Відеопроєкт “Антитеза” від Souspilnist Foundation — це наша інтелектуальна відповідь на виклики, спричинені діями росії.
Новий гість програми – Нікіта Тітов, відомий харківський ілюстратор, роботи якого влучно відображають те, що відчувають українці в моменті.
Розмову вів Іван Ципердюк.
Текст і фото: Даша Христинюк.
Іван Ципердюк: Ти є людиною (митцем), яка приїхала з іншої частини нашої держави і живе тут, працює, творить. Як тобі у Франківську?
Нікіта Тітов: Дуже добре, відчуваю тут себе, як вдома. Насправді я народився в Естонії, і Франківськ мені дуже нагадує мою батьківщину, воно невелике – і тут все поруч. Затишно, і неймовірна архітектура, європейська, дуже класна, а я – фанат архітектури, особливо функціоналізму (чи як у нас в Харкові називали – конструктивізму). Мені це дуже подобається, тому я просто ходжу вулицями і кайфую.
І. Ц.: Я маю таку звичку: сідати на трамвайчик і просто містом їхати. Я робив це в різних містах – в Запоріжжі їхав в такому трамваї, який на гірці, він був настільки старий, що почав котитися трохи назад, і кондукторка сказала: “Не переживайте, зараз ми пригальмуємо і рушим далі”. Все нормально, всі спокійні були. Коли я був єдиний раз у своєму житті в Харкові, там такого не було, але була інша невеличка історія: коли приїхав, то хотів запитати на вокзалі, де кінцева зупинка трамваю, і перший, кого я там зустрів зранку, був грузин. Звичайно, я заговорив до нього українською, він неймовірно втішився, просто неймовірно зрадів, каже: “О, виджу зразу ти, напевно, десь із Заходу – Львів, Тернопіль, Франківськ. А шо так на трамвай?”, – “Та люблю їздити на трамваях і дивитися на місто спочатку, коли приїду.” – “Та я відведу, покажу.” Це – в Харкові, так важливо відчути українську мову – мене так було здивувало. Але ті кілька днів, що я був, я балакав із різними людьми, і на мій неймовірний подив (то було 6 чи 8 років тому, мене попереджали, що можуть бути різні ситуації), всі люди дуже охоче, як могли, переходили на українську і пояснювали мені, куди йти. Яким зараз є Харків? Я думаю, що ти десь недавно був вдома і можеш сказати.
Н. Т.:
Харків був, є і буде українським містом. Зараз це відчувається найбільш сильно, тому що дуже багато людей, які раніше просто не усвідомлювали свою причетність до України, своє відношення, через ці страшні події, через цю навалу російську зрозуміли, просто остаточно визначились для себе.
Зараз це абсолютно українське місто, звісно, там є люди проросійських настроїв, але це здебільшого літні люди, які просто живуть за старою звичкою, все ж таки молодь і люди мого віку (ну, люди мого віку – люди мого кола), вони були завжди проукраїнські. А зараз дуже сильні зміни.
І. Ц.: Мої приятелі-львів’яни (з якими я балакав кілька тижнів тому) були на якомусь черговому фестивалі, який Сергій Жадан робив і товариство літмузею, вони коли побували кілька днів в Харкові, то сказали, що однозначно зараз там б’ється серце України. Все, що хочеш відчути про Україну, побачити наших людей – їдьте в Харків.
Н. Т.: Не тільки Харків, думаю, і Запоріжжя, Миколаїв, Херсон – там всюди б’ється серце України, і це дуже чути.
І. Ц.: Я, як і багато хто, захоплююсь твоїми роботами, як ти мембранно реагуєш на ситуацію, вмієш вловити настрій, але частота цих робіт просто неймовірна – як тобі вдається з такою інтенсивністю працювати і так абсолютно делікатно вловлювати настрій нашої країни у війні?
Н. Т.: Це просто мої думки, реакції. Я просто вмію створити з них образ – все доволі просто. У мене дуже великий досвід саме праці з образами, художній досвід і все якось разом. Насправді висловлюю ті самі думки, які в більшості українців, просто я можу знайти відповідний малюнок.
