Про українське книгодрукування та літературу загалом в контексті війни поговорили в ефірі “Антитези” від “Фундації Суспільність” з Василем Карп‘юком.
Василь Карп’юк — поет, письменник, який пише для дорослих і дітей. Співзасновник видавництва “Discursus” і дослідник Гуцульщини.
Розмову вели Іван Ципердюк та Ірина Михальчук.
Текст: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Дякую, що прийшов до нас в бомбосховище – дійсно знакове місце для всіх, на превеликий жаль. Відразу запитаю тебе – де ти почуваєшся в безпеці, де твоє безпечне місце?
Василь Карп’юк: Якраз запрошення в бомбосховище (може, ваші гості вже не раз про це казали) – якраз те запрошення, яке радо наразі приймається.
І. Ц.: Василю, але все ж таки, очевидно, бомбосховище – не єдине, на щастя, місце, де людина почувається в безпеці: кожен з нас має особистий, можливо, сімейний вимір. У тебе є?
В. К.: Ну та, в принципі, об’єктивно – моє рідне батьківське село на Косівщині. Можна розраховувати, що воно відсотково дуже безпечне, порівняно навіть з великою частиною України.
І. Ц.: Скажи, яке село?
В. К.: Село називається Брустури.
І. Ц.: Косівського району?
В. К.: Так-так.
І. Ц.: І воно достатньо глибоко в горах, щоб там почуватись безпечно?
В. К.: Так-так. Там до останнього, попри те, що воно безпечне, стояли блокпости. До Києва їздив, Тернопіль, Франківськ, у Львів заїжджав уже скільки без проблем, а заїхати в моє село – тре зупинитися. Навіть після того, як були розпорядження, щоб познімати (блокпости), то Космач, Брустури – ще ці блокпости стояли, люди виходили собі. Тобто воно навіть в цьому плані ще дуже безпечне: ніхто не пройде, миша не пролізе.
І. Ц.: Село Брустури дало назву, одну з назв, твоєму видавництву, правда?
В. К.: Так, це – серія назв. Думав відкривати ще одне видавництво, а потім воно перейшло у серію. У рамках видавництва “Discursus” є така серія як “Брустури”, і там виходить література, присвячена Гуцульщині.
І. Ц.: Загалом твоя життєва історія (у професійному сенсі) – це історія створення видавництва, маленького, сімейного видавництва, яке існує дотепер, але ось зараз сталася війна: як працює це видавництво зараз, і які воно має перспективи, як і інші маленькі видавництва?
В. К.: Доки я щось роблю – доти воно робиться, а коли перестану – то перестане. Тобто більшість виконавців, які роблять якісь там роботи (дизайн, коректура, редактура) – це люди, до яких ми звертаємося… Звик казати “ми”.
І. Ц.: “Ми” – ніби машина видавнича така.
В. К.: Так-так, воно принаймні лояльніше звучить.
І. Ц.: А насправді – “я і дружина за комп’ютером”.
В. К.: Та, зараз ми працюємо в режимі відправки книжок, які замовляються з сайту, доробляємо щось, що було розпочате раніше, доки є можливість.
І. Ц.: Зараз поки що немає нових проєктів (у зв’язку з війною), я так розумію?
В. К.: У мене була ідея, знову ж таки – ще до війни, вчора взявся потихеньку за її реалізацію: ми видавали два роки тому роман Петра Шекерика-Дониківа “Дідо Иванчік”, і дізнався, що є (виходила більше ста років тому) книжка, яку упорядковував Володимир Гнатюк – “Народні оповідання про опришків”, вона виходила як етнографічний збірник. Десь більше третини цієї книжки зібрав саме Петро Шекерик-Доників, і я хочу саме його оповідання, які він зібрав, видати окремою книжкою. Власне, максимально цього автора представити, видати те, що ним написано, щоб його спадщина була доступна нині, щоб її могли прочитати. Коли раніше ми починали видавництво, ця тематика мені здавалась надто локальною такою…
І. Ц.: …надто гуцульською.
