Новий гість відеопроєкту від Фундації Суспільність “Антитеза” – Андрій Бондар, перекладач, поет, публіцист. Серед відзнак Бондара – Книга року BBC у номінації “Есеїстика” за книжку “Церебро”, 2018.
Розмову вели Іван Ципердюк та Іра Михальчук.
Текст: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Андрію, привіт. Відразу запитаю: де ти себе чуєш у безпеці в цей тривожний час?
Андрій Бондар: Знаєш, у безпеці себе чую в горах – це єдине місце. Десь близько місяця я був у горах (щойно приїхав), тільки там я міг розслабитись, поновитися після початку війну, знайти рівновагу і почати працювати. У мене зараз відповідальний перекладацький проєкт, який треба доробити до кінця травня, більшу частину зробив у горах. Отам є реальне відчуття таке (безпеки). От проїздиш через окружну Надвірної, і там, де стоять на вокзалі цистерни з дизелем, – там вже починається неспокій. Франківськ – ясна річ, сюди прилітало теж. Тому так, тільки гори.
І. Ц.: А де саме це місце, якщо за Надвірною, де це місце сили в горах?
А. Б.: У мене є мій улюблений готель, який тримає мій друг (не буду говорити назву, щоб не рекламувати у вашій програмі), в Микуличині. Страшенно люблю Микуличин, бо звідти всюди близько.
І. Ц.: Не дивуюся, бо я також люблю Микуличин серед інших місць, особливо люблю.
А. Б.: Тут і Татарів, Яремче, Ворохта – все близько, і пішки можна дійти до Ворохти. Йти горами – прекрасні прогулянки, я за цю можливість прогулянок люблю, ось вони заспокоюють найбільше в горах.
І. Ц.: Нам, перейшовши через гори, дуже близько до Європи, до тієї Європи, яку зараз називають Євросоюзом, ми ж також – Європа. Окупанти заявили черговий раз про те, що вони проти того, щоб ми вступали до ЄС, – як нам реагувати на такі заяви?
А. Б.: Формуються у них постійно якісь мобільні тренди, які потрібно вигадувати, щоб не застоювалася їхня доктрина. Вони вважають, що міняючи так тренди мобільно, вони сучасніше стають. Я все це сприймаю, як чергову порожню оболонку, за якою нічого не стоїть. З тієї основної причини: те, що зараз транслює росія світові – це те, що вона насправді транслює для своїх людей.
Нічого, що зараз транслює росія світові, цьому світові не призначається – це все для внутрішнього споживача, для внутрішнього ринку. Росія відтята від світу вже зараз, у цей момент, ізольована. Вона, в принципі, має становити інтерес для патологоанатомів цієї геополітичної реальності, психоаналітиків, але аж ніяк не сприйматися як якийсь чинник, який може когось тривожити.
У нас є цілі в цій війні, у нас є головна ціль – перемоги, не просто там “вижити” (хоча це теж важливо). Випало нам жити в період, коли не йдеться про розвиток, не йдеться про модернізацію, а йдеться про звичайне виживання – ми потрапили в такий період часу, нам треба це відбути. Але добре, що це відбудемо ми, а не, наприклад, наші внуки. Ми мусимо закрити цей гештальт, закрити цей проєкт російської імперії. Я завжди кажу, коли мене запитують: “Скажи щось таке, щоби втішило”…
І. Ц.: Скажи щось таке, щоби втішило.
А. Б.: Я завжди кажу, що ми – щасливі люди, по-справжньому щасливі люди, щасливі покоління – ми і наші діти, тому що ми побачили їхній кінець.
І. Ц.: У цьому контексті: серед численних твоїх дописів, таких дискусійних, і розмірковувань над тими темами, які нас всіх зараз хвилюють, є дуже багато дотепних. Я у цю хвилину згадав, коли ти написав, що у них – все не так, навіть прізвище посла при ООН – Небензя.
Але у продовження теми – ми все одно маємо з ними сусідувати, мусимо якось з ними жити, поруч вони є і нікуди не подінуться. Як вибудовувати з ними стосунки у майбутньому, адже частина людей дотепер (навіть попри те, що йде така кривава війна) залишаються хоч і пасивними, але їхніми прихильниками в Україні?
Іра Михальчук: І чи ми взагалі маємо з ними боротися?