І. Ц.: Я був і є сталим і багаторічним читачем (паперові версії не бачив давно) “Українського тижня”, дуже-дуже багато років я його купував і читав щотижнево, і от Андрій Єрмоленко: якісь такі паралелі, таке відчуття, що цей напрямок ти знаєш з Андрієм, можливо, якось співпрацюєш.
Н. Т.: Андрій Єрмоленко – це людина, завдяки якій я відбувся зараз. Андрій – це, як на мене, батько сучасного політичного плакату, він почав це робити перший.
Те, що зараз роблять дуже багато людей – насправді повтори того, що робилося вже давним-давно саме Андрієм Єрмоленком. Його внесок в плакат політичний, в нашу українську культуру просто неймовірний. І так само моє життя: я дуже сильно хворів (у мене психічний розлад) і Андрій якраз та людина, яка мене підтримала і підтримував щодня, кілька років поспіль, і саме завдяки йому я відбувся взагалі як художник. Він повернув мене до малювання, він багато речей розповідав, як це робити технічно. Це людина, яка дуже сильно вплинула на те, яким я зараз є.
І. Ц.: Нікіто, чи існують якісь спеціальні замовлення на твої роботи – все одно ти художник, реагуєш на те, що відбувається в державі, своїми роботами реагуєш, настроєм виявляєш це в мистецькій формі, але тобі треба за щось жити, тобі потрібні, як і кожній людині, гроші для щоденного існування. Хтось замовляє, щось за це платиться, чи як все це функціонує? Під час війни особливо.
Н. Т.: Насправді у мене є замовлення на обкладинки для книжок, є замовлення більш комерційні, але їх дуже мало. Але я, в принципі, не намагаюся брати їх багато, бо це просто ресурсно дуже сильно. Мені набагато цікавіше малювати, робити те, що роблю сам для себе, аніж робити замовлення. Але те, що зараз (ті, замовлення, які є) – доволі достатньо для того, щоб якось там жив і навіть трошки допомагати армії. А зараз разом з франківськими волонтерами ми хочемо створити спільний проєкт, де вони будуть реалізовувати мої роботи, а хороша частина грошей буде йти на волонтерство. Бо зараз збирати гроші дуже важко – і це такий просто пошук, як таке можна зробити. Частина буде залишатися, думаю, на життя мені буде вистачати.
І. Ц.: Це буде якийсь інтернет-аукціон, продаж? Думаю, багатьох цікавить – як придбати твої роботи.
Н. Т.: Це буквально на наступному тижні. Ми запустимо проєкт, і стане про це більш зрозуміло, відомо. Взагалі те, що стосується грошей, – я не дуже сильно переймаюся, мені не так багато в житті потрібно.
І. Ц.: Чи часто ти їздиш до Харкова?
Н. Т.: Насправді останній раз у Харкові я був 24-го лютого, а після того був кілька тижнів тому. Їздив, зробив виставку на нашому харківському наметі “Все для перемоги” – він стоїть на центральній площі, навпроти ОДА, яку бомбили, і намету так само дісталося.
Цей намет насправді – такий символ опору в Харкові був і є. Він з’явився після намагання проросійських сил щось там рушити, якісь настрої в Харкові, захватити його. Коли їх вибили, буквально на наступному тижні з’явився цей намет, просто як такий “ми застовбили це місто”. Наші проукраїнські рухи вирішили, що треба такий намет створити – і це по суті волонтерський центр: там плетуться сітки навіть в таку погоду. І це такий своєрідний музей, який присвячений всім подіям, починаючи від 14-го року, починаючи з Майдану. Тобто це дуже знакове місце, саме там зараз відбувається моя виставка, чим дуже пишаюсь.
І. Ц.: Коли ти сказав про цей намет, то я відразу згадав кадри, які я дивився в 14-му році, коли величезний натовп росіян, які тоді атакували Обласну державну адміністрацію, і скривавлені проукраїнські активісти – Жадан з розбитою головою, якого виводить поліція. Одне з моїх найтяжчих вражень тих днів, тому що з одного боку – це спочатку страшно дивитися, а потім – виникає якась неймовірна лють, яку не можеш погамувати. Думаю, що кожна людина нормальна, напевно, у нас це переживала, і цей основний чинник опору, коли людина перебуває всі ці стадії. Ти в той час був в Харкові також?
