Про війну і кіно, паралелі між війною росії в Грузії та Україні, майбутнє українського кінематографу – у новому випуску “Антитези” від Фундації Суспільність.
Гість програми — український кінорежисер та сценарист грузинського походження Заза Буадзе. Серед найвідоміших робіт Зази: “Червоний”, “Позивний Бандерас” і “Мати Апостолів”.
Розмову вели Іван Ципердюк та Вікторія Дубінець.
Текст: Дар’я Христинюк.
Вікторія Дубінець: Вітаємо вас! У мене одразу перше запитання: ви кінорежисер, грузин, знімаєте кіно в Україні – як ви себе зараз ідентифікуєте?
Заза Буадзе: Звичайно, як грузин: завжди буду грузином і помру грузином. Але я вважаю себе українським режисером, тому що живу в Україні, працюю в Україні, знімаю українські фільми, розповідаю українські історії і, сподіваюсь, роблю українську справу. Тобто я – частина українського суспільства. Для мене це дуже просто.
Іван Ципердюк: Перед записом цієї програми, коли прийшли безпосередньо сюди, в бомбосховище, ми з Зазою говорили про те, що він – грузин, який говорить українською мовою, ще краще говорить грузинською мовою і дуже добре говорить англійською мовою. Я натомість – не говорю ні грузинською, ні англійською. Говорю добре тільки українською, тому ми будемо чергувати – російська-українська.
З. Б.: Насправді маю сказати, що мені соромно: я живу в Україні вже 15 років, і досі моя українська мова далека, скажімо, від перфектності, але я намагаюся.
Про це можна говорити відкрито: до Майдану навколо мене в Києві, особливо в нашій кіноіндустрії, єдина мова була російська, і дуже рідко хто говорив українською.
Потім після Майдану (це був такий вибух, справжній вибух) більше людей перейшло на українську мову (українці, які були, щирі українці, але російськомовні). І цей вибух – це було щось неймовірне.
Особливо приємно, що молодь (не тільки тут, у Франківську, але й всюди, де я буваю, де я знімав), у першу чергу молодь – вона стала для мене раптом українськомовною. Це прекрасно.
І. Ц.: Завжди питаю всіх, хто приходить з нами побути і перечекати хоч якийсь час, частинку війни, в бомбосховищі: де відчуваєте себе в безпеці, де ваше місце безпеки в житті?
З. Б.: Поруч з друзями, і не має значення, де це – бомбосховище чи на вулиці. Якщо поруч друзі, рідні люди…
І. Ц.: …буде спокій.
З. Б.: Буде спокій.
І. Ц.: Відразу перейдемо до професії, до режисури: що ви зараз робите, чим зайняті і чи взагалі щось робите?
З. Б.: Зараз я допрацьовую останній фільм. Це така українська, італійська, чеська, молдавська копродукція – “Небо-парасолька” або “Umbrella sky” (міжнародна назва фільму). Ми мали, до речі, першу закриту прем’єру.
І. Ц.: Пробну кулю.
З. Б.: Так, у вересні. Тут, у Франківську – це вже традиційно, дуже люблю це робити. Якщо перший глядач франківський – то це добре для долі фільму.
Був експериментальний показ для фокус-групи, але це була велика фокус-група. Були люди, мої друзі в першу чергу, думка яких для мене дуже важлива (Юра Андрухович, Тарас Прохасько, Олег Гнатів і ще багато, їх дуже багато), після чого я зрозумів, що треба трошки доробити, зробити коротше, тому що довгий такий получився фільм (дві години десять хвилин), і зараз я це зробив, якраз ось тут, після війни.
І. Ц.: Відразу скажу, що Юрко Андрухович, коли говорив для мене про цей фільм, він казав, що за багато-багато років для нього, для кіномана, це було неймовірне враження: він плакав, він щиро плакав на цьому показі.
З. Б.: Дуже приємно. Сподіваюсь, він не тільки плакав, але й сміявся.
І. Ц.: І сміявся, звичайно, і це було. Видно так зуміли зачепити, що усі почуття пішли.
З. Б.: Цей фільм – п’ятий великий повнометражний художній фільм, який я зробив в Україні (зараз не говорю про телесеріали). Для великого екрану – це п’ятий фільм. І це перший, я вважаю, мій перший авторський фільм, тобто до “Парасольки” всі фільми прийшли до мене, а цей фільм – вийшов з мене.
