою. Більше того, мені здається, люди, які висловлюють першу позицію цілковитого бойкоту – так для себе не визначились до кінця. Мені здається, що це – радше така реакція надміру радикальна, що їм ще потрібен час, щоб визначати ці позиції. Чому я так кажу – тому що це все зводиться до певних міжособистісних стосунків.
У мене не так багато знайомств із представниками того народу, але є принаймні дві людини, яких я знаю ще до 14-го року. Обидва вони з Петербурга, один – професор Петербурзького університету, другий – його аспірант. Вони належать до того середовища, яке було опозиційним до путіна від того часу, відколи я їх знаю.
Якщо говорити про професора, я назву його ім’я, це – Петро Бухаркін, то в нього взагалі особлива ситуація: його дружина зі Львова, і батько його дружини мав зв’язок з УПА. Коли я був у 12-му році в них у гостях в Петербурзі, я побачив, що у них домашня мова – українська. Коли заходиш до їхнього помешкання – тебе зустрічає маленький портрет Шевченка, – і це не було для мене якимось показом. Це – в Петербурзі, в родині професора Петербурзького університету, професора російської філології.
Він послідовно при будь-яких зустрічах наших (ми переважно бачились у Львові, вони регулярно приїздили до Львова, звичайно) критикував, і то дуже гостро критикував, путіна і патріарха Алексія. Алексія спочатку, потім – Кирила. Власне, про Кирила дослівно можу його зацитувати: “Наш бесноватый патриарх” – казав Бухаркін.
Для нього було страшним ударом події 14-го року, ми якраз тоді з ним опинилися в Німеччині на конференції, і якраз після захоплення Криму – так збіглося в часі. Він був шокований і тоді вже був готовий якось боротися, якось емігрувати. Зрештою, я знаю, що він свою позицію не приховував від студентів доки це було можливо, доки це було безпечно.
І. Ц.: Доки не вбачало покарання кримінального.
Н. Ф.: Так. І звичайно, як тільки почалися події кінця лютого, вони з дружиною просто через Естонію мігрували до тієї ж Німеччині і перебувають там. Він мені пересилає голосові повідомлення час від часу, в кожному із цих повідомлень він кається і висловлює співчуття, великий сором свій як представника свого народу, до якого він має нещастя належати – це майже дослівно. Як я маю ставитись до цієї людини?
І. Ц.: Ти сам дав відповідь розлогою розповіддю.
Н. Ф.: Я думаю, зрозуміло, що навіть якби була можливість виїзду за кордон мені зараз, я би не погоджувався на публічні зустрічі навіть із ним, навіть на якісь дискусії з ним у тій же Німеччині.
І. Ц.: Хоч знаючи добре, який він є.
Н. Ф.: Так, знаючи добре, який він є, тому що тут є оцей момент, скажімо, публічного порозуміння.
Як тільки буде наша перемога, як тільки ми політично, військово вернемося на свої кордони, поставимо всі ці маркери, які потрібні, як тільки ми доведемо, що і культурно ми теж фактично здобули перемоги, тоді я вважаю, що із прапором перемоги можна зустрічатися, але тільки із такими людьми. І тоді вже демонструвати на прикладі того, що зробила України, Збройні сили, весь народ. Бо, хоч це дійсно трохи кумедно звучить, але це – Вітчизняна війна наша (ще в тій радянські термінології). От тоді можна буде з ним говорити.
Приватно я не перериваю з ним стосунків, я написав йому в останньому листі, що: “Так, ви себе картаєте, і десь це правильно”. Бо такі, як він, також не доклали всіх зусиль для того, щоб знищити всю диктатуру – побачивши небезпеку, треба було працювати раніше над цим.
І. Ц.: Без сумніву, на випередження.
Н. Ф.: Вони бідкалися, вони в якийсь свій спосіб протестували, але не запобігли. Ви можете собі докоряти – і докоряйте, будь ласка, ви правильно це робите.