Н. Т.: Я був той час в Харкові, повернувся з Києва (там у мене було загострення хвороби – так себе почував, доволі дивно), але я бачив цих росіян, яких привезли в Харків – і це дійсно були люди з росії, з Курска, Бєлгорода. Вони не знали міста, ходили, роздивлювалися все навколо, і навіть людей так одягнених в Харкові практично не зустрінеш. Я бачив вже той момент, коли вигнали всіх, і потім я бачив, як цей натовп зібрався за ОДА. Всі ці росіяни нападали на автобуси з хлопцями з курсантами міліції, трощили їх вщент, там хлопці вирвались і поїхали – я бачив усіх цих персонажів. І так само я знаю, що і в Донецьк, Луганськ навезли з росії, була в них технологія, і вони створили картинку, в принципі, просто для таких подальших подій.
І. Ц.: Я згадую також. Яка неймовірна еволюція: минуло ж зовсім небагато часу насправді, коли місто було одним, його хотіли хитнути в бік росії, і зараз ми бачимо, що це – один із таких твердіших форпостів українських.
Н. Т.: На жаль, ми в цей період переживаємо дуже стрімкі зміни – те, що проходять деякі країни століттями, ми проходимо просто за лічені дні, місяці, тижні. І ці зміни, які зараз відбуваються в країні із людьми, зі свідомістю – це настільки потужно, тільки ціна дуже-дуже велика.
І. Ц.: А коли ти так активно розпочав робити ці політичні плакати? Твій інструмент, я розумію, зараз – це комп’ютер. І коли от власне твоя почалася історія?
Н. Т.: Я почав перший плакат в 13-му році, створив 9-го грудня (за день до подій біля КМДА – були зіткнення з поліцією перші, був напад на Майдан), просто за кілька годин до цього я був на Майдані, потім повернувся на роботу. У той час працював в Києві, і просто те, що бачив на Майдані, мене привело до думки, що країна ніколи вже не повернеться в той стан, в якому вона була до цього – до Майдану, до початку.
Я зрозумів, що країна буде змінюватись – і тоді перший плакат з’явився. Мені хотілося дуже багато сказати, але в мене є якісь внутрішній стоп, не дуже люблю висловлювати свою думки, навіть інтерв’ю не дуже люблю давати, а писати – це для мене взагалі велика проблема, тому просто створюю, малюю те, що я хочу сказати. Тоді я намалював плакат.
Потім був певний доволі великий проміжок часу, коли я не малював аж до середини літа 14-го, бо це хвороба була (дуже-дуже складно було). Наступний плакат з’явився, коли я усвідомив, що війна, яка розпочалася в Україні (ми всі думали, що це за два тижні, як нам обіцяли, пройде, ось-ось вона зараз закінчиться) надовго. Тоді я обробив роботу Марії Примаченко, її казкову тварину зробив в такому камуфляжному тлі зі зірваними від вибухами тілом – і це був другий плакат. Починаючи з кінця 14-го я почав малювати активно.
І. Ц.: Підозрюю, що в Естонії ти, очевидно, жив в російськомовному середовищі?
Н. Т.: Моє місто – так, воно здебільшого було російськомовним, хоча в мене бабуся – естонка, прабабуся взагалі не знала російської мови, але саме середовище – так, воно було російськомовним. Плюс – це Схід Естонії, шахти, так само, як і на Донбасі, близькість до росії. Вплив там досі дуже-дуже великий на цих людей, які там живуть.
І. Ц.: Ти знаєш цих людей ближче (з дитинства), ніж будь-хто з нас у Франківську, тому що так – є університет нафти і газу, люди їздили на вахти і т. д., але вони, як правило, у зрілому віці вже потрапляли до росії, працювали. Я не думаю, що кожен із них міг подивитися так детально, вникнути, хто ж такі росіяни. Ти знаєш значно довше, бо дитина завжди має найяскравіші і найвідвертіші враження. Хочу тебе запитати як митця, твої особисті враження – чому ці люди виявляють таку ступінь неймовірної жорстокості і дегуманізацію українців?