А. Б.: Так, географія абсолютно нескасовна річ. Що б там не було на місці росії сучасної (або це буде якесь продовження сучасної росії, якийсь ще один виверт їхнього режиму службійського), нам треба зрозуміти просту річ – ось чому, власне, антиЄСівський дискурс вони розводять зараз – захистити свої кордони від них ми не зможемо самі, і тому нам потрібен ЄС. ЄС для нас є синонімом дуже багатьох речей, які ми досі не відбули докорінно модернізацію всіх сфер свого життя, ми далі залишаємось в багатьох аспектах нашого життя постсовєтською країною.
І насправді наша сила, наша здатність до опору, вона якраз в тому, що багато речей в Україні відбувалось всупереч інституційній нестачі.
У нас, наприклад, до останнього не було інституції, якій би довіряло суспільство. Зараз у нас є потужне громадянське суспільство, яке породило велику армію волонтерів, взагалі людей, які допомагають армії, у нас є армія – те, чого ще не було якихось вісім років тому взагалі, тобто вона тоді тільки починала формуватися насправді.
До речі, Фінляндія теж скоро буде членом НАТО і має тисячу з гаком кілометрів спільного кордону з росією, так само у нас залишається цей тривожний кордон, який треба огороджувати стіною (всі кажуть про рів з крокодилами, але крокодили не виживають у нашому кліматі). Потрібна якась фортифікаційна споруда, яка би стала такою другою Берлінською стіною, яка б відокремила на 30 років вільний світ від невільного.
Нам треба бути разом з вільним світом, нам треба закидати себе в цей світ, вчитися від цього світу. Нам треба і вчити цей світ – це теж важлива річ, тому що зараз Європа нами наснажується. Європа знову усвідомлює себе Європою. Вона розуміє, що Європа євросоюзівська – це ще не все, вони побачили, що ми ментально належимо до них, навіть не тому, що ми на них схожі, а тому, що ми маємо те, що вони давно втратили – здатність до опору, здатність до категоричних суджень.
Вся європейська політика пронизана всілякого роду угодовницькими компромісами. Це дуже добре, компроміс – прекрасний винахід демократії, але вони увійшли в компроміс з дияволом. А з дияволом не входять в компроміс.
Зараз це усвідомлення до них тільки доходить, що весь час вони намагалися порозумітися і грати в одну гру з ним (дияволом), а не виходить. Саме Україна показала їм, що світ насправді буває чорно-білим, і ми мусимо на цьому історичному проміжку казати, що таке зло, де воно сидить, як воно втілюється, показати усі його варіації, всі його глибини. Україна страждає, потерпає, травмується дуже сильно.
Можна сказати, що світ воює Україною проти цього зла, але і Україна воює світом теж, тому що Україна закриває свої проблемні місця.
І. Ц.: Ми прийшли на касу в цьому світі, ми платимо зараз.
А. Б.: Так, і це таке обопільне: ми платимо і нам платять. Тобто світ повернувся до нас обличчям, вперше за які століття – що там казати, ми стали суб’єктом вперше.
І. Ц.: Уже минає скоро третій місяць війни і люди, наш народ змінився. Все менше і менше залишається тих, кого не торкнулася війна на особистому рівні: родина, друзі, знайомі знайомих – всі потерпають вже від цього. Натомість з боку влади продовжує, якщо умовно так можна сказати, працювати “колективний Арестович”, який трактує суспільство як підлітка.
Чи настав час змінити розмову на чесну, правдиву, з власним народом, а не продовжувати його заколисувати небилицями?
А. Б.: Абсолютно з тобою згоден, не маю ніякого спротиву. Єдине скажу, говорячи про Арестовича, конкретно про нього скажу: давно-давно, ще в 2014 році, я його забанив на фейсбуку – ніколи не вважав, що мушу на щось таке звертати увагу.
Коли прийшла війна, коли настали перші дні, особливо починаючи від п’ятого-шостого березня і впродовж усього місяця (найтривожніші дні: бої за Київ, початок жаху в Харкові, Маріуполі – всі наші больові; Суми, Чернігів заблоковані) він виконував роль колективного заспокійливого. На нас з тобою це не діяло, нас це дратувало, нормальних людей людей це дратує. Але я усвідомлюю, що є дуже багато людей, які потребують таких примітивних ходів, прийомчиків таких дешевих, які він застосовує.