В. К.: Ну, навіть просто як тематика: “Україна велика, ліпше видавати щось таке для широкої аудиторії”, а насправді – зрозумів, що на цей напрямок взагалі практично мало хто працює, видає гуцульських авторів, так би мовити. Ці твори дуже цікаві, і мені, власне, самому дуже цікаво це робити: читаю, дізнаюся усякі легенди. І в тому, що я пишу, можна використовувати, і хочеться, щоб усі знали, що це – дуже крута міфологія, дуже крутий фольклор, який досі невідомий, а воно вийде – буде в бібліотеках, буде в людей, знову актуалізується.
Колись Гнатюк, Шекерик, Шухевич і багато інших позбирали ці матеріали, видали в цих етнографічних збірниках. Так, тих збірників вже немає, але вони є десь в архівах чи в мережі відскановані, і зараз їх можна знову актуалізовувати, знову видавати – є аудиторія і читач для цього, що важливо.
Ірина Михальчук: Можна сказати, що вподобання змінилися у читачів зараз? Взагалі, що вони зараз читають, і що продаєте?
В. К.: Не у читачів, а змінилося моє бачення. Тобто я нарешті почав робити те, що хочу. Спочатку думав робити так, щоб охопити аудиторію велику, а зараз вже бачу, що є аудиторія на той продукт, так би мовити, який я сам хочу робити. Чим далі – тим цікавіше і приємніше це заняття – книговидання. Наприклад, ми зробили таку книжку, яку здали в друк ще до війни – книжка гуцульської прози Франка, називається “Терен у нозі”, окремим виданням вона раніше ніколи не виходила. “Терен у нозі”, мабуть, одне з найкращих оповідань Франка, воно таке відоме собі. Є ще інші оповідання: “Як Юра Шикманюк брів Черемош” і повість “Петрії й Довбущуки” і ще одне, назву якого я забув.
І. Ц.: Така франкова гуцульська проза.
В. К.: Так-так, я дізнався про ці твори (вони менш відомі) в університеті, коли вчився на філології, і там вже вивчається глибше, детальніше кожного автора, тим більше – Франка. І побачив, що Франко відвідував Гуцульщину протягом усього життя. Він в юні роки перший раз поїхав і певний період щоліта їздив, часом з інтервалом в кілька років, але завжди він тримався цього. Багато куди можна було їздити по Україні, так би мовити, чи десь далі, він володів мовами, але їздив сюди, завжди його це вабило.
І. Ц.: Це за визначенням – Гуцульщина, за визначенням – Станіслав, він це назвав “земля, де живе правда правіку”. Природно, що справжнього митця, письменника передовсім тягне туди, де ця правда збережена в первісному вигляді. Це і була відповідь на те, що Франко все життя був прив’язаний до Гуцульщині, так щиро її любив.
Але я хочу повернутися до Петра Шекерика-Дониківа, тому що його доля напряму, як на мене, пов’язана з нинішньою війною, адже він був автором роману “Дід Иванчік”, біблії цієї гуцульської, де показано всі сторони внутрішні-зовнішні гуцульського життя, а життя його закінчилось через “визволителів” зі сходу, через москалів, дуже трагічно. От кілька слів буквально про нього.
В. К.: Він народився в кінці 19 ст. в селі Голови Верховинського району (зараз, а тоді це, здається, був Косівський район), жив собі, чотири класи провчився. Прийшов, здається, з Тернопільщини, вчитель Лука Гарматій, його відправили туди як за покарання. Тобто він десь-шось вчителював, про Україну розповідав, так що його відправили…
І. Ц. “Свідомий” був, як казали, був дуже українсько свідомий.
В. К.: У Шекерика в селі школи не було взагалі, прийшов цей вчитель, власне, він і показав Шекерику цінність цього всього гуцульського, бо Лука Гарматій теж збирав етнографічні матеріали. Він знався якраз з тими всіма львівськими дослідниками — Шухевичем, Гнатюком і багатьма іншими, далі залучив Шекерика.
І. Ц.: Шекерик став вітом в Жаб’єму і був ним неодноразово. Познайомився з усіма письменниками, фактично, іконостасом нашим класичним – Коцюбинський, Франко, Українка…
В. К.: Він грав в театрі Хоткевича ще парубком, а потім, як оженився, вже не мав можливості їздити з театром.
І. Ц.: Написав роман “Дідо Иванчік”, ну і фінал відбувся – заключна серія трагічна, що він потрапив в НКВД, в концтабір.