І. Ц.: Дуже гарно. Яка доля зараз очікує ваші фільми, зокрема останній – чи вони будуть дочікуватися, коли ви допрацюєте, і появляться, коли почнуть працювати кінотеатри, з’являться в інтернеті?
З. Б.: Звичайно, буде прокат. І це буде після перемоги, обов’язково буде. Сподіваюсь, скоро. Мабуть, в липні або в серпні буде прем’єра фестивальна. Поки що не буду говорити, зачекаємо, точно не знаю, який це буде фестиваль. Тобто ми зробили сабмішн, але чекаємо.
Фестивальна прем’єра буде скоро, але стосовно прокату – це, звичайно, буде після перемоги. Я дуже радий, що мій колега і людина, до якої ставлюсь з повагою, великою повагою, Олесь Санін, він теж переніс прем’єру “Довбуша” після перемоги. Після перемоги “Довбуш” – це буде бомба, ми всі це знаємо. Не знаю, як моя трагікомедія…
І. Ц.: Думаю, що все буде добре.
З. Б.: Зараз згадав (точно не пам’ятаю, хто сказав – хтось з південноамериканських письменників), що таке людина: ми маємо ліричну суть, трагічну долю і комічне існування.
І. Ц.: Дуже влучно.
З. Б.: Мікс ліричності, трагічності і комічності – є наше життя.
І. Ц.: Мені навіть якось незручно, але я запитаю (незручно питати грузина, бо це як в самого себе, в українця, питати): ви зробили цілу низку патріотичних фільмів, такого нашого патріотичного твердого кіно, так би мовити. Дуже багато українських режисерів не звертаються до цієї теми, все-таки, можна перерахувати: Сеітаблаєв – татарин, Санін ще хіба, але ви – робили ці фільми, чому?
З. Б.: Не тільки.
І. Ц.: Не тільки, але один із багатьох, хто робив такі фільми. Чому чітке звернення до цієї теми?
З. Б.: Ніколи не називав ці фільми патріотичними – я знімав про людей, про історію. Вважаю себе оповідачем, якщо говорити про суть того, що я роблю – я розповідаю історію.
І. Ц.: Такий письменник, але в кіно.
З. Б.: Так, і якщо я вважаю, що ця історія дійсно цікава, що вона жива, що в цій історії цікаві персонажі, конфлікт, бо в хорошій історії – є все… Тобто я знімав історії, які вважав цікавими. Це були, як я вже сказав, проекти, які приходили до мене, і я вибирав. Так я вибрав “Червоного”, “Бандераса”.
На жаль, був такий час, коли не всі, але певне коло людей вважали, що термін “патріотичне кіно” – це щось одіозне, що це – пропаганда. Я ніколи не займався пропагандою, просто “Червоний” – цікава історія.
Коли я прочитав роман, і ми дискутували, думали, як все це робити, я мав дуже просту пропозицію до продюсерів, до Кокотюхи, сказав, як я бачу цю історію: це – вестерн, якийсь дикий схід, селище невеличке: є раби, є поганий шериф, і приходить такий герой, який змінює все навколо себе. Якщо ви приймаєте цей концепт, то давайте, лет’с ґоу – і так ми зробили цей фільм (“Червоний”).
І. Ц.: Люблю вестерни: добро завжди перемагає, і зло покаране.
В. Д.: А чи у вас зараз вже є творчі ідеї щодо фільмів про цю війну, чи ви вже думали над тим?
З. Б.: Це дуже складне питання, дуже складне.
І. Ц.: Якраз добре, що складне питання – на нього цікаво відповідати.
З. Б.: Фундаментально зараз ми говоримо про майбутнє: як ми бачимо його, як ми бачимо майбутнє цієї країни і не тільки – людства, світу, і наше місце там, яка функція буде в України. А я вірю, не дивлячись ні на що, що ми все ж таки щасливі люди, тому що ми – свідки, тому що…
Френсіс Фукуяма частково був правий, коли він сказав, що це – кінець історії. Просто це – кінець старої історії і початок нової. І ми не тільки свідки, ми активні учасники. Ми зараз робимо нову історію, будуємо новий світ, не тільки Україну. Це такий злам цивілізаційний, епохальний, тектонічний… Це вже інший світ, інша епоха.
Всі старі плани… Проблема в тому, думаю, це загальна проблема у всіх, хто мав проект сучасної історії: після війни – всі мають переписати цю історію. Мова не йде про активну участь, хай це буде ехо, але ехо – буде.
Перед війною ми подали проект в Український культурний фонд. Подавались з тим, що в червні будуть результати, і зараз це виглядає дивно.
