У середу, 20 квітня, гостею антитезівського ефіру стала Тетяна Стус — авторка дитячих книжок, фахівчиня з дитячого читання, засновниця проєкту промоції національної літератури “BaraBooka”.
Розмову вели Іван Ципердюк та Вікторія Дубінець.
Текст: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Таня, вітаю тебе! Дуже тішуся насправді, що ми зустрілися з тобою. Але, звичайно, прикро, що ми змушені, як і багато українців зараз, зустрічатися саме у такому місці. Принаймні тут безпечно, якщо черговий раз чуємо тривогу – ми, знову ж, тут і маємо можливість для розмови. Скажи, у контексті цього місця, де ти себе відчуваєш у безпеці? Де знаходиш прихисток у цей час?
Тетяна Стус: Так, знаєш, постійно всі ці 56 чи 57, уже збилася з ліку, днів, це одне із найдивніших загалом, але й найочевидніших запитань – де почуваємось у безпеці. Тим паче, коли мова йде про те, що дуже багато хто, зокрема жінок мого віку, поруч з собою завжди мають дітей, які раніше були пів дня в школі, на гуртках і ще десь, а зараз – 24\7 працюєш “парасолькою”, тому тут питання: чи відчуваєш ти себе в безпеці там, де є в безпеці твої діти. Але така суперечлива досить штука, тому що нема місця в Україні, де можна сказати, що це – стовідсоткова безпека.
І. Ц.: Так, на жаль.
Т. С.: Тому можна відповісти лише за себе. Від народження у мене було багато переїздів, тобто ніколи майже не було такого постійного місця, ну як вважається, дім – це наше місце безпеки. Я сама з Луганщини (очевидно, чому частина з переїздів відбувалася). Все це натреновує людину, мене зокрема, і я певна, що дуже багато таких же людей, як і я, почуваються в безпеці всередині самого себе, всередині внутрішнього місця сердечного, де ти тільки сама собі (сам собі) регулюєш цю безпеку.
Тому що безпека – це там, де ти можеш опанувати свій страх, тривогу, де ти не сфокусована (не сфокусований) постійно на очікуванні біди.
Це мусить натреновуватися, тому що зараз, на жаль, видно дуже багато людей, які постійно очікували цю безпеку від когось, – це в нас такий великий, тяжкий тягар, спадок від наших усіх попередніх поколінь, наших пращурів, батьків, які постійно назовні були зосереджені щодо того, що хтось дасть зарплату, хтось дасть роботу, хтось подбає, щось привезе. А тут раптом всі стоїмо перед такими критичними подіями, де зовні ти мусиш тільки на себе покладатися.
Цей момент якраз так оприявнив дуже гостро, що наскільки має бути міцна середина в людини, щоби знайти пару секунд, збалансуватися і йти далі – працювати, воювати, дбати про когось, – те, чим зараз всі українці і весь світ займається.
І. Ц.: Ти хочеш сказати, іншими словами, я так розумію, що діти і ми назавжди змінимося після цієї війни – вже нічого не буде як дотепер, ми на багато років станемо іншими, може, назавжди?
Т. С.: Ти кажеш – змінимося, а ми – вже змінилися.
І. Ц.: Дякую за уточнення.
Т. С.: Уся ця розпаковка змін триватиме дуже багато років. Величезна, велетенська історична подія наша – це події 14-го року. Коли щось таке сталося неймовірне, всі не могли повністю зрозуміти, що відбулося. Так, була там “зрада”, ще щось. Тобто очевидно – у переході на суспільні події багато сталось не так, як ми цього хотіли. Але найкардинальніше – це запуск змін у свідомості поколіннєвий, в соціальній свідомості, колективній і політичній.
Так, можливо, вони були не такі назовні проявлені, як би нам всім хотілося, але оскільки ви мене і представили так, що я займаюся дітьми і підлітками, і чому я давно вийшла з дорослої літератури: тому що дорослі – це вже сформовані люди, і всі ці зміни – вони мало проявлені, але ми маємо велетенський шанс проявляти зміни, плекати їх і давати сильніший імпульс саме юному поколінню, яке сформує – та, таке банальне, – наше майбутнє. Вже мільйон раз ця фраза протоптана настільки, що багато хто просто не зважає на силу цього вислову – ігнорує освіту, зміни якісні в освіті, ігнорує дитячу літературу і дитяче читання. Тобто якісь такі очевидні речі, які дійсно виплекають наше майбутнє, і тому я з дітьми і підлітками.