Він (Арестович) має шарм, він подобається жінкам за сорок, за п’ятдесят-шістдесят, тобто він зараз у якомусь універсальному віці, що він подобається і молодим, і старим – такий от мен. І прекрасно, що він є, з одного боку, з іншого боку – коли цей Арестович стає колективним, коли Арестовичем стає Подоляк, коли Арестовичем стає Зеленський – це зле, але як функція, як певна така маніпулятивна іграшка нашої пропаганди – хай би він був.
Єдине, що ці тривоги, які записали його голосом – це справді було нижче поясу, бо вдень іноді по чотири рази звучить тривога, і він постійно втручається в твоє життя… Не знаю, змінили це чи ні. До речі, от в горах був – тривог не чув, просто вирубив цю апку, застосунок, тому що не треба мені. А про що ми говорили взагалі?
І. Ц.: Ми говорили про “колективного Арестовича”, що треба говорити з суспільством як з дорослим.
А. Б.: Так, ти правильно сказав на самому початку, що це – ставлення до суспільства як до інфантильного, навіть не підлітка. У мене більша асоціація з такими синками, які живуть до сорока років з мамами, потім мами помирають, вони залишаються самотні і ходять нещасні, доки самі не помруть. Це ставлення до людини російське, патерналіське.
Тобто що таке Ургант, Дудь? Це люди, які несуть “правду”, яких слухають, які мають великі рейтинги. Моргенштерн, наприклад , Парфьонов, з різного медійного поля їхнього, вони всі несуть істину останню – ти з ними не можеш сперечатися, тому що вони напучують. А у нас не може цього бути.
І. Ц.: У нас кожен Іван має свій план.
А. Б.: Кому, як не тобі, Іване, це знати. Тому Арестович, певно, не надто цікава тема для спілкування.
І. Ц.: Мені приємно і насправді важливо, що ти рефлексивно реагуєш завжди на фейсбуці на те, що є темою дня, темою тижня. У продовження таких тем: це тяжко вимовляти – що буде з Маріуполем, як ми будемо жити після Маріуполя, якщо ця трагедія онлайн завершиться остаточною трагедією? От дійсно, Хреста розіпнуть знову – якими ми будемо після цього?
А. Б.: Ми будемо безперечно нещасними, травмованими людьми, яким потрібен буде лікар. Ми будемо безсилими, будемо нести в собі відчуття провини, знаючи при цьому, що ми, кожен з нас, персонально не винні в цьому, але провина всіх нас перед горсткою гордою, жменькою людей, які виживають в несамовито важких умовах і зараз на межі знищення.
Я думаю, що світ буде говорити про Маріуполь як про велику жертву нашу, як про чергову підлість і жорстокість росіян. Це буде міф жертовний і водночас це буде великий приклад героїзму, якого давно не було взагалі, від Другої світової війни. Так не воював ніхто в світі, як воюють ці хлопці і дівчата в Маріуполі, в “Азовсталі”.
Кожна Подія (з великої літери) такої ваги і такого масштабу є складною, складним плетивом різних-різних речей, серед яких дуже вагомою є демонстрація кризи світу.
Світ, безсилий захистити людей, які борються за свою свободу у прямому ефірі, – це вирок світові. Думаю, світ більше не буде таким, як був до Маріуполя. Мабуть, час від часу світові потрібно переживати великі трагедії. Тяньаньмень (1989) або Празька весна, Будапештське повстання 56-го року, дуже жорстоко подавлене совєтськими танками, геноцид в Руанді (1994) – всі трагедії мають якусь певну циклічність.
І. Ц.: Спам’ятати людство.
А. Б.: Так. Беслан той самий – це теж була велика трагедія, етична велика трагедія. Як можна було так вчинити зі своїми дітьми? Якщо він (путін) так чинить зі своїми дітьми, то що здатен зробити з чужими? І він це зараз демонструє в Україні.
Ми говоримо про Маріуполь – так, звичайно, ми вжахнемося від цифри. Думаю, йтиметься про десятки тисяч загиблих. Перестрибну на свій персональний травматичний досвід – це, звичайно, Буча, Ірпінь, Гостомель, Ворзель, тому що я подовгу мешкав у тому районі, і для мене це – рідні місця, де жили мої друзі і досі живуть. Кожна родина пережила ці жахіття… Слава Богу, з моїх знайомих особистих всі живі. Як повернеться з еміграції Тарас Чубай, запитаєш його про те, як він вивозив родину з Гостомеля.