Я подав проект, який називається “Моцарт молодший” (Mozart Junior). Є такий львівський письменник Богдан Коломійчук, він писав роман “Моцарт із Лемберга”, і там є глава, яка мене дуже зачепила.
Ми з Богданом майже два роки думали, як це зробити. І раптом прийшла ідея, дуже правильна ідея: історія буде про молодого успішного музиканта, який втік і поїхав до Львова, знайшов там своє місце, але має конфуз – він не вірить в свої сили, в свій талант, і над ним ще й тінь батька тяжіє. Там є всі ці персонажі – Ксавер Моцарт, Вольфганг Амадей, Антоніо Сальєрі, комісар паризької поліції Франсуа Ежен Відок, але уся історія відбувається зараз.
І. Ц.: У наш час?
З. Б.: Так, це сучасна історія у Львові: молодий австрійський композитор, музикант, який працює в театрі Курбаса. Ця ідея, вона раптом відкрила мої очі, що я не хочу і не зможу, що ми не маємо таких бюджетів, щоб зняти фільм, як це зробив, наприклад, великий Мілош Форман (“Амадей”).
І. Ц.: Костюмований, історична епоха, так.
З. Б.: Я би не хотів думати, ламати голову над канделябрами і манжетами, краще я розкажу цікаву історію про душу, про сучасних молодих людей – українців, австрійців, європейців. Це було перед війною.
І. Ц.: Прекрасна ідея.
З Б.: А зараз я думаю, що навіть більш актуальна стане.
І. Ц.: Так, воно стає більш актуальне у зв’язку з війною.
З. Б.: Так, тобто це буде історія після перемоги.
І. Ц.: Повертаємося до війни: грузини, як і українці, мають дуже криваву історію стосунків з росією і не мені вам це казати. Як ви думаєте, є у наших народів якісь шанси, хоча б у майбутньому, на порозуміння з нашим сусідом, який нікуди не зникне, який є першим нашим ворогом?
З. Б.: З цим сусідом – ні. Це дивно: етнічно ми не маємо нічого спільного, але ментально історія, наша історія… Знаєте, як ірландці називають цю історію – “кошмар-історія”. Грузини і українці, ми мали таке відношення до нашої історії – це кошмар-історія, трагедії.
І. Ц.: Неможливо читати без брому.
З. Б.: І навіть такі дзеркальні речі в наших історіях, наприклад, коли студенти проти армії Муравйова, під Крутами, майже в той же час така ж ситуація в Грузії – кадети-студенти і юнкери проти Червоної армії. Дзеркальна історія.
І. Ц.: До сорому мого не знаю, але мені цікаво.
З. Б.: І таких історій дуже багато.
Ця війна: ми дуже добре знаємо, що вона триває не вісім років, вона не почалась в 14-му. Вона почалась як мінімум в 2008 році, коли вони напали на Грузію – і це єдина війна, той же ворог. Ми з Богданом Михайловичем Бенюком маємо тост: “За найшвидше відновлення українсько-грузинського сухопутного кордону”.
І. Ц.: Прекрасний, хай він реалізується.
З. Б.: Це буде справедливо.
І. Ц.: Додам до тостів кола своїх друзів.
З. Б.: Але кордон має бути прозорим, звичайно, символічним. А стосовно сусіда – після денацифікації, після дерашифікації побачимо, що там буде.
В. Д.: У мене тоді трохи інший ракурс: чи можемо ми отримати шанс на те, що в російській культурі нарешті відбудеться злам, і у світі перестають її оспівувати, вважати суперкрутою, суперкласною. Тому що 2008 – Грузія, але все одно російська культура лишалася на арені, 2014 – Україна, все одно російська культура лишається на арені. Чи маємо ми зараз шанс нарешті переламати це і відмежувати російську культуру від світової?
З. Б.: Звичайно, маємо. В першу чергу ми самі повинні це зробити, не чекати на те, що Європа раптом відкриє українську культуру, а робити цю українську культуру: нові фільми, літературу, музику. Мої друзі-композитори, молоді композитори Рома Григорів та Ілля Разумейко написали музику для “Мати Апостолів” і “Парасольки” – це така сучасна, світова, європейська музика, щось неймовірне, справжня сучасна культура. А скажімо, роман нашого спільного кума Тараса Прохаська “Непрості” – для мене круче, ніж Маркес.
І. Ц.: Це все те, що пішло далі, ніж Маркес.