Зараз ми можемо таким чином реально пройтися у машині часу, знати, яке буде майбутнє нашої країни, нашої держави, державності, позиції України в усьому світі, якщо ті, кому зараз 9 років, 15 років, якщо вони уже знають: “Ось тут – ми ставимо міцну стіну, тут – ми ставимо міцний захист, ось – наша культура, ось – ми в ній зосереджені, ми її плекаємо, ростемо”.
І. Ц.: Відразу проситься наступне питання: війна – це величезний жах, трагедія, безсумнівно, найбільша трагедія, яка може бути в житті народу і окремої людини, але водночас – це шанс, тому що війна закінчується, і ми розуміємо те, що ви казали, що щось кардинально змінилося вже і змінюється. Який шанс має наша література українська, зокрема дитяча література? Ти як та, що знає – письменниця і фахівець з цих питань.
Т. С.: Так, знаєш, постійно повторюю за весь цей час, з кінця лютого, що дивовижним чином через трагедію, драму в нас стаються хороші речі, такі позитивні якісь. Це радше можна порівняти із хірургічною операцією, коли цей нарив збирався-збирався так, що інакше, крім як революційним шляхом, а не еволюційним, як ми весь час сподівалися (“Та потихеньку щось там розрулиться, розсмокчеться”). Зараз відбувається саме такий, саме болючий, але оздоровчий процес для, знову ж таки, нашої колективної реальності і реальності всього світу. Все це уже явно видно і по дитячий літературі: зокрема в межах самої країни, в межах культурного простору дитяча і підліткова література, я про це вже трішки сказала, вона ігнорувалась: це не висока полиця, для інтелектуалів дитяча література – це майже ніщо.
І. Ц.: За залишковим принципом.
Т. С.: Власне, бо навіть ні в конкурсах, ніде, ну Шевченківська премія ми знаємо, коли Рутківський, світлої пам’яті, один раз переміг, а далі – “ну дитяча література, ну навіщо?”. Тобто це фінансування залишкове і увага, власне, до дитячого читання. Мами там щось борються у своєму маленькому колі. Всередині країни зараз побачили, коли вже на початку війни дітям дозволяли багато екранного часу, тому що треба було хоч якісь елементарні інструменти відволікання уваги. Зараз ми уже адаптувалися, як це не дивно звучить, до цієї сумної ситуації, і потрібні інші види дозвілля і розвитку дітей. Зараз бачимо, що увага до дитячої книги всередині, в цій нашій колективній українській середині, збільшується, росте, хоча тут теж мінус – всі склади дитячої літератури вже майже порожні, бо ще до війни не було друку.
І. Ц.: Очевидно, що поки ці механізми зруйновані.
Т. С.: Так-так, а з іншого боку світовий інтерес: ми зараз на БараБуці отримали дуже велику кількість листів із проханнями “дайте”, ми викладали на самому початку війни у відкритий доступ комерційні видання для того, щоб діти могли читати у будь-якому місці, де б вони не були з батьками, у будь-якій точці світу. Дуже багато за кордон йде запитів: “А чи можна ми скачаємо, чи можна і ми використовуватимемо, чи можна роздрукувати хоч якимось чином ці книжки?”.
Активність українських дитячих видавництв була спрямована в останні дні настільки, наскільки вистачало матеріальних сил, тому що зараз вони вже вичерпані теж на те, щоб розсилати-розвозити по Україні і за кордон (тим, хто виїхав, дітям із рідними, дорослими) ці видання, аби з дитиною була частинка дому.
Тому що книжка – це завжди частинка дому, навіть якщо не була активною присутність книжки (ну, ми знаємо, що не у всіх родинах є ця традиція), але зараз ось це матеріальний предмет, який дитина бачить рідною мовою, з доброю історією. Тому що в дитячій літературі є специфіка в тім, що там завше має бути світло в кінці тунелю, доросла в цьому сенсі не має таких зобов’язань перед читачем.
І. Ц.: Література може бути терапією дитячою.
Т. С.: Так-так, вона і є, вона і мусить бути терапією.
Не кожна пігулка кожній людині відгукнеться саме так, як в ідеалі задумано виробником, так само і книжка. Тому важливо знайти ту книжку, яка конкретно зараз зрезонує в цей момент із дитиною, і що дуже важливо, із дорослими.