Н. Т.: Думаю, що це не тільки до українців таке ставлення – до всього світу.
Просто вся історія росії – це історія рабства, з самого початку. І що б там не відбувалося, у них, фактично, не було періодів просвітлення і демократії. Народ загноблений постійно жив, але з великою ідеєю, що це – народ якийсь “богом избранный”.
Їм просували таку ідею, бо якось треба було пояснювати такий їхній стан. У них люд, в принципі, до всіх так ставиться, хто живе краще. Ми це бачимо і по Європі, коли вони туди потрапляють, теж з одного боку до цього тягнуться, а з іншого боку – все одно поводять себе доволі зверхньо, вважають себе майже господарями, де б вони не опинилися. Але це просто така меншовартість, вони просто такі недолугі з народження.
І. Ц.: На цих шахтах естонських – це було якось дуже відчутно, ці люди, які жили довкола тебе?
Н. Т.: Насправді естонські шахти – це сланцеві шахти були, не вугільні, тож там труд шахтаря був не такий важкий, як на Донеччині. Все ж таки майже двометрові тунелі – це теж, звісно, опасний труд, але не порівняти взагалі. Коли до нас приїжджали донецькі, луганські (це теж якийсь там обмін був за радянських часів), вони просто дивувалися, наскільки тут легко і просто. Середовище дуже сильно впливає на людей так чи інакше, бо “естонські рускі” (це і українці, білоруси, і навіть євреї – всі, хто завгодно; просто всі, хто розмовляє російською мовою) все ж таки відрізняються дуже сильно. Люди, які я знаю, що в 90-х (чи 80-х) трощили просто все навколо, такий “руский дух”, тобто реально вони трощили, знищували, щось ламали, а зараз вони вже можуть, наприклад, викликати поліцію, якщо хтось палить шини.
І. Ц.: Державна система формує свідомість.
Н. Т.: Формує дуже сильно, і дуже важливо, щоб держава працювала. Ми змінюємося дуже сильно, але все одно нам треба змінювати державу до кращих європейських стандартів, і ці європейські стандарти вплинуть і на наше життя, зроблять його набагато кращим.
І. Ц.: Прочитав, що ти працював у Харківському літературному музеї – що ти там робив?
Н. Т.: Я робив афіші, робив малюнки для виставок. Там неймовірний колектив взагалі, це ж комунальна державна установа, але по суті це – один із найяскравіших інтелектуальних хабів в Харкові. Зараз, наприклад, “Ніч в музеї” була, – літмузей її провів. Тобто він існує, живе навіть в такі важкі часи, і всі люди, які там працюють, просто мене вражали настільки. Тому що крім знань, крім любові до своєї справи, це – просто неймовірний ентузіазм, там кожен день було цікаво, постійно відбувалися події. Насправді якщо порівняти з Франківськом, це – Ваґабундо, але державне в Харкові.
І. Ц.: Цікаво, чи відчувається присутність будинку “Слово” в Харкові для харків’ян?
Н. Т.: Більшість харків’ян насправді не знали про його існування – зараз про це почали розповідати, але, на жаль, так часто буває, що люди десь живуть в місті і не знають його історії. На жаль, це так само стосувалося Голодомору в Харкові – фактично столиця Голодомору, навколо нього були страшні події, але дуже багато харків’ян ніяк не усвідомлювали це.
І. Ц.: Твої роботи, до речі, можливо, цим власне спровоковані – неймовірні ці присвячені роботи Голодомору, цьому безпам’ятству.
Н. Т.: Першу роботу я створив “Харків пам’ятає”, але це було просто моє враження. Я переїхав з Києва в Харків до батьків, і пішов перший раз на роковини Голодомору, побачив, як мало людей. Пройшовся вулицею і був здивований, наскільки мало свічок у вікнах. Мало – це дві-три, скажемо так, що я побачив. І це усвідомлення, що люди, які живуть в місті… навколо все це відбувалося, і вони втратили пам’ять, вони цього не знають, не розуміють, ставляться якось не відповідно – мені захотілося щось сказати. З того часу я почав майже на кожну роковину Голодомору створювати нову роботу, намагаюся якось докластися, просто свій внесок.
