27 квітня у гостях відеопроєкту “Антитеза” від Фундації Суспільність був Юрій Филюк – співзасновник франківської платформи для створення можливостей і суспільних трансформацій “Тепле Місто”, СЕО інноваційного центру на базі старого заводу “Промприлад.Реновація”.
Розмову вели Іван Ципердюк та Ірина Михальчук.
Текст: Дар’я Христинюк.
Іван Ципердюк: Юрко, привіт. Хотів спитати одразу таке традиційне питання, яке ми ставимо для всіх гостей, які приходять до нас у бомбосховище: що для тебе безпека, і де ти почуваєшся у безпеці?
Юрій Филюк: Хороше питання. Зараз (в умовах війни) воно зовсім по-іншому звучить. Моя безпека формується більшою мірою зсередини. Коли я в цілісності з собою – все решту мені набагато легше вибудувати, коли я всередині розбалансований – не почуваю себе безпечно. Скажімо, зараз я розумію, що навколо мене є люди, які рухаються синхронно: у нас єдина система цінностей, у нас є спільні цілі – і це мені додає безпеки, навіть незважаючи на зовнішні виклики, які б вони не були.
І. Ц.: Ми, як правило, запрошували сховатися від війни, від жаху війни, у наше бомбосховище людей, які пов’язані з культурою у ширшому сенсі з культурологами, а ти – абсолютно інша людина, підприємець, пов’язаний з конкретними речами, з конкретною роботою. Питання відповідно до твого фаху, твого напрямку в житті: які виклики перед підприємництвом поставила війна? Як підприємці, як ти зокрема, твоя справа на це реагує?
Ірина Михальчук: Які конкретні можливості ви бачите?
Ю. Ф.: Мушу сказати, що я – не зовсім типовий підприємець. Підприємництво у нас асоціюється, як правило, зі сферою бізнесу, але я для себе ідентифікую підприємництво як певний спосіб взаємодії з навколишнім життям, проактивний спосіб.
Підприємництво потрібне не лише в бізнесі, воно потрібне в будь-якій сфері – і в культурі, і в освіті, і в суспільстві зокрема.
Власне, що цікаво мені останніх років вісім – це робота на перетинах. Тобто шукати такі моделі, від яких суспільство буде вигравати. Ця робота пов’язана з вибудовуванням процесів, у тому числі із забезпечення тих амбіцій і цілей, які я перед собою ставлю чи ті команди, з якими працюю. І це теж про гроші. Тоді питання треба розділяти: якщо ми говоримо про економіку – будуть свої коментарі, якщо говоримо про суспільство – все набагато ширше.
І. Ц.: Не зле зараз буде, якщо ти скажеш, які проєкти під твоїм керівництвом у Франківську, і тоді стане якоюсь зрозумілою географія.
Ю. Ф.: Я лишаюсь партнером у ресторанній кампанії “23 ресторани” – у нас декілька закладів громадського харчування у Франківську, але вже вісім років я активної участі там не беру. Другий напрямок – я зараз є членом наглядової ради “Теплого міста”, до того був там керівником, виконавчим директором. І основний проєкт останніх п’ять років – “Промприлад. Реновація”, де я є керівником і відповідаю за розбудову проєкту, доведення його до повної реалізації.
В умовах війни долучився до створення платформи SaveUkraineNow спільно в колаборації з партнерами: це міська і обласна рада, асоціація бізнесу, декілька громадських платформ, зокрема Тепле місто, MetaLab і ряд інших, безпосередньо військових. Власне там спільними зусиллями ми працюємо над тим, щоб знаходити ресурси, а потім знаходити, де купити необхідне. Бо не завжди, навіть маючи кошти, ми зараз можемо швидко на країну знайти потрібні товари для тероборони і ЗСУ, зокрема ми сконцентровані на підтримці івано-франківських батальйонів.
Від початку війни вже більше мільйона доларів залучено і півтора батальйони укомплектовані.
Другий напрямок – гуманітарний: медицина, харчові товари, інші товари першої необхідності. Ми забезпечуємо схід, першочергово – це Харків і Суми, які офіційно закріплені за нашої областю, але зараз вже йде ширша діяльність.
На третій тиждень війни ми створили ще один напрямок – це SaveYourBusinessNow, який вже повністю зосереджений на підтримці економіки, як в регіональному, так і в національному режимі. Це також спільний проєкт – Промприлад, міська адміністрація, ряд інших партнерів, зокрема Moris Group (багато задіяні в обох проєктах безпосередньо). Йдеться про збір потреб від тих бізнесів, які зараз можуть продовжувати функціонування на сході, півдні та в центрі України, і пошук проактивних майданчиків під тимчасове або навіть постійне розміщення тут, у Франківській області. Таким чином ми допомогти 33 компаніям (знову ж таки – спільними партнерськими зусиллями) розміститись тут, 12 з них знаходяться на Промприладі.