Але я написав йому, що: “Насправді, екзистенційно ви – навіть у гіршій ситуації, ніж ми. Ми маємо свою батьківщину, ми її захищаємо і будемо її мати. Що залишиться після війни від вашої батьківщини, і навіть – в будь-якому вигляді залишиться росія – чи буде вона вашою батьківщино? Це – велике питання”. Він мені відписує (він глибоко віруюча людина, християнин): “Мене єдине, що тішить в цій ситуації, що в мене є справжня батьківщина – це Ісус Христос”. Десь на такому рівні він сприймає цю дійсність.
Ми тішимося нашими перемогами, щодня читаємо новини, вболіваємо, допомагаємо нашій армії, як можемо, а вони – викинуті з цього світу, викинуті зі світу своїх звичок, своєї культури врешті-решт. І вони, розумніші з них, усвідомлюють, що це – їхня покута певна, і це – правильне рішення чи правильна ситуація, що вони викинуті з цього світу. Вони просто страждають у чистому вигляді, не переживаючи жодних фізичних страждань. Це дуже цікава ситуація, яку, мені здається, ще наша література і наші письменники будуть аналізувати.
І. Ц.: Звичайно, це буде відрефлексовуватись, але я думаю, наскільки насправді це така неймовірна чесна ситуація, бо ти – як український письменник і як батько солдата, – ти можеш з ним спокійно абсолютно говорити і казати йому ті речі, у іншому випадку, навіть у нашому випадку українському, у іншій людина – це б викликало зовсім іншу реакцію.
Ми зараз сидимо в Центрі Андрея Шептицького на території Українського католицького університету. Я дуже добре пам’ятаю, що ти був редактором величезної книжки ілюстративної монографії “На скелі віри”, і ти дуже добре знаєш, що це – постать в український історії, в українській культурі – Андрей Шептицький, ця постать і не дуже колись піднімалась, а тепер зараз почала взагалі відходити на другий план в Україні. Чи не є це несправедливим щодо велетня нашої історії національної?
Н. Ф.: Ти сам відповів на своє питання, ставлячи його.
І. Ц.: Але я не маю таких знань, які ти маєш про це. Можливо, кілька фактів.
Н. Ф.: Вважаю, що коли ми подивимося на біографію, на долю Андрея Шептицького, на цей його вибір – з польського, високо шляхетського середовища перейти в українське монаше середовище, і фактично почати працювати на благо української греко-католицької церкви, організаційно, інтелектуально і значною мірою фінансово розбудовувати її, тобто бути всюди присутнім меценатом.
Ми дуже добре собі уявляємо, і нам історики в цьому можуть помогти, становище українського люду в Галичині, не будемо далеко ходити, говорити ширше – в Галичині на межі 19-20 ст. Тобто воно, можливо, було стерпним, але воно аж ніяк не було повноцінним життя цих людей.
Він, вибравши для себе пасторських шлях, обрав, не хочу сказати упосліджених, але тих, хто найбільше потребував його як пастиря. І чим більше я вчитуюся в його біографію, в якісь моменти цієї біографії дуже зворушливі, і особливо історія його стосунків з матір’ю – його листування з матір’ю в ті часи, коли він обирав свій шлях монаший, і коли він проходив перші роки цього монашого шляху – про це можна окремо говорити. Збірка цих листів Софії Фредро до Андрія Шептицького зараз якраз готується, це мають бути два томи і десь, може, на початку наступного року принаймні один з цих томів вийде – це унікальний матеріал і психологічний, і значною мірою літературний, і десь церковний, але насамперед – християнський.
Це окрема тема, а я хочу про інше сказати: коли він цей шлях обирав, мені здається, це було велике благословення для бездержавного українського люду в той час. Другим величезним благословення для українського люду було те, що в один час, в одному культурному просторі, з впливом на одну і ту саму аудиторію діяли двоє людей – Андрей Шептицький і Іван Франко. Вони між собою перетиналися, були знайомі, але не заходили на території діяльності одне одного.
І. Ц.: Кожен робив своє, свою ділянку.
Н. Ф.: Кожен прихильно ставився одне до одного. Іван Франко, який мав дуже критичні погляди на галицьке духовенство свого часу, особливо на інтелектуальний рівень галицького духовенства. Чи не єдиного, кого він хвалив у різних моментах, був Андрей Шептицький. І очевидно – було за що. Я змоделював собі подумки ситуацію: уявімо собі, що в ті часи надходить Перша світова війна, цей вир усіх цих подій – і немає Франка, і немає Шептицького.
