Команда Souspilnist Foundation цього разу приїхала до Снятина на Франківщині.
Гостя нового ефіру “Антитези” — Іванна Стеф‘юк, письменниця, науковиця, старша наукова працівниця Снятинського літературно-меморіально музею Марка Черемшини.
Розмову вів Іван Ципердюк.
Текст та фото: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Чи переставав працювати музей Марка Черемшини, який тут попри центральну дорогу з Івано-Франківська до Чернівців, хоча би на один день після початку війни?
Іванна Стеф’юк: Безпосередньо в умовах війни ми зрозуміли, що суспільство проходить основний етап. І, мабуть, ключовий посил, який зараз важливий, – безпека. Ми стали випускати “Сховок” – документальні ролики з бомбосховища: “Повстанський лист”, в якому реальний щоденник, який нам (в одній із експедицій) потрапив у руки з села Зелене. У ньому чоловік Горліс каже: “Діточки, все буде добре, вам тєжко, але будуйте Україну”. Також з бомбосховища ми читали Жадана “Попіл дорожніх валіз”, яка звучить так, мов зараз написана про ці міста, які потерпіли. І ще багато таких речей.
Але є і те, що зараз відкрило Черемшину по-особливому. Тема моєї наукової роботи (спочатку це була магістерська робота) звучить як “Українське національне питання у творчості Марка Черемшини”. Найцікавіше те, що ця тема була затверджена у 2012-му році як “Людина і війна у творчості Марка Черемшини”. Я не пам’ятаю, чому я так сформулювала. І воно мене якось повело.
Потім дійсність почала показувати підтвердження того, що так – московити саме такі. Вони коли кудись заходять, насаджують своє, приходять п’яні, зогиджують пам’ятник Шевченку, як сказано в щоденнику Марка Черемшини.
Ця тема стала мене вести далі, мене став цікавити образ України як образ любові. Чому слово “Україна” виникає тільки в післявоєнних творах Черемшини, якщо це людина-державник до глибини душі, перший адвокат український цього міста, людина, яка ставила політику українізації, мабуть, першою справою свого життя – чому його герой слово “Україна” вимовляє прямо без евфемізмів після війни? Власне, у новелі “Туга” вперше звучить образ України як землі обітованої. Дівчина питає хлопця: “А яка буде тота Україна?”, а він схопився у стременах срібних та й каже: “Всі гори-долини та й полонини, як земля вширшки, як небо ввишки”.
Великою несподіванкою для мене особисто стало відкриття уже під час роботи над виданням творів Марка Черемшини. Ми стали шукати сліди одного твору, який був заборонений в радянському часі, – це казка-билиця “Райська пташка”.
Власне, я розуміла, чому заборонена новела Марка Черемшини “Йордан”, точніше – негласно заборонена. Упорядники видання (Олекса Засенко, Олексій Мішанич), коли планували включити “Йордану” до ювілейного збірника, то були викликані на партійну дуже довірливу розмову. І хоч Марко Черемшина в листах пише, що це – завершений твір, і навіть клопочеться про його долю, твір опиняється серед фрагментів, до жодної програми не попадає і фактично не аналізується в професійному колі.
Я дуже добре розумію, чому: тому що в інших творах на тему Першої світової війни, ворог названий “неприятель”, і при ідеологічної вправності можна підставити будь-яку політичну силу, яка в той момент вигідна для того, щоб зробити “такі” акценти.
“Йордан” – це єдиний твір, де солдат, який потім вб’є бабусю, відкриває двері з ноги і каже: “Дай деньги, бабушка”.
І. Ц.: Вічний, трагічний сюжет, який ми зараз переживаємо. Сподіваємося, що він завершиться нарешті.
І. С.: Власне, другий твір – враження, що проекція автора, як би це мало завершитись. “Райська пташка”, мабуть, не мала би бути аж така заборонена, якщо це дитячий твір, але насправді він зовсім не дитячий. Йдеться про райську птицю, за якою полюють два мисливці, один – зі сходу, інший – із заходу, кожен має претензії на її території. Той, який із заходу називається “міт”, тому що він такий дуже лагідний, всі до нього горнуться, він має тільки територіальні претензії і нічого більше, він не хоче вбивати птицю. А ось ловець зі сходу, його прозвали в народі “гадом”, тому що він недалекий, він такий, що всіх розглядує, а сам нічого не може вполювати. Він доти не бачить якогось задоволення, доки не вб’є райську птицю і її дітей, але ось біда – у неї є діти, які доти щебечуть, доки вона буде повертатися. І я розумію, що це не дитяча казка, але її мають знати і чути саме діти, аби з дитинства розуміти, що є своє, і чому мова має значення.