Хотів спитати, чи насправді це метафізична війна у якомусь сенсі… От мій один приятель, священник каже, що це – унікальний випадок в світовій історії, коли війна йде у чистому вигляді між добром і злом…
З. Б.: Абсолютно.
І. Ц.: …тут нема півтонів. Каже, у війнах завжди є дуже двоякі ситуації, незрозумілі, а тут – унікальна ситуація.
З. Б.: Це якась біблійна війна.
І. Ц.: Так, біблійна війна, яка була насправді неминучою, кривава бійня, яку вони називають “спецоперацією” підло.
З. Б.: Вони можуть як хочуть називати – це немає значення абсолютно, це – війна. Я ніколи не був релігійним, але я віруюча людина, і для мене те, що відбувається (ця війна) – і є великий доказ існування Бога.
І. Ц.: Я з тобою абсолютно згоден.
З. Б.: Зараз війна між світлом та хтонією. Коли кажуть, що це – середньовіччя і модерн – неправда, бо це – світло, цивілізація, історія, прогрес і хтонь, якась болотна хтонь. Не я, їхній письменник, ідеолог Проханов сказав: “Мы, русские – это народ-бурундук”. Окей, якщо ви народ-бурундук, живіть як бурундуки. Просто є гомосапіенс, а є гомобурундукус, от ми – гомосампіенс, гомобурундукуси – хай живуть там, в болотах.
І. Ц.: Українці і грузини пронесли свою дружбу крізь століття, зараз бачимо найліпші зразки бойового братерства: грузинські добровольці воюють і, на жаль, гинуть на українських фронтах в боротьбі з москалями. Грузинський народ виходить в Тбілісі і інших містах…
З. Б.: Про владу?
І. Ц.: Так, про владу запитаю, бо це незручне питання: чому так – народ прекрасний, а влада така…
З. Б.: Це сором, я постійно прокидаюсь з цією надією, що зараз щось буде, що зараз вибухне, що зараз буде революція. Мені майже 60 років, я щось бачу і знаю, я знаю те, що є божа драматургія – випадковості невипадкові, і вона (божа драматургія) складається з колізій. Я так думаю, що якась колізія буде з часом.
І. Ц.: Без сумніву.
З. Б.: Буде, але чи буде це революція, чи що буде. Але те, що зараз ми маємо – це ненормально, такого не може бути.
І. Ц.: Я розумію ці відчуття, бо коли у нас був Янукович…
З. Б.: Думаю, що це – гірше, ніж Янукович, набагато гірше.
І. Ц.: Це ще більше сприкрує ситуацію, але божий промисел існує в усьому насправді, не може бути народ прекрасним, а влада така погана.
В. Д.: Війна триває і на інформаційному фронті: є російські наративи, якими нас годують. Про те, що це – “спецоперація”, про те, що ми – “братні народи”. Є наративи, якими годували грузинів і як ви протидіяли цим наративам? Наративи в Грузії і в Україні – чи це одне і те саме?
І. Ц..: Методичка одна?
З. Б.: Методичка одна, так, абсолютно одна.
В. Д.: Як протидіяти, що ми можемо зробити?
З. Б.: Ми маємо робити те, що робили. Зараз ми бачимо, що правильно робили. Я не думаю, що хтось вірив в те, що 24-го лютого це станеться, правда? І що сьогодні (це середина травня) будуть такі слова як “Рамштайн”, “ленд-ліз”…
В. Д.: “Джавеліни” всі знають.
З. Б.: Як швидко, як швидко все буде змінюватись. І так буде в Грузії – прийде час, просто прийде час. Треба робити усе, щоб цей час прийшов, але він прийде, як прийшов в Україні.
І. Ц.: Без сумніву, думаю, що це – неминуче, бо хочеш знати, що буде в Україні (всі так казали тут, на Галичині) – подивись на Балкани. Мені хочеться сказати: хочеш знати, що буде в Грузії – подивись на Україну, все насправді зрозумієш.
З. Б.: Це правда.
І. Ц.: Час дуже вдячний на увагу до нас, до нашої культури. Його можна, якщо казати так доволі прагматично, використати в доброму сенсі, для митців також. Чи не передбачаєте якоїсь стипендійної копродукції з європейськими кіномитцями, щоби залучити якісь кошти під нові проекти? Дивитеся в той бік?