І. Ц.: Просив би тебе розказати про історію цієї монети, також неймовірної, де медик і військовий, що випустив наш “Фінансовий двір”.
Н. Т.: Спочатку з’явилася марка Укрпошти, коли почалася пандемія, карантин, і це був самий початок. Люди не розуміли, що відбувається в принципі. І ми з моєю подругою Оленою списувалися, вона мені написала, що зараз медики так само на передовій, як і наші військові – ця фраза мені настільки запала, що мені захотілося… вона, в принципі, попросила – “малюй щось”. Я зробив цей плакат, і на диво він мені здався таким навіть трошки лячним.
І. Ц.: Так, половина обличчя – військовий, половина – медик.
Н. Т.: Подумав, чи варто його викладати, бо він якийсь такий жорсткий… а Олена каже викладати. Я не очікував, що він настільки розійдеться – це був, напевно, перший плакат, який отримав дуже великий відгук в соцмережах. Через деякий час до мене звернулися з Укрпошти і запропонували зробити марку – звісно, я погодився, це був доволі цікавий досвід. Ця марка була четверта в світі, присвячена саме пандемії, саме цій темі. Вже через місяць, здається, до мене звернулися представники Національного банку і запропонували зробити монету. Ця монета була таким досягненням, вона в 2020-му році стала кращою монетою світу в номінації “Найбільш гарно розкрита тема” – щось таке.
І. Ц.: А які ти книжки оформляєш, що це за замовлення?
Н. Т.: До книжок зараз не так часто повертаюся. Був у мене період дуже плідний – є таке видавництво КСД, раніше воно було, на мій погляд, таким доволі жвавим, цікавим, там класний колектив працював, і я не мав досвіду ніякого в оформленні книжок. До мене просто звернулися так само, як у мене все в житті відбувається – через фейсбук, через соцмережі, просто люди дивляться мої роботи і звертаються.
І до мене звернулися, сказали, чи я би не хотів зробити обкладинку для книги. Це була книга Сергія Плохія “Брама Європи”. Я насправді тоді не дуже розумів, хто такий Плохій. Погодився, і це був дуже важкий, але дуже цікавий досвід. І те, що вийшло, – я дуже цим пишаюся, бо і перша книга, і такого автора. Як ми знаємо, що за цю роботу він отримав Шевченківську премію. Я дуже пишаюся тим, що це сталося.
Далі працюючи з КСД, вони видавали дуже цікаві історичні серії, і мене долучили до обкладинок саме з історії України. Дуже різну роботу ми робили – десь там 13, напевно, обкладинок. Це був цікавий період, я не так часто це роблю – цей час, це – занурення, треба походити-пожити з цим. Але, на превеликий жаль, зараз видавництва не так добре живуть. Маю на увазі, навіть перед вторгнення 24-го лютого, все одно важко – не такі великі гонорари, робота не те, що волонтерська, не те, що сильно забезпечує.
І. Ц.: Нікіто, твої роботи в підсумку ти будеш залишати в якомусь відкритому віртуальному архіві, чи це буде сформований в перспективі якийсь альбом? Як це все має підсумовуватися?
Н. Т.: Мені зараз важко про це думати, фактично кожен день я створюю роботи – вже кілька років поспіль.
І. Ц.: Тобто це – сотня робіт.
Н. Т.: Тисячі. Але в той самий час я поки що не усвідомлюю, що буде з цим далі. Я знаю, що у мене є спадкоємець, мій син – я йому передам, а так якихось планів я не будую. Навіть щоб зробити книгу – це треба зупинитися. Зайнятися лише цим проєктом, а мені це не так і цікаво, цікавіше просто робити те, що роблю.
І. Ц.: Що далі з виставками твоїми? Адже запит в мережі зрозумілий, я сам знаю масу людей, які страшенно чекають на твої роботи: знову зрозумів, знову потрапив – такий захват постійний. Але хочеться, щоб це було так: прийшов у Ваґабундо і на стінах побачив 30-40-50 робіт.