В. К.: Так, в 40-му році, 20-го квітня він закінчив роман. Здається, на початку травня буде річниця така сумна, коли його разом з сином заарештували і відправили десь на Сибір – він загубився там. Син, здається, прикинувся психічно хворим, і там кудись його перевели, так що згодом, коли була німецька окупація в Києві, він виїхав в Німеччину, а далі – в Америку. І помер десь в 80-их, а Шекерик-Доників просто загубився.
І. Ц.: Це те, що нам зараз, як свідчать Ірпінь, Буча, Бородянка, це нам готували, що “можем повторить”, щоб розчинити нас, щоб не було взагалі: як не вбити, то просто асимілювати.
В. К.: Що цікаво, власне, якщо додати про роман і біографію Шекерика: за життя він збирав матеріали, деякі були видані, сам видавав часопис, гуцульський калєндарь на гуцульському діалекті – це були не художні твори, а статті дослідницькі, де він розписав про гуцульського коня, про гуцульський одяг, і все це на діалекті описував. Він діалект пристосував до книжкової мови, в якій можна розповідати публіцистичні тексти. Невеличке оповідання “На дні озера”, а роман – лише уривки публікувалися в перекладі на польську мову, там, здається, дві публікації були кількох розділів – українського взагалі ніде, думали, що цей роман втрачений.
І. Ц.: Свідомість Шекерика-Дониківа, як і інших свідомих гуцулів, стала головною провиною з боку окупантів для них, і саме це відбувається зараз впродовж всіх останніх десятиліть: росія каже, що ми – неповноцінна культура, ми – держава, яка не відбулася, нас треба денацифікувати, нас треба демілітаризувати – що з нами тільки не треба зробити.
І в цьому контексті — які тебе найбільше зачіпляють “великоімперські” російські наративи, пропагандиські, які висловлюються? Ну, скажімо, останні, як приклад, міжнародний, світовий фактично скандал, коли міністр закордонних справ Лавров сказав про те, що в Адольфа Гітлера єврейські корені, що євреї є найбільші антисеміти.
В. К.: На ці теми багато сказано, важко сказати щось нове, але очевидно, що вони самі у власну якусь пропаганду вірять – таке самонавіювання. Вони починають вірити, що вони – великий народ, велика імперія і, відповідно, якісь свої тези пропаганди самі транслюють. Нарешті світ починає це зачіпати, і починають реагувати негативно, бо раніше не дуже зважали. Але водночас існування України не дає можливості їм творити той міф, який вони хочуть мати. Бо яка може бути росія від слова “русь”, якщо столиця Київської Русі в Україні? Навіть не знаю, як це пояснити. Може, психологи з істориками в поєднанні можуть пояснювати, що за комплекси, і чи можливо вилікувати, щоб вони могли (навіть сумніваюся) переосмислити свою історію, зрозуміти, що в них є якась історія – нехай менша, але необов’язково вона має бути більшою. Все одно не буде найдавнішою – все одно давніше були динозаври.
І. Ц.: Від тієї гуцульської серії, яку пропонує твоє видавництво, яка неймовірна, як на мене, ти розказав неймовірно цікаво, що це – серія гуцульської прози різної, під різними кутами, яка дивиться на цю землю, де збереглися донині звичаї.
Перейдемо до дитячого напрямку: минулого року твоє видавництво отримало якусь високу нагороду за дитячу книжку на Форумі видавців. От кілька слів про це, будь ласка.
В. К.: Так, це – така серія українознавчих воркбуків. Якщо згадати початок видавництва і згадати, що це – сім’я, можна говорити про роботу над цим, як про “ми”.
Видавництво започатковував разом із Ярославом Голодюком (мій давній приятель), з яким ми познайомились на літературній студії в Галини Петросаняк, далі ми їздили презентували антологію нашої студії, я поділився з ним ідеєю видавництва, і він підтримав. Ми почали з ним працювати над видавництвом, але кілька років тому він побачив, що треба було робити щось таке серйозніше – став програмістом, далі його запросили на роботу за кордон, він переїхав з сім’єю в Нідерланди. Там він і живе, його дружина – учителька, вона учителювала у Франківську, відповідно, там працює в українській школі. І вони разом з іншими вчителями почали розробляти українознавчі матеріали, бо це – недільна школа, суть якої розказати про Україну, про культуру, літературу, щоб діти хотіли слухати, бо вони й так тиждень ходять в звичайну голландську школу, а щоб вони хотіли слухати…
І. Ц.: Привернути якось увагу їхню.