І. Ц.: Це великі компанії?
Ю. Ф.: Дуже різні компанії, більшою мірою – великий і середній бізнес.
І. Ц.: Якщо предметно казати: людина, наприклад, на Сході, де зараз йде активна фаза війни, мала маленький шевський бізнес, ремонтувала взуття, вона може до нас приїхати і звернутися до вас? Чи може майстерню цю, бізнес зберегти?
Ю. Ф.: Є зараз підприємець із Черкас, який займався ремонтом взуття…
І. Ц.: Цікаво, яке попадання!
Ю. Ф.: Зараз він тимчасово в Карпатах, але думають, щоб повністю вже розгорнути-запустити підприємство тут, в Івано-Франківську.
Незважаючи на очевидні ризики воєнного часу (“може щось прилетіти” в теорії), ми продовжили, відновили реконструкцію, будівництво Промприладу.
До війни у нас було 6200 м² реалізовано, повністю заповнені, ми зараз ще більше їх дозаповнили, під зав’язку, що називається – як рукавичка. Частина франківських організацій, бізнесів зараз поступили місце тимчасово для людей – багато хто пускає до себе на територію, розділяє свої площі.
Але цього недостатньо – ми можемо більше, тому відновили будівництво. Щоб було більше змоги для більшої кількості компаній, організацій тут розміститись. У нас є 20 відсотків від загального кошторису, який потрібен, і ми шукаємо як інвестиційну підтримку, так і грантову.
Промприлад – це далеко не лише бізнеси, а, власне, екосистема, яка має поєднання освіти, мистецтва, розвитку нової економіки, урбаністики. У цілому вона вирішує цілий комплекс суспільних задач, зокрема передбачені в цій черзі, крім офісних площ, так само освітні проєкти, проєкт з підтримки ментального здоров’я (очевидно, що зараз дуже багато навантаження йде на психіку людей), мистецький проєкт (артцентр) – це теж вже підтримка в соціокультурній адаптації, інтеграції, тому що наплив людей дуже великий.
І. Ц.: Юрко, ти зі своєї дзвіниці підприємницької, думаю, дуже добре можеш вже за декілька місяців війни оцінити, що очікує в місті і державі загалом як приватний бізнес, так і нашу економіку?
Ю. Ф.: Прогнози, очевидно, невтішні. Звучать цифри від 30 до 40% падіння ВВП в рамках року – це катастрофічні показники. Будь-який від’ємний показник, наприклад, мінус один відсоток – вже вважається катастрофою для нормальної економіки в мирний час, а ми говоримо про просто неймовірні цифри.
Ми з вами вже загубили третину економіки в цьому році, але це стосується не лише показників цього року, тому що знищується інфраструктура, спрямовано знищується, України і бізнесова.
Наприклад, уявімо: у нас є квартира, а її третину забрали, і все – незрозуміло, яким чином її відновлювати. Тому втрати колосальні. Другий параметр – це 53% людей (два тижні тому була така статистика) зараз без роботи, і за різними показниками приблизно половина українського бізнесу призупинила або повністю зупинила свою діяльність. Це катастрофічні показники, але поки що, на ментальному рівні, ми не до кінця їх усвідомлюємо.
І. Ц.: Люди, звичайні, вони не розуміють, що відбувається.
Ю. Ф.: Є стан афекту. Я сиджу на заводі день і ніч, а зараз вийшов на стометрівку, а тут життя, як в мирний час – музика грає, люди ходять, у кафе всі сидять. Це насправді добре, я не кажу, що погано, але, думаю, дійсно такого загального, суспільного усвідомлення до кінця нема.
Є шанс певний, якщо ми швидко закінчимо війну, і нам створять якусь ефективну програму а-ля Маршалла “Відновлення економічного потенціалу” (але мова йде про те, що ми маємо перемогти так, щоб знялися всі загрози на поновлення війни, і сюди підуть дуже системні великі вливання з боку Заходу). У нас просадка, так чи інакше, буде економічна, ми це відчуємо, але настрій не буде дуже сильно падати, тому що будемо розуміти, що все, очевидно, відновиться. Якщо не зараз – то рік, два, три – і воно піде вгору.
Дійсно, такий сценарій існує, але треба розуміти: мій прогноз на супероптимістичний сценарій – 20-30%, в інших випадках – не маю сумнівів, що перемога буде за нами, питання – у якому терміні і якою ціною, через які фази нам ще доведеться пройти.