І. Ц.: Ми вже балакали з істориками, художниками, письменниками, філософами, музикантами, акторами, як їхні перші тижні-місяці війни. Більшість говорили про розгубленість свою, оцей параліч творчий. Коли зайшов у музей, відчув якусь дивну абсолютно річ: в стінах, де працював і жив Марко Черемшина, де зараз ми є, відчувається, що, напевно, нема місця тут паралічу – чи це відчувалося у перші тижні війни?
І. С.: Мабуть, ці стіни навчилися від свого ґазди Івана Семанюка (Марка Черемшини) і його дружини пані Наталі Черемшинової тримати біль у собі.
І Марко Черемшина запам’ятався своїм сучасникам, живучи в надскладні часи побудови української державності, коли, перше, – не знаєш, хто твій друг, а хто твій ворог, друге – ти розумієш, що можеш покласти своє життя на якусь ідею, але ти не будеш почутий громадою, як було у його випадку. Ти будеш розчарований багатьма речами, але ти все рівно зціпиш зуби і будеш робити своє – так у випадку Наталії (Наталія Семанюк), котра пережила Першу світову війну, пережила Другу світову війну, котра одним запам’яталася як людина, яка мала справою життя, щоб цей музей відкрився, іншим вона запам’яталася як людина, яка врятувала їм життя, а ще іншим – як людина, яка повернула їм українське громадянство.
Наприклад, кому вона рятувала життя: в різні темні часи тут знаходили свій прихисток Ольга Дучимінська, письменниця, персональний лікар Андрея Шептицького – Василь Карпур, автор праці “Аптека під ногами”, яку видавали величезними тиражами, але навіть не зазначали автора, і який працював на чверть ставки фельдшером, тобто людину, яку ігнорували тихо і цим вбивали.
Тут знаходили свій прихисток двійко єврейських дітей, яких вона пожаліла (їхню матір розстріляли в Потічківській хащі). А далі ми маємо підстави припускати, що вона під вигаданим, несправжнім прізвищем (Надія Косацька) прожила в Коломиї два роки, бо саме на таке ім’я приходили листівки, які у нас зберігаються. Вона уклала фіктивний шлюб, щоб врятувати цих діток, і повернулася сюди вже після того, як звідси пішла німецька влада.
Ця людина вміла в дуже багатьох ситуаціях зціплювати зуби, але перший стереотип про Черемшинову: така краля, в якої все добре, яка нафарбована, з червоною помадою, укладка, манікюр. Вона за два тижні до смерті мала манікюр і червону помаду – це є в спогадах журналістки, яка брала в неї інтерв’ю.
І мені виглядає, що оцей стержень – він насправді не жіночий, він універсальний: виглядати добре, випромінювати гармонію і робити своє, навіть якщо в той момент кришаться твої світи.
І. Ц.: Війна довела вже остаточно, що культура має величезне значення. Хлопці повинні знати, що вони воюють не лише за своїх дітей, дружин, батьків, за свою землю, але й за свою душу, якою є культура. Як вдалося зберегти цей музей?
У багатьох районних центрах в Україні, як Снятин, безліч таких установ були просто втрачені, тому що їх поступово позбавляли фінансування, вони полегеньку забувалися, руйнувалися, експозиції були занедбані, і все це пропадало. В Снятині навпаки – все це існує, премія Черемшини є, і все робиться належним чином.
І. С.: Це, мабуть, не буде якимось особливим реверансом, якщо я скажу, що це – заслуга влади. Принаймні, адміністративний чинник дуже важливий там, де йдеться про питання фінансування чи ремонт, але я не можу судити за весь період. Наприклад, про період Наталії Семанюк можна зробити висновок з її щоденників. Вона дуже детально, мабуть, фантастично детально описувала, як, коли і що планувала для того, аби було все це. Вона була блискучий логістом. Часи Руслани Кірєєвої я пам’ятаю…
І. Ц.: Це наступний директор після дружини покійного Марка Черемшини?
І. С.: Так, виняткової ерудиції, краєзнавиця, етнографиня, дослідниця Черемшини. Її, до речі, запросила Наталія Семанюк особисто в цей музей дитиною. Я таку невеличку спадковість відчуваю, бо мене сюди покликала Руслана: я була в восьмому класі, коли вона мене впустила у фонди, показала, як виглядає почерк Марка Черемшини – для мене це було все таїнство.
Я тікала з уроків, їхала автобусом в інший район, аби досліджувати Черемшину. Це звучить дивно, але так воно і було. Я була позаштатним науковим співробітником ще задовго, як пішла вчитися в університет. Я собі знала, що я тут, і що мені тут добре.