Коли ви даєте дитині їсти, то ви ж покуштуєте перед цим цю страву, і тому я говорю: “Коли ви даєте дитині книжку, ви її прочитайте”. Я часто бачу, бачила (вже давно були зустрічі в бібліотеках, не знаю, коли будуть наступного разу), коли я читаю вголос свої книжки дітям, там стоять і дорослі, бібліотекарі, вчителі, то терапія (книжкою, розповіддю) має набагато більший ефект в оцих дорослих. Це незабутній момент, коли я читаю “Моя Ба” (це про втрату, про старість, про прийняття старості і немічності), я бачила, як ці дорослі жінки плакали. Дорослі сприймають-пропускають – це не просто терапія, а це – реально психотерапія, психотерапевтичний сеанс, коли ось цей імпульс він вибухає, висвітлює якісь моменти в житті, які людина довго замовчувала чи не хотіла туди зануритись.
І. Ц.: Наша програма називається “Антитеза”, антитезою до цього, як на мене, є літературою російська. Що читали, на твою думку, російські батьки і діти, що вони виросли вбивцями? Як ти це можеш пояснити.
Т. С.: Я думаю ті, хто виросли вбивцями, скоріш за все, не читали.
Хоча ось політична ситуація у видавничій сфері російській – вона ж була жахливою, продовжились ідеологічні радянські наслідки. Ті опозиційні видавництва – їх дуже мало було, їх постійно, наскільки мені відомо, утискали. А якщо загадати Болонський ярмарок поза-позаминулого року, на якому ще була найбільший світова виставка дитячої підліткової літератури, Франкфуртську виставку – на двох останніх я була. Треба було лиш подивитись, як оформлені російські національні стенди. І велика шана організатором Франкфуртської виставки, що вони просто заборонили участь російського національного стенду. Ні, це ми про Лондонську, Франкфуртська буде восени, а ось нещодавно була Лондонська, здається, виставка, де заборонили.
І. Ц.: То наскільки пропагандиський стенд, що неприйнятний?
Т. С.: Це був стенд у стилі радянського союзу. Ти, мабуть, теж з дитинства пам’ятаєш оці червоні шматки тканини, на яких щось написано, як транспаранти у стилістиці радянського союзу. Ти підходиш і просто відчуваєш, що це, вибачте, – ворожа територія. Це і культурна, тобто безкультурна ворожа територія. Там, де переважає ідеологія, – культури вже немає.
І. Ц.: Нам треба своїх дітей відгородити від російської літератури, як ти гадаєш, на майбутнє?
Т. С.: У даній ситуації – я повністю за.
І. Ц.: У шкільній програмі, наскільки я говорив з педагогами, кажуть, що вона перенасичена російськими творами – треба щось з цим робити. Міністерство освіти, я краєм вуха десь читав чи чув, почало якісь кроки, але ти знаєш середину, ізсередини це.
Т. С.: Міністерство освіти навіть коли зазначає, що починає якісь кроки, це не означає, що воно починає кроки вперед. Це можуть бути кроки топтання на місці. Але я хочу ще додати з приводу заборони: ми не повинні своїх дітей повністю закривати від цього, тому що не знаючи ворога, ми не дамо інструментів, як його остерігатися чи як з ним боротися. Тобто уже в усвідомленому віці (це підлітки після 14-15 років) мають розуміти хоча би в курсі історії, в курсі взаємин весь оцей культурний дискурс цієї країни, тому що “загадочна руская душа”, оця її романтизація пошани…
І. Ц.: Знати компоненти так звані ці, знати, з ким ми маємо справу.
Т. С.: Так, обов’язково, тому що це – контекст, в якому наші діти, хочемо ми цього чи не хочемо, але вони вже навічно в цьому контексті. Ні, не хочу казати “навічно” – нехай він колись все-таки закінчиться.
І. Ц.: Цей сусід нікуди не пропаде, принаймні це – дуже надовго. Ми звертаємось до соцмереж?
Вікторія Дубінець: Соцмережі, на жаль, не працюють – у нас немає інтернету.
І. Ц.: Бомбосховище.
В. Д.: У бомбосховищі такі моменти бувають. Я можу задати запитання від себе: ви вважаєте, що потрібно з якогось певного класу, можливо, старшої школи, все ж таки, впроваджувати російську літературу, чи взагалі залишати її суто до опрацювання? Чи потрібно все-таки пояснювати дітям, що “ось так, це – російська література, тут такі наративи”? Тому що, як пишуть літературознавці: чим відрізняється російська література від української і європейської – вона песимістична, якщо ми не говоримо про дитячу літературу (те, що ви казали, вона несе світло). Але російський песимізм, він такий пасивний, він не спонукає до дії, він спонукає лягти і померти, український і європейський він, все-таки, активний і він спонукає до якоїсь дії. Тобто, можливо, все ж упроваджувати, але пояснювати різницю? З якого це віку має бути?