І. Ц.: Обов’язково.
А. Б.: Для мене це була найжахливіша сторінка війни (не знаю, не буду зарікатися, можливо, будуть жахливіші), тому що був безпосередній людський контакт з ними (росіянами). Тому що коли летить ракета – людей вбиває ракета, а коли він приходить і починає забирати в тебе їжу, ображати родичів на твоїх очах, когось мучати, в когось стріляти – це неймовірно важко. Думаю, це найважче, що може дати війна. Вона дала приклади цього невгасимого бажання нищити, зарядженості на геноцид.
В геномі цієї нації, цього племені російського, закладено геноцид інших народів. Ми для них найбільший подразник, тому що вони частково в нас себе бачать.
І. Ц.: Альтер еґо?
А. Б.: Так, вони вбивають материнську плату.
Мені дуже подобається цей образ, що для них Київська Русь – це колиска трьох народів (це міфологема, яку вони взяли, до речі, від українців: від Інокентія Ґізеля, німця православного, одного з просвітників росії, підхопили, розвинули на рівні Прокоповича, далі – Карамзін, і воно понеслось). Зараз ця колиска явила всьому світові ставлення одного народу з тої самої колиски до іншого народу з тої самої колиски.
Вся ця історія доводить, що насправді в кожного народу своя колиска, і ми до їхньої не маємо ніякого стосунку. Ми все це побачили знову, знову пережили. Це – третій геноцид за сто років. Можете собі уявити якийсь народ інший, який переживає третій геноцид за сто років, за свою коротку історію, а у нас – саме так.
І. Ц.: Буквально щойно, можна сказати, ти оприлюднив допис у фейсбуці про заяву української (язик не обертається) православної церкви, московської церкви в Україні, коли триває трагедія в Маріуполі, йдуть надзвичайно важкі бої на Сході, про те, що значною мірою в агресії російській винен Порошенко і Томос, створення православної церкви в Україні. Як можна таке говорити? Що це за люди, що це за священики, і що з ними робити?
А. Б.: Це ніякі не священики, до церкви і до віри вони не мають жодного стосунку. Я не вірю в їхню побожність, в їхню релігійність. Я не вірю, що може бути релігійним Паша-Мерседес, єпископ Києво-Печерської Лаври.
Повторювати пункти цього допису не буду, я думаю ось про що: всі ці історії, цей безголовий Синод, який виголошує абсолютно політичні речі про провину Порошенка і Томосу, про провину Варфоломія – вони можуть що завгодно зараз говорити. Це настільки відірвані від сучасного контексту люди, що єдина надія на середню ланку, які бачать всю цю гниль, бачать цього Кирила.
Це ж насправді велика річ, що вони (якраз середня ланка священства православної церкви) підписали звернення, щоб відмовитись, не поминати більше Кирила. Думаю, може настати в Україні такий момент, що вони просто перейдуть церквами, парафіями в ПЦУ, а ці всі залишаться на своєму Синоді там, у палатах.
І. Ц.: Це треба вирішити радикальніше – на рівні держави, ми ж війну ведемо. Рішенням РНБО, скажімо.
А. Б.: Абсолютно. Думаю, що це – пауза, оперативна пауза. Думаю, влада РНБО чекає внутрішньої зміни, щоб не було такого, знаєте – ми зараз почнемо забороняти їхню церкву, а вони знову будуть всіма кремлівськими рупорами кричати на весь світ, що тут затискають московських православних. Ця пауза не для того, щоб запорпати під килимок цю проблему.
Проблема мусить вирішитись, знову її відкладати на майбутнє – це метастази.
І. Ц.: Вони будуть отруювати.
Зачепимо ще трохи культуру, зокрема літературу: дотепер тривають дискусії, кого нам залишити з російських класиків, кого відкинути, яка нам музика класична їхня потрібна, яка не потрібна, може, ще треба акторів деяких слухати, які нас у своєрідний спосіб підтримали і таке інше. Поруч уже звучать наші голоси, поруч – поляки, чехи, мадяри, словаки, літератур яких ми не знаємо – ні сучасної, ні класики, окрім, напевно, письменників і перекладачів, якогось вузького кола шанувальників. Чи настав той час, що треба змінити стратегічний, національний погляд?
А. Б.: Настав – це коротка відповідь.
І. Ц.: Які шляхи, щоб повернути зі східного боку російського на західний, на рідний бік?