І. Ц.: Друга домівка, фактично.
І. С.: Так, і моя мама до цього спокійно ставилась. Вона знала, що коли я “в тьоті Русі” (вдома так на Руслану Петрівну казали) – все добре. Власне, я вже тут в часи, коли цей музей був у підпорядкуванні Снятинської міської ради, мала можливість розцінити і бачити. Перше – це районна програма книговидання. Наші дослідницькі видання (Василя Харитона, мої, Руслани Кірєєвої) підтримувалися цією програмою, і я вважаю це важливим, коли людина може тиражувати свою працю. Район це видавав з поваги, тому це про Марка Черемшину, який снятинський (хоч в нього подвійне також громадянство). Зараз ми – комунальна власність Снятинської міської влади.
Насправді цей новий період був турбулентний: спочатку пандемія – перші виклики перед масовими заходами будь-якими, перед форматами роботи, перед фінансовими аспектами також. Зараз – повномасштабна війна.
Дуже важливо, що ми не сам на сам зі своїми проблемами, і те, що насправді нам ніхто не може достоту сказати, як правильно поводитись в цих умовах, які заходи повинні бути. Тому що ніхто війну не планував так, як планують плани на рік – це абсурдна, жорстока дійсність. З одного боку, ти розумієш, що є твоя робота, а з другого боку – є нові абсолютно потреби часу.
До прикладу, мабуть, тільки з першими весняними променями, коли вже стало комфортно і можливо, ми стали сюди запрошувати на літературні чаювання гостей-переселенців. Це не були заходи якісь особливі, це було спільне читання сучасної української поезії, поезії 20-го століття, читання стародруків, що дуже зближує при свічці. Дуже багато таких речей, які ми робили для того, аби десь об’єднати навколо шляхетних тем, які припіднімуть над буденністю.
І. Ц.: Ті, хто приїхав і вимушено потрапив сюди до Снятина з інших областей України, – чи ці люди подібні до галичан?
І. С.: Можу сказати, що я маю замилування до різних регіонів України. Так склалося, що я мала можливість якийсь час мандрувати Донеччиною і Луганщиною, пізнавати її, маю свої симпатії до окремих міст, як наприклад, Старобільськ чи Краматорськ. Певний час я жила в Одесі, і тому в мене є сентименти до півдня України. Я дуже шаную Львів, дуже люблю наше Полісся. І поза тим я дуже люблю галичан, і почуваю себе гуцулкою і горянкою, моє походження наполовину буковинське.
Мені пригадуються слова Івана Франка, який казав, що “ви мусите себе почувати не тільки галичанами, буковинцями, але й – українцями”. Так, той, хто приходить до музею за знаннями, – це апріорі не та людина, яка вписується в стереотип “какая разница”.
І. Ц.: Звісно, це – особливий тип людей, які прийшли вже за чимось свідомо.
І. С.: На наших теренах є багато обивателів (і не на наших теренах), інтереси яких зводяться, мабуть, до холодильника. Я не аналізуватиму цю верству населення, бо не скажу, що маю якийсь прямий застосунок до них. Але ті, з якими я спілкуюся, – дуже шляхетні люди. У Чернівцях є також одна з таких форм, покликаних потребами часу. Там я веду етнографічний проєкт “Спадщина” – про обласні установи буковинські, центри культури і мистецтва, етнографічна сторінка.
Був такий момент заціпеніння, мабуть, лютий-березень, коли я розуміла, що не можу видати якийсь щирий справді текст, есей, бо, власне, під заспокійливими так собі вийде есей. Розуміла, що це читати ніхто не буде, коли всі думки на Сході чи Півдні, але водночас розуміла, що не можу закритися в мушлю і перечекати – це не дощ, він не пройде.
І ми створили з молоддю “Клуб української мови” – спочатку було для гостей-переселенців, але потім підтягнулися і буковинці. Це такі етнографічні, культурологічні, іноді в ігровій формі, заняття про українську мову. Потім це вже такі роботи з травмою про історію українського лінгвоцизму зокрема, про історію української мови, культури.
Було вражаюче спостерігати, за яким принципом люди переходять на українську. Іноді хтось методом вправності – приходяиь чотири-п’ять занять, спочатку мовчить, потім розговорюється, а в когось є отой такий маркер психологічний, який абсолютно неможливо передбачити, який спрацьовує глибоко з дитинства.