Т. С: Про вік – дуже-дуже важливо, але я трішечки перед цим скажу: річ у тім, що ця програма літературної освіти, яка зараз є у школі, а це – курс української літератури і курс зарубіжної літератури, власне, про яку ми і говоримо, я проти всієї цієї програми обох складових. Тому що те, у якому вигляді дітей зараз знайомлять з літературою, а точніше з історією літератури, воно ніяк не сприяє потребі читати дитині, а ні зануренню у такі важливі контекстні ситуації, де дитина свій світогляд розвиває та розбудовує, знаходить опорні точки, або де вона працює зі смислами.
З теперішнім курсом а ні української літератури, а ні світової, дитина і підліток зі смислами не має можливості, як мінімум, по обсягу, скільки їй нав’язують читання, працювати і отримувати задоволення. Бо література – це перш за все не про працю в тому сенсі, як це в школі відбувається, це про працю, роботу зі смислами насамперед.
Тому якщо в ідеалі розмірковувати “а як це має бути”, то – так, справді, ці варіанти вже впроваджувались, намагалися впровадити – і це насправді дуже тривалий процес зменшення кількості текстів, які дитина буде читати в курсі літератури і, друге, при зменшенні кількості – це дуже виточений список літератури, який дає контекст тому твору чи іншому. Має бути право вибору вчителем відповідно до того кола, з яким працює вчитель, тому що кожен клас кардинально відрізняється один від одного: десятий клас в Івано-Франківську буде дуже відрізнятися від десятого класу в Луганську. В цьому списку, безперечно, мають бути тексти російської літератури, але не ті, що зобов’язують…
І. Ц.: Вчитель має делікатно скерувати, якщо цей підліток достеменно не знає, на тексти. Є ж той невеликий канон, як ми говорили, який розкладає “таємницю” російської душі.
Т. С.: Так-так, і власне російські не мають бути каноном. Це не те, що у нас установки за замовчуванням мають бути – ні. Ось ви навколо цього смислу розбудовуєте своє бачення, і бачите як, наприклад, 18 століття у англійській літературі і американській, хочете дізнатись, як це в російській літературі. Але це має формувати повноцінну картину, не ту, що сфокусована на точці зору “російського великого письменника”, як у нас часто, на жаль, зараз є.
І. Ц.: Від літератури до людей, до життя: ти народилася на Луганщині, вчилася на Луганщині, працювала на Луганщині. Ти знаєш прекрасно цей край як ніхто. Скажи, які має підстави під собою, підґрунтя, міф про російськість цієї землі, який так часто експлуатує російська пропаганда?
Т. С.: На жаль, ця експлуатація сама і сформувала міф. Я народилась на Слобожанщині (це кордон із Бєлгородською, Воронезькою, Харківською областю). Моя сестра навчалась там у педагогічному училищі, скільки ми туди їздили – там люди говорили суржиком українським, місцевою, так би мовити, говіркою. У мене на Слобожанщині всі говорять українською, суржиком безперечно, літературною ніхто там не говорить, далі – на Донбас, я вчилась вже, власне, у Луганську, то там дуже багато російської мови і потягу цієї зверхності, якщо ми говоримо російською – значить ми приналежні до російської культури, хоча у даному випадку слово “культура” має ширше значення, ми не про літературну культуру чи ще якусь там говорим.
Оце нав’язування російськості у масовій свідомості – воно її само і підживлювало постійно. Коли я переїхала у 2000-му році в Київ, говорила української мовою – і багато-багато років, десять-п’ятнадцять, всі дивувалися, чому я говорю українською. Тому що навіть ось тут, в центрі України, не знали, що це нормально на Луганщині говорити українською мовою. Тут йдеться про інформаційне поле, яке свідомо деформувалося. Я зараз не можу сказати, що це комусь було потрібно, тому що я вірю в більш природні процеси, що де масова свідомість сильніша – туди і котиться м’яч.
І. Ц.: Ми розуміли, що тривала довга, десятиліттями, імпотентна культурна політика нашої держави, яка просто напризволяще покидала цілі області, цілі землі наші, і воно собі росло як бур’ян при дорозі, ворог відповідно тим користався. Я коли слухаю тебе, розумію, що то якраз той випадок.