І. Ц.: Щоб було з цим людом? Бездержавним, розбитим, неосвіченим – без жодних орієнтирів і без провідників. Ти легким поясненням дав зрозуміти, що вони створили націю.
Н. Ф.:
Вони створили націю, створили підмурівок нації: Франко – створював ідейний підмурівок, митрополит Шептицький – створював духовний підмурівок.
Але також і культурно-матеріальний, бо якщо ми згадаємо лічниці, які він засновував, сиротинці…
І. Ц.: Це – величезні кошти.
Н. Ф.: У часи Першої світової війни він дбав про дітей, які лишилися сиротами. Заснування Національного музею у Львові – величезна кількість мистецьких речей, артефактів, які він купував за свої гроші і наповнював ним колекцію музею. Як він дбайливо передавав, пильнував, кому треба передати яку сферу діяльності. Він дуже добре розумівся на людях. Якщо йдеться про Національний музей у Львові – він передав його до рук Іларіона Свєнціцького і не помилився. Підтримка НТШ, в якому активно працював Франко, і підтримка того ж таки музею НТШ у Львові, не кажучи вже безпосередньо про церкви і розвиток монастирських згромаджень – усе це було. А тема “митрополит Шептицький і українські художники початку 20-го ст.”…
І. Ц.: Ну і письменники українські, поза Франком – Стефаник, інші.
Н. Ф.: Але особливо художники – це ціла когорта, починаючи від Новаківського, на чолі з Трушем, з Сосенком і іншими, кого митрополит мало не силоміць фінансуючи скеровував на студії.
І. Ц.: Ти дуже добре змалював, Назаре, це все, але чому я запитав, поясню: сучасна українська література зараз, яка існує, на щастя, в українській державі, вона через війну, через такі трагічні події знову ж стає запитувана в світі – у нас знову відкривається вікно можливостей, українські книги викликають неймовірне зацікавлення на заході. Хтось із наших письменників розповідав, що книжка минулого року Сергія Жадана – абсолютно не розходилася, починається війна – це бестселер, видавництво думає додруковувати.
Очевидно, що все те, що зробив Андрей Шептицький, коли не було держави, вже і про націю не говоримо – народ був, але це просто була маса населення, то зараз ми маємо значно кращі умови – чи вдасться нам скористатися цим шансом? Ти – сучасний український письменник – ми зможемо це зробити чи ні?
Н. Ф.:
Власне, народ в часи Шептицького був синонімом слова “люд”, після Шептицького – народ став синонімом слова “нація”, тобто, якщо коротко, яка відбулася зміна.
Щодо сучасного моменту – дуже добре, що світ, навіть нехай через трагічні історії, які ми зараз переживаємо, повертається обличчям до України, але боюсь, що 90% цього інтересу згасне, як тільки тут події перестануть бути настільки гарячими. Я це абсолютно вписую в параментри споживацького західного суспільства. Казали недавно: які новини в Канаді? Невідомо, які новини в Канаді.
І. Ц.: Країна зважено, спокійно живе.
Н. Ф.: Сидять журналісти чотирьох скандинавських країн і видумують, про що написати. Добре, що є культурні події – концерти, вистави. А що коїться в суспільстві?
І. Ц.: Все як було – так і є.
Н. Ф.: Все благополучно, ну, в когось ровер вкрали – вже велика подія. І тут раптом – такий інформаційний привід, звичайно, що вони всі кидаються, їм потрібно матеріал для новин – хай це цинічно звучить. Звичайно, люди, суспільство суто по-людськи з емпатією відгукуються на ці речі, і ми знаємо скільки українських біженців приймають різні країні. Але коли йдеться про цю сферу масової культуру, тобто інтерес до української літератури сучасної, мені здається, радше медійний продукт, ніж якийсь інший. Треба цим шансом скористатися, але що залежить від українських письменників? Це сфера діяльності зараз західних перекладачів. Ти сам сказав, що в Норвегії не дуже цікавились нашими письменниками.