Була одна пані на курсах, дуже така світла, гарна, інтелігентна жінка. Вона киянка, і їй було важко перейти на українську з тої причини, що вона боялася (рівно так само, як я з польською, – я теля, яке все розуміє, читає, але сказати нічого не може, бо боїться, що буде смішна для тих, хто розуміє польську і знає). Я розуміла цей її комплекс, але нічого не могла з цим вдіяти. Одне із занять етнографічних присвячено одяговим традиціям суто тих регіонів, звідки учні, і Васильківський район Київської області (регіон цієї жінки) – вона бачить елементи знайомі їй з дитинства, вона бачить вінок-восковицю, а я перед тим ще озвучую такі звичаї, притаманні цьому регіону (обряд “ходіння на кури”, по суті наші відвідини, тільки формат ритуально театралізований) – і в пані загоряються очі. Коли приходить момент відгуків, хвилин п’ятнадцять щиро з неї ллється українська мова, її дитинні спогади дуже живописні: “Пані Людмило, а ви чуєте, що ви говорите українською?”, – “Ой, правда”.
Ці заняття насправді мене вчать. Я розумію, наскільки мова жива, наскільки це делікатно – не можна зразу так навчити, ми навчаємо іншим видам вправності. Я розумію, що є величезний відсоток людей (навіть не хочу аналізувати), які з принципу не перейдуть на українську, та інші, які кажуть: “В мене і так нічого не вийде – чого я буду пробувати”. Але є люди, яких я бачу, які переходять на українську, тому що це їм потрібно. Власне, тільки ці люди і приходять на заняття.
І. Ц.: Люди приходять на заняття, але люди приходять і в музей. Скільки людей приходить в музей?
І. С.: Якщо це захід, то приходить 40-50 людей (середня кількість одного заходу), екскурсії – приходять родини, шестеро-восьмеро, тобто компаніями дуже часто приходять.
І. Ц.: Але люди заходять, цікавляться?
І. С.: Так, класи приходять, якщо говорити про такі більші групи. У Снятині дуже така гарна організація “Карітас”, вони працюють з дітьми, дуже часто приводять маленьких своїх відвідувачів – і ми вже тут їм проводимо заходи. У нас є екскурсії для однієї людини. По місту розставлені такі бокси інформаційні (власне, це один із проєктів Снятинської міської ради – ми там були краєзнавчими консультантами), натискають кнопку і чують щось, заходять пересвідчитись, чи воно так. Я не бачу особливих проблем зменшувати обсяг екскурсій – чи переді мною десять людей чи одна людина, по суті Марко Черемшина той самий, і коридори його душі ті самі. Чи це сорок людей, чи сто людей, чи одна людина – екскурсія абсолютно одна і та сама, з тією тільки причиною, що сто людей – це, мабуть, більше монолог, і я розповідаю те, що запланувала, коли нас двоє чи троє – це більше діалог буде нагадувати.
І. Ц.: Ми сидимо в кабінеті, де працював Марко Черемшина. Багато загалом в музеї автентичних речей, яких торкалися руки письменника?
І. С.: Мабуть, в цьому кабінеті і в сусідньому – більшість, не рахуючи ткацтва, яке з часів Наталії Семанюк. Це меморіальні кімнати, і коли, наприклад, відкрився музей – ці дві кімнати були музеєм, а всі інші кімнати були житлові, у них жила Наталія Семанюк, вдова письменника. Вона була першим директором, першим екскурсоводом, першим його менеджером. Вона зізналася якось в одному зі щоденників, що тільки повдовівши зрозуміла силу його любові і силу його вдачі. Я навіть, може, скажу крамольну річ: мені здається, що по-справжньому вона полюбила його аж зрілою, мудрою жінкою, а не тоді, коли одружилася.
Вона була дуже вродливою панночкою, молода вчителька, вони познайомилися тут, у Снятині, одружилися в час Першої світової війни, і Марко Черемшина своїм товаришам дуже скромно зазначив: “Одружуюся з найкращою панночкою на всю Галичину”. Він до неї боявся заговорити через різницю у віці (17 років), вона була дуже яскрава, і скрізь її було повно. Він вважав, що вона буде сміятися з нього, тим більше у неї були очі з смішинкою, вона такий чортик була. А вона його боялася з іншої причини – це був її улюблений письменник. Їй колись тато на 15-річчя подарував “Карби”, вони підписані іменем Іван Семанюк (справжнім іменем, він став пізніше Марком Черемшиною) і власне вона не знала, що це – одна і та сама людина, до якогось часу навіть не зауважила, що на палітурці пише “Іван Семанюк”, а його вона позиціонувала як Марка Черемшину. Можна собі уявити здивування, коли він її проводить до дому і питає її читацькі смаки, а вона каже, що “мені подобається творчість Марка Черемшини”, а він був страшенно сором’язливий і на той момент взагалі втратив дар мови, не зміг оцю ситуацію викермувати. Йому стало страшенно ніяково, але коли він уже повернувся додому, зрозумів, що далі її вже можна не боятися. Тобто, вона точно не буде з нього сміятися, якщо він її улюблений письменник.