Т. С: Так-так, це той випадок. Насправді стільки письменників з Луганщини: Жадан, мій земляк, Люба Якимчук, яка на Греммі виступала, ми з нею разом вчилися фактично.
Я дуже довгий час вважала, що Луганщина мене витиснула, просто вигнала з себе, тому що ні мої вірші, ні мої твори, ні моя українська, ні мій фах (на той час – вчителька української мови і літератури), не потрібні взагалі були. Але з часом у мене все-таки сталося просвітлення, коли я в мільйонний раз відповіла, що на Луганщині говорять українською мовою, і ось дивіться скільки на Луганщині письменників, на Донбасі, на Слобожанщині, україномовних письменників. Я зрозуміла, що – ні, ми насправді не вигнанці Луганщини, ми насправді адвокатуємо, ми є представниками, які будуть на весь український світ говорити, що – ні, це Україна. Це не може бути нічим іншим, ніж Україна.
І. Ц.: Родичі у тебе зараз є там, на Луганщині, якось, може, спілкуєшся з ними? Які зараз їхні настрої, щось таке знаєш?
Т. С.: Так, досить складно мені зараз про це думати, тому що мої батьки, сестра моя, вся педагогічна родина зараз там, де я народилася – під кордоном, і дуже довгий час з ними взагалі не було зв’язку, тому що відключили у них все: телебачення українське…
І. Ц.: Це зона окупації російської, це ж воно там.
Т. С.: Так, ця частина Слобожанщини довгий час залишалась українською, тому що вона не була нікому потрібна, але зараз там – зона бойових дій. Останнє з сестрою моє спілкування про те, де вони будуть ховатися, коли почнуться активні дії.
І. Ц.: І це вже десь було недавно?
Т. С.: Це ми з нею позавчора говорили, де вони будуть робити собі сховок, тому що зараз не могли виїхати. Звідти взагалі дуже важко виїхати – це сільські райони, і там…
І. Ц.: Вибратися звідти просто фізично тяжко.
Т. С.: Так, останній із автобусів, який їхав, розстріляний був. Будуть, власне, ховатися в протитанкових ровах. Маленькою пам’ятаю: у нас за городом цей величезний ров був, ми на санчатах на ньому катались. Пам’ятаю, що це була якась така таємнича частина, там було дуже багато чагарів, туди було страшно приходити, але протитанкові рови збереглися з війни, і багато окопів збереглося по дорозі, як я в школу ходила. І це все було так трохи дивно, як з іншого світу – це не про нас було. І зараз сестра говорить: “Ми вирішили, що будемо ховатись в протитанкових ровах”.
Це не коло, це така спіраль історична, на яку знов в ту саму точку повертається людина, не робить ніяких уроків людство.
Власне, говорили про те, що за цей час, поки наші почнуть виганяти москалів, вони мають потихеньку знести туди воду, знести крупи.
І. Ц.: Те, що колись було місцем дитячих забав, стає знову прихистком для твоїх рідних, на жаль.
В. Д.: Як ви вважаєте, коли нам вдасться розірвати цю часову спіраль? Яким ви зараз бачите рецепт, щоб ми все-таки могли цю тяглість історичну обірвати, щоб нарешті не було цих раундів між тим, що нападають на нас росіяни, і ми відбиваємось, нападають-відбиваємось, щоб це нарешті закінчилось і поставилася крапка?
Т. С.: Я гадаю, що оця хірургічна операція, яка зараз триває з людством, з Україною, яка виконує дивовижну історичну роль, так склалося, що і Росія виконує дивовижну історичну роль, взявши на себе таку огидну роль, мусить змінити весь світ.
Не можу сказати, що я провидиця чи не провидиця, я можу сказати лиш, що я вірю в те, що із нашою перемогою світ назавжди зміниться, і діти наші, це нове покоління, матиме більше сили і певності, тому що моє покоління, покоління моєї сестри, глибше-глибше – у них право мати вільну волю постійно…
І. Ц.: …його забирали і придушували силоміць.
Т. С.: Так-так, придушували, руйнували, розбивали, зламували. У цих дітей, у них за замовчуванням прописано право бути вільним, право виражати свою думку.