В. К.: А таких матеріалів просто немає – є підручники, але українські підручники вивчати один день на тиждень… Тобто це нереально якось адаптувати. Вони розробляли, працювали, адаптовували по-різному, реорганізовували, а коли матеріали набрали певного чіткого об’єму, тоді Іра, Ірина Голодюк, вчителька української школи в Амстердамі, запропонувала мені, видавництву “Дискурсус”, щоб ми працювали над виданням цих книжок, але у якомусь такому форматі, щоб воно виходило за межі навчальних посібників для шкіл. Врешті, було залучено два десятки людей – художники, історики, експерти з різних напрямків. Вийшла перша книжка, яка називається “Козаки правлять країною”.
І. Ц.: Прекрасна назва.
В. К.: Період Гетьманщини, про Івана Мазепу, про козацьку шляхту, про козацьке мистецтво того часу, бароко. Тобто це не просто про козаків, як про воєнне формування, а про козацьку державу. Воно розповідає в ігровій формі, де дитина може помалювати, повирізати, збудувати Батурин.
І. Ц.: Як ти вчасно, перед війною, все це для дітей видав, аж дивуєшся. Не хочеться сказати, бо воно не пасує, ніби відчував, бо всі були шоковані цим. Але книжка дуже доречна перед такими страшними подіями.
В. К.: Та, просто треба було давним-давно робити, але на все не вистачає ресурсів, часу, спеціалістів, не всі бачили потреби. Але так чи інакше, побачили конкретну потребу, далі, власне, були залучені історики-експерти українські, і воно вже було не на рівні “учителі в школі роблять щось для дітей з того, що вони можуть знайти в інтернеті”, а це вже було дуже ґрунтовно. Вийшла книжка перша, вона отримала відзнаку “Найкраща книжка” Форуму видавців у віковій категорії 7-12 років – це найвища нагорода в країні для дитячої книжки.
І. Ц.: З чим я тебе запізніло, але вітаю.
В. К.: Дякую-дякую. Власне, цим проєктом займалася моя дружина Оксана, вона була куратором цього всього. Вона, Ірина та інший колектив вчителів, розробників – всім цим займалися.
Продовжуючи тему сім’ї: моя дружина з сином якраз гостюють тимчасово в Ірини і Ярослава, далі планують працювати. Ще одна книжка, вже про історію української кухні, з цієї ж серії, “Мені це смакує” називається, теж вийшла під кінець минулого року і у схожій формі розповідає про історію української кухні. Там діти можуть вареники поліпити, борщ зварити, і це знову ж таки – вони вирізають, граються, і у такій формі все це дізнаються.
І. М.: На яких книгах виховується ваш син? Щоб ви рекомендували почитати його одноліткам?
В. К.: Насправді – все підряд, дуже багато читає, якраз вчора ходив по книгарнях, скуповував різних коміксів. На щастя, в останні роки, можна сказати після Революції, після Майдану, відбувся великий, потужний розквіт книговидання – вийшло дуже багато дитячої літератури, перекладної і української. Нарешті можна було сказати, що на такому рівні, як хочеться. Якщо до революції я заходив в книгарню і кожну новинку знав, що щось нове вийшло, то після того – все набрало такі оберти, неможливо було встежити в різних сегментах і…
І. Ц.: …і зараз у нас сталася війна, яка перервала виробничий комплекс, маса поліграфії просто закрилося, маленькі видавництва не знають, що з ними буде далі, тому що покупець (наш українець) зубожів в один момент. До нас нещодавно приходив підприємець Юрій Филюк з Промприладу, він сказав, що зараз, за офіційною статистикою, 52% людей безробітних з тих, що є в Україні. Вочевидь, це позначиться на книговидавництві і книгоспоживацтві, але зараз не про це.
Хотів тебе спитати: теми для дітей стали зовсім іншими – діти бавлять у війну в селах, в дворах, у них в контексті цього всього, що відбувається, з’явилися зовсім інші теми, слова, вони вже знають, куди російський корабель має йти, не тільки те, що чули на вулиці, вони знають хто такий путін, нова лексика абсцентна з’явилася. Чи вплине це на дитяче книговидавництво, чи буде відображено, як ти гадаєш, у майбутньому?