З. Б.: Звичайно, всі ми, не тільки я, всі колеги. Зараз все на паузі, а після війни, після перемоги буде інший ландшафт, зрозуміло. І без допомоги європейської буде дуже важко піднімати це. Є такий кінофестиваль в Німеччині, з голови вилетіло…
І. Ц.: Та є собі в Німеччині кінофестиваль.
З. Б.: Я там був з “Червоним”, і раптом перед показом піднімаюся на сцену – і разом зі мною піднімається арт-директор фестивалю. Каже: “Хотів сказати два слова про те, що відбувається зараз в Україні: це такий вибух (має на увазі кіноіндустрію), таке чудо, диво, ніде в Європі такого нема. Три-чотири роки тому – взагалі пустеля була, нічого не відбувалося, і тут раптом – такий вибух і такий швидкий розвиток цієї індустрії”. І це правда.
Але зараз зрозуміло, що буде інший ландшафт, щось інше, і без допомоги європейської буде дуже важко. Але вже почалися проекти, Європа дає перспективу. Зрозуміло, що треба допомогти, це має сенс, тому що це ж буде новий наратив, такого досвіду як ми маємо – ніхто не має. Ця історія, це народження нової історії, нового світу, хто може розповісти про це? Ми.
В. Д.: А якого жанру потребуватимемо, як ви думаєте, після перемоги? Чи людям потрібна буде, знову ж таки, якась трагікомедія, комедія чи драма?
З. Б: Ви знаєте, у чому справа: Україна – це унікальна європейська країна, яка не тільки може мати, а має мати повноцінну кіноіндустрію. А повноцінна кіноіндустрія – це щось дуже велике, складне, там є мейнстрім, там є ніші, скажімо, для артхаусу.
Грузія – маленька країна, не може дозволити собі мати кіноіндустрію, де є мейнстрім тощо. І тому Грузія знайшла собі таку нішу – соціальний артхаус, фестивальне кіно, а для України – це інша справа. Те, що відбувалось останніми роками, і має бути обов’язково після війни – повноцінна кіноіндустрія.
Після “Мати Апостолів” я сказав, що я більше не буду знімати про війну, і тому зняв трагікомедію. Але зараз я розумію, що звичайно, я теж не зможу обійти. Окей, навіть “Моцарт” – буде ехо, але не про війну все ж таки, це про поствійну. Але ось ця воєнна тема, як її обійти – я не знаю… Повертаючись до свого жанру (трагікомедія) і слова про ліричну суть, трагічну долю, комічне існування: історію жінки з Сумщини, яка спіймала собаку, знаєте?
В. Д.: Вовка?
З. Б.: А вона думала, що хаскі. Це – лірика, яка лірика, який трагізм – вона ж думала про тих людей, які переселенці в хаосі загубили собаку, що собака налякана, а це – вовк.
І. Ц.: Все як зараз, як завжди. Я пригадую події початку тієї ще війни в 14-му році: тут був невеличкий фестиваль на Покрови (14-го жовтня), такий літературний, і був покійний вже Василь Портяк, новеліст. З ним був вечір, у якому брав участь мій приятель, доброволець “Айдару” Петро Шкутяк – він після важких поранень сидів з тою милицею. Василь розповідав про війну, партизанів, УПА, про ті роки, про своїх батьків, дідів, і Петро, який мовчав стомлений, він в якийсь момент сказав одну фразу, яка мене дотепер вражає до глибини душі: “Український солдат – він найсправедливіший, найдобріший солдат на світі”. Тому що він дійсно нікого не скривдить. Різні є люди на фронті, але є та критична маса людей, в яких в роду є шляхетні обличчя і душі. Зараз, коли дивишся на ці обличчя, хочеться, щоб їх максимальна більшість повернулася живими, здоровими, щоб вони будували здоровими руками цю країну.
З. Б.: А Петро Шкутяк знову воює?
І. Ц.: Він воює зараз, він в Попасній, останні тижні був там. Він воює.
Мені залишається після цього запитати: що будете робити в день перемоги?
З. Б.: А я знаю, що буду робити (сміється). Обов’язково, це (святкування) буде, давайте зробимо це разом.
І. Ц.: Дякую, охоче. Я згадав Миколайчука, як він сказав: “Цей день настане – ми закладемо стіл до самої Чорториї і всіх запросимо в гості, будемо сидіти за одним столом, набувайтеся, мої друзі.” Це буде той день.
З. Б.: Так-так, це буде скоро, дуже скоро.
Трансляцію можна переглянути на fb-сторінці Souspilnist Foundation і партнерських медіа КУРС, Репортер, ТРК “РАІ”.