Багато батьків кажуть, якщо до дитячої психології: “Ой, ці діти не мають авторитетів”. Може, й добре, що вони не мають авторитетів, бо вони можуть з нуля побачити, хто їхній авторитет – це ЗСУ, тероборона, які не тримаються за життя, бо вони хочуть мільйони інших життів врятувати.
Тому ця перемога має принести вирішальні зміни, і якщо говорити про сусіда, як ти кажеш, який завжди буде, то так – наслідок ще буде тривалий час. Я також вірю в ті покоління дітей, які там, за порєбріком, що вони теж до авторитетів поставляться і сформують більш усвідомлені картини світу.
І. Ц.: Таню, перемога, звичайно, буде за нами, прекрасно, що ти сказала. Розуміємо дійсно, що це – метафізична боротьба добра і зла, тут нема напівтонів. Це рідкісна війна, коли все чітко і зрозуміло. Є наші діти, і вони будуть далі, і будуть внуки. Яка полиця твоя невеличка, хоча б такий “зе бест список”, які вже зараз книги можуть взяти батьки і діти в руки? Як та, хто представляє БараБуку.
Т. С.: Я зараз скажу як та, що представляє Стуса, якщо дозволиш.
І. Ц.: Дякую.
Т. С.: Продовжую працювати над списками цієї літератури, цих книжок, які конкретно зараз дуже раджу читати ще й з огляду на те, щоб не було травматизації, ретравматизації дітей, тому що зараз треба дуже уважно ставитись до змісту.
Коли я говорю про книжки для підлітків і батьків, я згадую насамперед книжку “Листи до сина” – це перевидання видавництва “Ранок”, яке в дуже красивій, ошатній формі, яке не загубиться, яке прикрасить полицю, яке залізе в наплічник, і можна з собою возити. Це листи, які Василь Стус писав Дмитрові, і листи, які ніколи не втратять актуальності, навпаки – зараз вони мають особливу актуальність.
І. Ц.: Я тобі дякую, що ти це сказала. Просто очі на сльози навертаються у цей момент – згадую її.
Т. С.: Коли ми з Дмитром готували перевидання цієї книжки, я випросила в нього – і він пішов на зустріч, зробив контекст для цієї книжки. Тому що діти зараз 14-літні, вони не знають ту специфічну термінологію: як перевозили рукописи, на якому папері, хто такі “зеки”. І от Дмитро зробив словник цієї літератури, потім ми зробили карту, щоб діти розуміли: ось тут Василь народився, а ось там – він був у засланні за цими покидьками. Тобто ця книжка зараз виписує цей контекст, про який ми говорили…
І. Ц.: …з чого починалася наша перемога, і на що ми можемо спертися, хто закладав ці головні основи.
Т. С.: Так, і за яких обставин – за героїчних обставин, за силою волі, яку зараз проявляють дуже багато українців. Це я зараз не лише про воїнів наших, а хочу велику шану подати всім мамам, які зараз дбають про своїх дітей, про дітей своїх близьких, про тих волонтерів і волонтерок, які дбають про дітей.
Два тижні ми встигли ще пожити в Києві, перш ніж дивом виїхали з дітьми, і в нашому будинку (23-поверховому) залишилось всього лиш п’ять чи сім родин, серед них – я з дітьми була. Там влаштували чергування, а я кажу: “Люди, вибачте, я не можу чергувати, я 24\7 дбаю про своїх дітей – у мене ця гіперопіка, я мушу просто це робити”. І знаєш, староста, так би мовити, сказала: “Ти навіть і не парся цим, бо все, що ми зараз робимо, – ми робимо для наших дітей”. Мені це так відгукнулось, бо реально ми це зараз не для себе, не для дорослих робимо, ми це робимо для наших дітей, яким жити у процвітаючій і прекрасній країні.
І. Ц.: Коли ти сказала про Стуса, я загадав як він писав: “Нас – малесенька щопта”. Їх дійсно можна було порахувати кілька десятків, а зараз, виявилось, що від того часу, як він писав, і дотепер, у нас нація Стусів. Що зробили ці люди – неймовірно. Що будеш робити в день перемоги? Що в цей день зробиш?
Т. С.: Одягну красиве платтячко.
І. Ц.: Прекрасно. Я бажаю, нам всім – тобі, собі, нашим дітям і всім-всім довкола нас, хто нас оточує, щоб цей день настав якомога швидше. Тобі дуже дякую за розмову.
Трансляцію можна переглянути на fb-сторінці Souspilnist Foundation і партнерських медіа КУРС, Репортер, ТРК “РАІ”.