Н. Т.: Я давно не називаю себе фейсбук-художником, але я можу сказати, що мережа дає мені набагато більшого глядача, ніж виставки. Виставки дають трошки інше – вони дають можливість просто вживу поспілкуватися з людьми. Ти можеш прочитати, відчути, що людина хоче тобі сказати через фейсбук, але все ж таки побачити емоції живі – все одно набагато інше, дуже цінно. Сьомого числа у мене буде виставка в Хмельницькому, навіть кажуть, що у мене буде виставка в Японії. Я відправив роботи, сказали, що хочуть це зробити – класно, я цим пишаюся, але мені цікавіше би було поїздити Україною, побачити людей тут.
І. Ц.: Окрім Естонії ти все ж таки жив значну частину в Харкові…
Н. Т.: Харків, Київ, тепер – Франківськ.
І. Ц.: Якщо питати за Харків, то це насправді кілька десятків кілометрів від росії. Ми вже про це припиняємо фактично говорити (я зауважу), але дивно було би тебе не запитати – чи ти не мав якихось знайомих з росії? І як склалися ваші стосунки в цей час?
Н. Т.: Насправді дуже мало знайомих. У мене була лише одна подруга, з якою тримав спілкування до Майдану і під час, тоді вона дуже мене підтримувала. Потім наше спілкування якось зійшло, коли після лютого я просто видалив її з друзів, тому що вона не писала мені нічого, не питала ні що, ні як. А взагалі якось мені повезло – нікого не маю.
І. Ц.: Війна рано чи пізно завершиться – ми це всі розуміємо, і будемо жити у вільній Україні – будеш повертатися до Харкова? Лишися в Франківську чи в Києві, чи як доля складеться?
Н. Т.: По-перше, як складеться доля, по-друге, скоро буде рік, як у мене була перша виставка у Франківську у Ваґабундо. Ми гуляли з подругою нічним Франківськом, я ходив-дивися, і у мене були такі думки, що я дуже хочу в це місто приїхати, але, напевно, трошки пізніше – приїхати і жити, але я планував зробити це пізніше, коли дитина виросте і т. д.
І. Ц.: Доля повела своїм шляхом.
Н. Т.: Я тут відчуваю себе дуже добре, повноцінно, це – моє місто, так само, як і Харків, як і Київ. Думаю, як, можливо, й інші міста, де я ще не встиг бути.
І. Ц.: Ми змінюємо зараз загалом ставлення до України, люди про це говорять, що всі починають розуміти, де ти в Україні не стаєш – ти вдома.
Н. Т.: Це моє враження. Я народився в Естонії, довгий час я просто не міг цю пуповину розірвати, був постійно думками тільки там. І насправді це дуже сильно змінилося, коли у мене народився син – я якось зрозумів, що я – все, до цієї землі прив’язався, моє коріння. Мій дім там, де мені добре, а мені добре в Україні буде всюди.
І. Ц.: Ти підтримуєш якісь контакти з колегами-художниками чи самотою творчою живеш, і тобі не є це потрібним?
Н. Т.: Я художних за межами течій, я сам по собі. В принципі, це і хвороба теж сказалася, що мені якось простіше знаходитися сам на сам. Я сиджу, малюю і якось потреби кудись ходити, тусити, спілкуватись – у мене такого немає.
І. Ц.: Ідеї: постійно з’являються нові роботи, як приходить така кількість ідей? Чи війна сама постійно дає-дає-дає теми і не зупиняє?
Н. Т.: На жаль, так. Я би хотів, щоб тематика змінилися, але, на жаль, кожен день надає якусь нову думку і не завжди легку. Почалося у мене була дуже складна депресія – справжня, клінічна, коли це важкий період, багато років поспіль, але в той самий момент я зрозумів, що хочу викладати роботи, що найбільш легкі, добрі, приємні. Я намагаюся якісь страшні речі не транслювати, я намагаюся давати надію, і собі – перш за все.
І. Ц.: Людям це дуже потрібно насправді.
Н. Т.: Я шукаю саме це і намагаюся в творчості це робити більше.