І. Ц.: Взагалі не цікавились фактично.
Н. Ф.: А зараз – зацікавились. Перекладачі не просто так цікавляться, вони дуже добре розуміють настрої читацької публіки.
І. Ц.: Кон’юнктуру.
Н. Ф.: І я ще далі піду – чи вщухне після цього інтерес до української літератури, чи займе вона якусь нішу і буде якийсь інтерес? Вона, очевидно, підніметься на вищий щабель, ніж була, але наскільки довго це протриває – я не думаю, що для нас це має аж таке вирішальне значення.
Мені видається, що тут найважливіше, щоб ми не загубили українську літературу як естетичну вартість в себе, бо ми можемо. Щоб наші автори не погналися за цією західною кон’юнктурою і не звузили обшир української літератури тільки до теми війни, тільки до теми якихось міжособистісних стосунків, які цікаві для західного суспільства, які там є модними врешті-решт – якісь гендерні речі і так далі.
Щоб українська література не втратила свого обличчя при тому великому інтересі, який є до неї на заході. Я тут бачу шанс, як ти кажеш. Непогано, що про нас будуть більше знати через літературу, але я також тут бачу певну загрозу. Дуже багато наших письменників опинилися за кордоном – ті, кому дозволений виїзд, або які давно опинилися або мандрують.
І. Ц.: В основному жінки, дівчата.
Н. Ф.: Це добре, тобто вони роблять потрібну справу там, вони є письменниками – там перебуваючи чи тут. Питання в тому, з якою літературою ми вийдемо з цієї війни? І тут, дивлячись на цю основну масу поезії про війну, яка друкується, яка масово поширюється – я бачу тут щирість, але я бачу тут падіння художнього рівня, на жаль.
І. Ц.: Я був просто приємно вражений, здивований, що ти пішов всупереч цих трендів сучасних, які диктує війна, про які ми щойно говорили, для української літератури, і влітку став один із засновників Гуцульського мандрівного університету – сковородинський варіант, який насправді таким органічним є але для українців, для української культури, але водночас таким тяжким вибором, бо дуже легко протореними стежками офіційних літератруних вечорів, конференцій, навчання в державних навчальних закладах чи університетах, чи інститутах, а створювати сучасне сковородинство – це завжди якась козацька культурна відвага. Чому ти в цьому взяв участь і для чого воно все це?
Н. Ф.: По-перше, треба розказати, що це таке, напевно, щоб зрозуміти: нам, таким певним людям, причетним до літератури у Львові, до літературознавства, виявилося тісно в рамках переважно дуже схожих наукових традиційних заходів, на кшталт, конференцій і якихось інших зібрань, тих же презентацій, бо – все це відбувалося за схожим сценарієм.
І. Ц.: Є шаблон, який повторюється безкінечно кількість разів.
Н. Ф.: Є один, наприклад, з конференційних шаблонів – це коли одночасно в різних аудиторіях відбувається засідання трьох-чотирьох секцій, і якщо є якась цікава доповідь – ти фізично не можеш її почути, бо мусиш перебувати в іншій аудиторії. І виявляється, що часто так не можна щось змінити, тому що треба якнайшвидше це провести, закінчити, поставити пташку, відзвітувати і перейти до фуршету чи до чогось приємнішого.
Тобто ця наука у такому конференційному, традиційному вигляді часом перетворюється на те, що треба провести, бо це – треба провести, бо ми запланували, а потім – треба відзвітувати. А який наслідок цього всього – що живого і що нового ця конференція дала? Бо за своїй задумом наукові конференції мусять виростати у якусь нову якість, у нас є певний плацдарм певної наукової проблеми, і збираються люди, яким ця проблема цікава, які у різних спосіб обробляють її, вони спілкуються між собою і після цього має бути якась нова якість.
Ми, до речі, коли проводимо наші конференції (вони не так часто відбуваються) в межах медієвістичного львівського товариства, для нас завжди важливо провести підсумковий круглий стіл, і на ньому, щоб кожен озвучував, що на його думку…
І. Ц.: Щоб всі почули і побачили всіх.