В. К.: Так, думаю, буде відображено широко і масштабно. Можливо, меншим видавництвам буде якось простіше, бо невеличкі колективи ще якось проіснують, а видавництва, де великі колективи, де десятки людей чи сотні, коли все обірвалося – то важко зберегти колектив, кожен якось мусить організовуватись і жити. Знаю, що вже виходила книжка для дітей про війну нинішню.
І. Ц.: Яка?
В. К.: Видавництво “Моя книжкова полиця”, назви не пам’ятаю. Правда, були дискусії довкола того, чи в такому форматі варто подавати для дітей інформацію, чи, можливо, якось інакше.
І. Ц.: Вона доволі така відверта?
В. К.: Вона про дітей, які загинули під час війни. Таких книжок, думаю, будуть сотні, бо це – подія в історії України, вона завжди буде в історії згадуватись і писатись, відгукуватись. Цього буде дуже багато, і це буде якісний продукт.
У нас почали справді робити на рівні світовому, дивитися, як видають в Європі, як видають в Америці, як видають в Японії, і так само експериментувати багато. Українських книжок купляють закордон, що говорить про рівень якісний. Скажімо, коли ці книжки дитячі ми розробляли (воркбуки), орієнтувалися на видання для відповідних вікових категорій західних, як працюють так, щоб дітям подавати тему історії у форматі, аби дитина це засвоїла. Тому думаю, з цим усе буде добре, головне – щоб пошвидше була перемога, і тоді письменники, видавці, зможуть на гарному, якісному рівні всю цю інформацію зафіксувати, передати, описати.
І. Ц.: А ти плануєш у видавництві, з дружиною, щось таке робити на цю тематику воєнну?
В. К.: Наразі планів не було таких, зараз важко планувати.
І. Ц.: Поки що є ця стара база, яка використовується. А загалом, якщо помріяти про майбутнє, про нашу перемогу, як ти собі уявляєш долю книжкового ринку, зокрема дитячого? Ми ж маємо право подивитися, нам ніхто не забороняє, трохи наперед.
В. К.: Думаю, що все буде прекрасно. Власне, дитячим сегментом займається дружина, це її напрямок, а моя доля – література про Гуцульщину. Зараз трохи пошукав, погортав в тих архівах, в тих етнографічних збірниках, там стільки матеріали, що на десяток років стане насправді, якщо гарно підходити і грунтовно з тим працювати. Це потребує багато часу, але є стільки матеріалу, що є чим зайнятися, і я хочу цим займатися.
І. М.: Як залучити дітей до читання української літератури, щоб виховати справжніх гідних українців? От навіть завдяки цій історії, що ми зараз маємо.
В. К.: Читати їм.
І. М.: Що саме? Щоб ви порекомендували, які моменти варто прокручувати знову і знову?
В. К.: Дітям треба читати цікаві для них книжки, з найменшого віку. Що дітям цікаво: казки, якісь фантастичні історії, пригодницькі історії. Так дитина звикне до читання. Мій син (зараз йому вже сім з половиною років) майже відсотків 99,9 вечорів вкладається під книжку. Йому цікаво, з його зростанням і мені стало дедалі більше цікаво читати, бо коли був зовсім маленьким, часом хотів одну і ту ж книжку читати тиждень. Але дитячі книжки для найменших досить короткі, тобто за вечір можна було її кілька разів прочитати.
Коли є постійне читання, коли є книжки вдома, коли читають оточуючі, тоді дитина читає. Тобто такий формат, що “бери і читай”, а батьки – дивляться телевізор, не спрацює. Потрібно самим читати, і тоді дитина буде читати. А що читати – те, що їй цікаво.
І. М.: Маєте якісь секрети, як батько і як письменник?
В. К.: На жаль, нічого такого унікального, нічого секретного немає, тут все дуже просто, як і в будь-якій справі: якась практика, якась постійність, методичність. Як зараз психологи рекомендують: щоб адаптуватися, відійти від шоку початку війни – відновити якусь рутину. Це врівноважує людину в будь-якій справі. Зараз намагаюся собі повернути рутину ранкових зарядок, віджимань – це важче дається, але тільки це може дати результат. Нема секрету, щоб добре фізично почуватися, якщо весь день лежати.