І. Ц.: Ти 24-го не зупинився, продовжував щодня працювати чи була якась пауза?
Н. Т.: Я повернувся 25-го вночі в Київ, ми приїхали з мамою в Київ в грудні минулого року. Повернувся з Харкова в Київ – і тоді намалював перший плакат, потім фактично не зупинявся. Були якісь періоди, коли було складно, але здебільшого малюю кожен день.
І. Ц.: Я питав з огляду на те, що перші тижні (навіть місяці часом, а то й довше) дуже багато митців передовсім нарікали на те, що якийсь ступор дикий був, що люди просто не могли нічого робити, і ми зараз починаємо з’ясовувати ці мистецькі досвіди – як кожен поводився. Тому що це все, звичайно ж, пов’язано з особливостями характеру, психіки, реагування на ці події і т. д. Хтось міг швидше змобілізуватися, як ти, а хтось навпаки – здавалось, що був змобілізований, а насправді настав параліч творчий, і нічого неможливо було робити, і особисте.
Н. Т.: У мене є власна думка, яку я при собі залишу, але можу розказати про себе: споглядаючи за тими людьми, які цим займалися з 13-14-го року (робили плакати або політичні малюнки) – ніхто з них не зупинявся. Ще незадовго, за місяць до вторгнення повномасштабного, я вже почав робити символи міст.
І. Ц.: Це дуже гарна серія, а ти завершив її чи вона триває?
Н. Т.: Вона не завершена, я просто її відклав. Вся наша бульбашка розуміла…
І. Ц.: Відчуття було таке, що війна неминуча, просто ніхто не думав, що це буде повноцінна, величезна війна.
Н. Т.: Всі мої знайомі готувалися, у всіх були зібрані рюкзаки. Насправді готувалися всі… Звісно, це – шок, те, що вони вчинили. Це шок і досі. Але в той самий час люди, які деякий час знаходилися в ступорі, думаю, просто були не готові до того, що вони трошки жили…
І. Ц.: Вони очевидно жили більшість виміром того, що це буде так – Луганщина, Донеччина – в такому форматі буде тривати далі. І коли за кілька днів росіяни вже були практично в Києві – стало непросто, повністю зруйнувався той світ, який існував до 24-го лютого.
Н. Т.: Просто хотів сказати, що дуже багато людей жили таким мирний життям і не звертали увагу на те, що війна триває вже всі ці роки. Тож я думаю, що частково через це у людей і був ступор.
І. Ц.: Як це не страшно звучить, але тим, що війна увійшла в кожну хату в тій чи іншій формі – навіть зараз ми сидимо на Заході України тут, в мистецькому просторі Ваґабундо, фактичному бомбосховищі (бо це – підвал), все одно нам вимикають світло, людям стає холодно, люди не мають газу, є тільки електроприлади, і навіть ті з сімей, у яких не є хтось на фронті, можуть 100-200 грн в місяць дати на волонтерство, але вони зараз відчувають на власній шкірі, що війна просто прийшла в країну, в їхню хату.
Н. Т.: У кожен будинок, і, на жаль, це – дуже страшно.
І. Ц.: Але вона й об’єднала нас всіх, погодься – біда швидше об’єднує, ніж щастя, як не парадоксально.
Н. Т.: Так, і зміни, які з людьми відбуваються, і цінності – просто страшна ціна.
І. Ц.: Жахлива. Що будеш робити після перемоги?
Н. Т.: Та жити буду далі.
І. Ц.: Тематика нарешті зміниться, чи будеш відрефлексовувати?
Н. Т.: Я не знаю, перший місяць, як мінімум, буду просто люто радіти. З приводу де жити – просто це мої власні хвилювання через хворобу і т. д. Я дійсно живу одним днем – я не знаю, що буде далі. А стосовно тематики: про кохання почну малювати, бо це – така найважливіша тема, і я думаю, що це нам всім потрібно – любити один одного, країну.
Розмова про мистецтво і митців у війну уже на нашій fb-сторінці та в youtube: https://bit.ly/3PesUuH.
А також на сторінках партнерів Тиктор медіа і КУРС.