І. Ц.: Неодноразово в цьому будинку, думаю, що в цій кімнаті бував Василь Стефаник, він сюди заходив і привозив Покуття до Буковини. От якими були сліди Василя Стефаника у житті цієї родини Семанюків-Черемшини?
І. С.: Особистий слід полягає у тому, що як тільки Марко Черемшина познайомив свою наречену з Василем Стефаником (а було це на їхньому весіллі), то відразу обом озвучив, що вони є найближчими людьми в його житті. Насправді зі Стефаником у Марка Черемшини було дуже глибоке побратимство. Я не буду однозначно стверджувати, бо я не жила в тому часі, чи подобалася Наталія Семанюк Василеві Стефанику, чи ні. Припускаю, що все таки – так. Але Стефаник не ліз у сім’ю Семанюків.
Є один такий факт з його біографії, який красномовно тому свідчить. Як відомо, Стефаник дуже рано овдовів, і був період у житті Марка і Наталії, коли вони сварилися як кіт з псом, були обоє дуже темпераментні. Спочатку їх завжди мирив Василь Стефаник, а потім, коли вона не знаходила розуміння з чоловіком, тікала в гори до пароха Наконечного (це був їхній духівник), і ніхто не знав, де вона знаходиться. У молитві вона собі повертала душевний спокій. Постійно за нею їхав Василь Стефаник – якби він хотів забрати дружину товариша, я думаю, він би собі не морочив голову, будучи уже вдівцем. Якби він хотів зрадити товариша, то так би було.
Думаю, що навіть із цієї причини, що з Наталею вони були обидвоє дуже темпераментні, що оці три темпераменти дуже цікаво поєднувалися, що іноді навіть виливалося у задуми творів. Наталія згадує, що Черемшина ревнував до Стефаника, він мав намір написати твір щось на зразок “Крейцерової сонати”, але твір розчинився у часі. Наталія також стала, можна сказати, мамою для дітей Стефаника – дуже ними опікувалась, багато часу їм приділяли, вони сюди приходили – я вважаю, що це те, що називається дружбою шляхетною, і воно, мабуть, не має якихось підтекстів.
Є насправді одна недоговорена фраза їхньої суперечки, фраза Василя Стефаника про те, що “це моя вина”. Але на мій погляд, вона має один контекст: Стефаник знав про те, що у Черемшини хворе серце, і починаючи з 21-го року їхні спільні знайомі попереджали – “не клич, будь ласка, його на публічні виступи, будь-де, де він міг би знервуватися, бо це може бути останній його виступ”.
Вони обидвоє належали до радикальної партії. За два тижні до смерті Марка Черемшини відбуваються збори у Снятині, Стефаник, знаючи про те, що не можна цього робити, все ж запрошує Семанюка. Між ними вже тоді чорний кіт перебіг, але вони спілкувалися, все ніби-то було гаразд. І Черемшина запрошує Стефаника разом відсвяткувати Великдень, Стефаник відмовився з якихось причин, а цей Великдень для Марка справді був останнім. Він помер на Великдень, і коли Стефаник дізнався – його перші слова були “це моя вина”. Тобто ця фраза має дуже багато недомовленостей, але насправді панорама ширша. Це не означає буквально “я його вбив” – це зовсім так не означає.
І. Ц.: Якою далі буде доля цих унікальних місць, як тепер кажуть – своєрідних хабів, бо це і географічне перехрестя – цей музей об’єднує різні наші етнографічні і ментальні зони по-своєму, і водночас дарує відчуття такої особливості, яку не можна втрачати. Якщо помріяти – що буде після нашої перемоги з цим музеєм і з такими маленькими, але унікальними музеями в Україні?
І. С.: Я боюся щось припускати, бо такі зараз часи, але дуже люблю мріяти – це мій перманентний стан. Я мрію про видання творів Марка Черемшини, про екранізацію його творів, особливо тих, які про Україну – те, що мені хочеться, і все. Я хочу, щоб цей музей жив різними віками, різними поколіннями, щоб тут було як у вулику, щоб тут були сучасні простори, були і навчальні простори, і отакі ретро, де зупинився час, і щоб це був дослідницький центр, яким він є для мене.
Дивіться розмову про літературу і людяність у часі війни о 19.00 на нашій fb-сторінці, в youtube і на сторінках партнерів: Тиктор медіа, КУРС.