І. Ц.: Василю, попри те, що ти маєш власне видавництво, але ти залишаєшся письменником – щось пишеш зараз сам?
В. К.: Ну та, в принципі, так.
І. Ц.: А що? Ось цим якраз поділись.
В. К.: Зараз третя книжка – не знаю, коли я за неї візьмуся, можливо, ближчим часом. Принаймні, сюжет готовий: я вигадую його разом з сином, розповідаючи йому історію. Він часом спрямовує туди, куди хоче, персонажів, яких хоче, ну а я включаю їх. Ми собі гуляємо, і я розповідаю йому – так формується кістяк, сюжет книжки, а далі, коли вже все знаю, сідаю, записую-розписую.
Ще одна книжка, яку я почав писати десь взимку (чи то наприкінці минулого року), для видавництва “Свічадо” пишеться. Вона про цикл зимових, різдвяних свят на Гуцульщині. Я хочу через цю книжку показати всі нинішні традиції, обряди, звичаї. За сюжетом, приїжджає головна героїня, яка в місті живе. У селі в неї є закрита хата, мама цієї жінки десь на роботі закордоном. З’явилися покупці на хату, жінка з-за кордону подзвонила дочці, сказала, щоб вона поїхала хату оформила-продала. Ця жінка, яка живе в місті, каже, що хоче поїхати останній раз в село і своїй дочці показати, бо її дочка так само не бувала там (років сім, напевно, їй), бо не було до кого їздити. І вони приїжджають, і героїня все це очима маленької дівчинки проживає, уперше бачить. Ось над цією книжкою, так би мовити, працюю.
І. Ц.: Василю, дуже багато зараз говорять, особливо наші інтелектуали, що за ці два місяця війни не прочитати жодної книжки, не можуть подивитись жодного фільму. От як ти пережив цих понад два місяці війни, у тебе не було таких відчуттів, про які я щойно сказав? Переживань.
В. К.: Та власне, хоча я не інтелектуал, але відчуття ті ж самі.
І. Ц.: Ти скромний чоловік, дякую тобі.
В. К.: Вирішив повертати собі рутину, бо завжди якісь новини цікавлять більше телефонні. Коли вранці прокидаюся, п’ю каву, не одразу за комп’ютер чи до якоїсь роботи, а почитати трохи книжки. І це вже в мене триває третій день сьогодні.
І. Ц.: Ти вже поволі звикаєш до якогось такого звичного людського способу життя.
В. К.: Та звичний-незвичний, але насправді, щоб просто якось краще психічно почуватися.
І. Ц.: Рецепт від тебе такий: системність.
В. К: Так, знаходити якісь практичні, корисні речі. Це можуть бути корисні для загалу чи сім’ї, суспільства, міста, для двору чи людини. Якщо людина буде читати книжку – це буде допомагати краще почуватися, людина буде краще комунікувати з іншими. Краще, коли люди будуть врівноважені, ніж нервові, будь-де. А системність дає якісь графіки, ритми – серце теж має ритм, що значить – для життя потрібен якийсь ритм, такий усталений, коли воно рівно б’ється – тоді найкраще.
І. Ц.: Що будеш робити в день перемоги, чим займешся?
В. К.: Та, напевно, святкуватиму. Маєте на увазі, в день перемоги…
І. Ц.: …нашої перемоги, звичайно, тут про іншу не йдеться – це однозначно.
В. К.: Власне, святкувати тільки – а що ще можна робити. Якщо доживу, бо насправді думаю, що довго буде тривати війна, і всім доведеться повоювати. Принаймні, мого віку людям.
І. Ц.: Ти готовий до цього – що доведеться йти на фронт, брати зброю в руки, перейти від написання книжок до написання бойової грамоти на полі бою?
В. К.: В армії не служив, бойові підготовки не маю, не знаю, чи обов’язково я сяду в танк, але так чи інакше якісь завдання можуть бути, щось копати-возити, багато різних функцій. Коли прийде час, тоді буде наказ, і тоді буде виконання. Думаю, що доведеться ще багатьом брати участь у війні, що це тільки початок, але воно приведе до того, чого хочеться, – до дня перемоги, і тоді буде свято.
Трансляцію можна переглянути на fb-сторінці Souspilnist Foundation і партнерських медіа КУРС, Репортер, ТРК “РАІ”.