А. Б.: Шляхи такі, що треба сідати і писати велику стратегічну програму культурної політики, в якій будуть закладатися всі речі, про які ти говориш. Це та сама модернізація, тільки модернізація в сфері культури. Вона передбачає нашу подальшу подальшу інтегрованість в їхні структури.
Ми частково інтегровані. Це, до речі, наша велика перевага, тому що, наприклад, білоруси мають зв’язок із Заходом значно гірший, ніж українці. І тому у них, можливо, саме така ситуація, яка у них є. А українці відкриті до світу вже довший час. 20 років останніх – це інтенсивна міграція українців туди-сюди, постійно люди входять в Європу з чорного ходу. Українці увійшли в Європу з чорного ходу.
І. Ц.: Їх не пускали.
А. Б.: Так, чорноробів, нелегалів, кухарчуків. Тобто українці знають Європу зсередини, по-справжньому знають її побут. А це вже дуже багато – як живуть люди, як вони організовують своє життя щоденне, як у них працюють комунальні служби, закон, суди, як працюють всі інституції, куди вони не звернуться – вони всюди бачать цей приклад. Що можна жити по-іншому, що можна не давати хабарів, можна не сподіватися на якесь телефонне право, можна все вирішити законно, якщо ти не порушуєш закон, якщо ти живеш за правилами цього суспільства. Нам нарешті посміхнулася доля в цьому сенсі, тому що нам знову надає історія шанс навчитися жити за правилами.
І. Ц.: Бути просто людьми.
А. Б.: Так, бути просто людьми. Сказати, що ми за 30 років не просунулися, було б неправдою. Власне, нас відрізняє від росіян те, що ми все-таки дотримуємося правил, з повагою ставимося до своїх старших людей.
Війна сколихнула дуже багато, багато відео є (наскільки вони зворушливі!). Покоління старших людей було витіснене з політичних процесів. Старша людина асоціювалась дуже часто з людиною, яка страждає за совком, яка має якусь ностальгію.
Ми побачили цих бабусь в Чернігівській області: які вони прекрасні, які вони живі, яка в них мова, як вони розмовляють! Ми ніби перевідкрили Україну, перевідкрили свій народ, побачили свій народ через весь цей біль, через трагедію. Треба, щоб внуки цих бабусь збудували свою країну, яка буде надійно захищати їхні сім’ї, яка буде гарантією.
Найперше, що слід організувати, – це забезпечити, вибач за каламбур, безпеку. І це все впирається знову в нашу потребу входження до блоку НАТО. Ми мали увійти до НАТО, але насправді НАТО увійшло в нас, при чому в дуже великому масштабі. Думаю, цей масштаб буде, починаючи з числа 20-25 (травня), наростати, і ми будемо гнати їх сцяними шматами.
І. Ц.: Дай Боже.
А. Б.: А ми говорили про культуру, до речі.
І. Ц.: А перейшли до головного.
І. М.: Що ви зараз читаєте, що на вашій книжковій полиці? Зокрема, чи можете читати, бо здебільшого українці зараз ні читати, ні дивитися фільми не можуть.
І. Ц.: Хто до нас приходить з гостей, вони постійно кажуть, що не можу читати жодної книги: не можу сконцентруватися, не можу фільми дивитися – це видається якимось таким недоречним. Можливо, ти маєш зараз якийсь набір порад?
А. Б.: Ні, я не виняток точно – нічого не можу читати, але натомість фільми дивлюсь. Музику важко слухати, футбол неможливо дивитися – а це те, без чого до 24-го лютого я не уявляв свого життя на вихідні: я обов’язково вмикав один-два матчі в суботу-неділю, а інколи і три, коли збігалися гарні ігри. А тепер – все, футбол у такому далекому минулому, що час від часу новини тільки дивлюся футбольні. Дивлюся футбольні новини, а сам футбол – ні.
І. Ц.: Але ти перекладаєш. Що ти зараз перекладаєш?
А. Б.: Зараз я перекладаю книжку, яка забирає у мене дуже багато здоров’я. Власне, тому і поїхав в гори або, як у вас кажуть, в горби, бо інакше не міг. Тому що це – книжка про російську кухню. Це репортаж, серія, розділ за розділом про те, як совєтська кухня формувалася. Починається все від царської кухні – історія останнього кухаря Ніколая II, потім – Ленін, ленінська кухня, як його годували в “Горках”, і далі – через Сталіна, Брежнєва до наших часів, до путіна.