Н. Ф.: …що на його думку нового ми тут почули, куди можна рухатись далі, що до конференції нам було невідомо або про що ми не думали, а тут раптом – чиясь ідея спрацювала і ми далі будемо думати на цю тему. 90% конференцій не мають цього ефекту, на жаль.
Тоді з’явилася ідея неприв’язаності до університетських аудиторій чи до якихось звичних комфортних закладів науки і освіти – чому би не взяти на плечі речі, лишити в голові якісь свої зання і напрацювання, виїхати у природне середовище і побесідувати там, водночас не засиджуючись в аудиторії, а мандруючи-перемандровуючи.
Слава богу, є Карпати під боком, це – ідеальне середовище для мандрів, і вони завжди дивують, завжди різні і в будь-яку пору ми проводили такі конференційні мандровані зібрання – і взимку кілька разів, ну, влітку – найкраще. І виявляється, що на свіжому повітрі і в неформальному середовищі набагато приємніше працювати, з’являються теоретичні і практичні речі.
А як же ж цього року було не звернутися до Сковороди у зв’язку з ювілеєм, а коли ми до нього звернулися, ми побачили, що Сковорода нехай не 300, а 150 років тому робив то саме. Сковорода був по суті тим мандрованим українським університетом, бо іншого українського просто тоді не було.
І. Ц.: Ви просто повернулися до джерел.
Н. Ф.: Коли він обрав свій мандрівний шлях чи мандрівний вибір у другій половині життя, він же не просто ходив по сільських хатах і не збирав коло себе жіночок і дітей, як малювали на картинках про леніна колись – ходив в народ і відразу всі його оточували і він щось їм розповідав. Сковорода виховував, і виховував тих, хто мав певний інтелектуальний рівень уже, тобто публіка Сковороди була малоросійська, переважно слобожанщина територіально, але інтелігенція – це були нащадки козацьких полковницьких, старшинських родів, це було духовенство місцеве, це були різного гатунку чиновники, які виконували свої функції, але які мали якусь освіту, якщо не Харківський колегіум, то, можливо, нижчого рівня закладу. Він мав підґрунтя і мав з ким говорити, кого виховувати.
Наталія Коренко, до речі, яку ми всі чудово знаємо з її працями, дуже добре провела цю лінію. Вона каже так: “Сковорода виховував певне покоління людей, які зберегли в собі український дух в межах катерининської російської імперії, діти і онуки яких, представники цього покоління були тими, хто писав історію русів, а потім тими, хто уже ходив на вечори українських романтиків”. Зрештою, наш Ростик Чопик цю лінію теж дуже добре проводить в літературі.
Тому Сковорода дуже органічно вписався в нашу ідею, і ми дуже раді, що відбулося злиття – ці близнюки неминучо мали зустрітися і вони зустрілися цього року на Піп Івані.
І. Ц.: Це така фантастична насправді, і сподіваємося, з великим майбутнім ідея мандрівного гуцульського університету.
Н. Ф.: Я хочу ще сказати, що є велика різниця між мандруванням і кочівництвом.
Коли ти мандруєш – ти все одно лишаєш за собою дім, до якого ти повертаєшся. Мандри – це тимчасове явище, але ти повертаєшся завжди додому.
А є інший тип – кочовий, з яким ми маємо справу сьогодні. Це люди, які йдуть в мандри не для того, щоб повернутись додому, а для того, щоб коли вдасться повернутись до умовного дому – заграбастати якомога більше. І ми всі це чудово бачили, особливо на подіях біля Києва, як це все відбувалося. Це зовсім інша свідомість, це – кочова, бандитська свідомість, яка нічого не має спільного з такою ідеєю дороги, яку ти долаєш. Фактично з христовою ідеєю дороги, яку проповідував Сковорода.
І. Ц.: Маємо надію, що наша сковородинська дорога переможе.
Н. Ф.: Без сумніву, особливо після повернення з сковородинського Харкова – я сумніву не маю.
Дивіться і слухайте розмову на нашій FB-сторінці та в ютубі. А також на сторінках Тиктор медіа.