До речі, великий розділ присвячено дідові путіна – Спиридону путіну, який працював в системі санаторіїв, які приймали вищих партійних осіб. Десь в Смоленській області був санаторій, де готував він один раз або декілька разів для самого Сталіна, і там, в росії, в певний момент був такий культ Спиридона путіна – робилися фільми документальні про нього, щоб показати ось цю тяглість, що мовляв, це генетично: Сталін пов’язаний з путіним через Спиридона путіна, який для нього готував.
Ця книжка дуже цікава, але я натрапив на такий складний етичний, морально-психологічний момент – все пов’язано з росіянами дається дуже важко. Розумію, що цю книжку треба перекласти, її треба показати людям, щоб вони знали черговий раз, але я, наприклад, не знаю, я би не читав таку книжку добровільно.
І. Ц.: Це хтось з польських авторів?
А. Б.: Так, Вітольд Шабловський, зрештою, дуже хороший автор. Це – п’ята книжка його, яку я перекладаю, і у мене таке ставлення складне. Попередня книжка про кухарів диктаторів, яка вийшла вже два роки тому, де він розказує, робить такі розмови з кухарями і кухарками Пол Пота, Саддама Хусейма, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро і Іді Аміна. Дуже захоплива, гарна книжка і, ясно, що трагічна по-своєму.
Автор досліджує цей момент – ким є кухар для диктатора, ким є диктатор для кухаря, наскільки вони між собою переплетенні. Вони стають майже родичами. Іноді кухарі вдають матерів. Наприклад, кухар Енвера Ходжі дізнався, що готувала його мама для того, щоб вижити. Всі кухарі перед ним – в табори і розстрілювали, і він про це все знав. І ось його не те, щоб запрошують, його ставлять перед фактом – ти, кухар з доброго ресторану, мусиш тепер готувати для “самого”. І він для того, щоб вижити, дізнався через якусь там родичку, яка при дворі теж з ними жила, що він любив. І той почав готувати для Ходжі страви, які готувала мама, яка померла, і яка для нього була святою. Дуже цікава книжка і взагалі такий жанр.
У нас працюють в жанрі художнього репортажу. Олег Криштопа – я переконаний, що він назбирав купу історій за ці дні, щось теж має написати. У мене взагалі дуже велика така надія навіть не на художню літературу українську, а власне на нон-фікш про цю війну.
Дуже цінно, аби всі люди, які вміють писати, які мають до цього хист, аби вони все описали так, як вони це бачили. Не так, як воно є, тому що так, як є – не є, а так, як вони бачили.
І. Ц.: Кажуть, треба, щоб минув певний період.
А. Б.: Так-так, я тому кажу, що проза про війну, думаю, це справа такого уже дальшого майбутнього, того що ми – всередині процесу. Що ми зараз можемо написати?
І. Ц.: Андрію, що будеш робити, коли настане день нашої перемоги?
А. Б.: Та не знаю, плакатиму, мабуть. Прорве нарешті, тому що з цим важко. Чоловіки так влаштовані, не знаю, чи всі, але я так влаштований, щоб мене пробило на сльозу… А поплачеш – то звільняє, якось легше стає. Думаю, що нарешті я проревусь, і буде щастя, мабуть, буду щасливий, як всі ми без винятку.
До речі, недавно мав ситуацію в тому готелі, де я мешкав останній місяць, останніх 40 днів майже: така дуже мила рецепціоністка, вона там всім завідує, Люда. Вона одного разу заходить в ресторан, ну, в цю їдальню, ресторан – це, мабуть, заголосно, заходить і так посміхається – ну просто. Я кажу: “Людо, чого ви так посміхаєтесь чарівно?”, вона каже: “А ви чули? Жванія убили”, я кажу: “Людо, я хочу побачити вашу посмішку, коли помре Путін”.
І. Ц.: Яка ж це буде радість.
А. Б.: “Якщо ви так радієте, що убили Жванія, я уявляю, як ви будете радіти”. Тому – так, будемо всі щасливі. Але цього ж дня або наступного у нас будуть нові виклики. Це все буде турбулентність, ще роками-роками-роками – на наш час вистачить.
Трансляцію можна переглянути на fb-сторінці Souspilnist Foundation і партнерських медіа КУРС, Репортер, ТРК “РАІ”.