Скажімо, фаза повної перемоги – це взяти Москву, усунути повністю Путіна і весь його управлінський апарат, і віддати повний контроль під західні системи (власне, такі процеси, які колись були в нацистській Німеччині), тоді тільки ми можемо говорити про повну гарантію, що принаймні на наступних 20-30 років у нас буде спокій. А в іншому випадку будуть тільки проміжні варіанти: нас будуть підтримувати, нам не будуть давати повністю впасти, але якщо питання буде закрите не повністю – то говорити про супердинамічне відновлення, колосальні вливання, які нам дозволять повністю повернутися в те, що ми мали, але з кращою якістю, бо відбудовуватись воно буде з кращою якістю, – воно не буде так швидко. Скоріш за все, не буде так швидко.
І. Ц.: Беремо реальну людину – вона зараз живе реальне життя. Війна триває, і життя триває також. Вона має тисячу, дві тисячі доларів – чи варто їх сховати у якогось слоїка, у шкарпетку, і тримати на чорний день черговий, полегеньку тратити, або варто ризикнути і розпочати маленький бізнес, якусь маленьку справу? Що б ти порадив?
Ю. Ф.: Моя порада: нам дуже важливо у цих умовах шукати усі можливі способи включатись в економічне життя. Не чекати, не перечікувати.
І. Ц.: Ризикувати все ж таки? Бо це – ризик.
Ю. Ф.: Для когось – це значить повернутись на роботу, яку людина мала (якщо є така можливість – повернутися), і продовжувати працювати, для когось – ризикнути і спробувати запустити свою справу, але це, звичайно, складніше питання, бо тут треба дивитись-зважувати: що, де, куди, своєчасність і тому подібне. Тож складно так узагальнено казати: “Йдіть усі в підприємництво”.
І. Ц.: Кожен окремий випадок є окремий випадок.
Ю. Ф.: Безумовно, але я би сказав, що відповідальність тих, хто вже, наприклад, має якийсь там відкритий бізнес, – намагатися задіяти якомога більше людей.
Навіть якщо, умовно кажучи, дешевше пересидіти, правильніше – працювати зараз.
Ось ми зараз беремо всі ризики, не чекаємо, хоча, можливо, було б мудріше перечекати. Але ми не чекаємо, тому що розуміємо: чим більше зараз людей задіяно, тим більше цей механізм буде крутитись, тим більше людей будуть включені, навіть з точки зору не економічного параметру, а ментального параметру. Важливо, щоб люди працювали, важливо, щоб ми були задіяні у якихось процесах, важливо, щоб ми не відключались, щоб не відбувалась така атрофія…
І. Ц.: …суспільного життя. Людина відходить на марґінес і перестає фактично бути активною.
Ю. Ф.: І це – один зі способів боротьби. Програють, коли здаються, коли паніка, коли стан афекту, а ні – треба діяти, треба щось робити.
І. Ц.: Люди, які до нас приїжджають, якось тяжко язик повертається назвати їх “переселенцями”, бо це – наші люди, вони просто з іншої частини нашої держави, нашої країни…
Ю. Ф.: У цьому плані мені подобається термін “тимчасово переміщений”, бо наголос на “тимчасово”.
І. Ц.: Слушно. Коли ти кажеш, що 52% людей без роботи, очевидно, що у нас же ніколи на Франківщині особливо не було місць, де можна було знайти роботу, це традиційно регіон безробіття, високого рівня безробіття. Але чи можуть ці люди приїхати і знайти собі роботу?
Ю. Ф.: На це по-філософському відповім: усе вимірюється силою бажання. Якщо є внутрішня потреба і велике бажання – така людина завжди собі знайде місце.
І. Ц.: Моральний вимір – він завжди присутній. Особливо зараз у соціальних мережах відчувається, коли почали повільно, але дуже впевнено сувати різні думки, дописи про те, що існують непорозуміння між тими, хто приїхали сюди з зони бойових дій, і місцевими. Як ти це відчуває, оцінюєш?
Ю. Ф.: У своєму повсякденному житті зараз цього не помічаю, але треба розуміти, що кожен із нас живе у певній своїй бульбашці (у навколо собі подібних).
У нашій екосистемі мінімум половина людей, які переїхали. Я називав цифру “12 організацій, кампаній”, які зараз на Промприладі ми приютили, і в принципі якихось конфліктних, особливих ситуацій не помічаю. Припускаю, що це може бути частково, але наскільки воно надмірно переоцінено чи виправдано – важко судити.
Я б закликав нас всіх використати цю ситуацію для розвитку власного критичного мислення, у тому числі терпимості і вміння себе ставити в позицію інших.
Поясню: тиждень тому під Львовом я мав зустріч з людьми, які вирвалися з-під Харкова. І мене знов дістало флешбеком від ще іншого розуміння війни. Вони розповідали, що бачили-пережили, і ти розумієш, що ми тут не відчуваємо війну, як вони. І близько не відчуваємо взагалі, від слова “взагалі”.
В цій ситуації треба розуміти, що оця різниця пережитого досвіду – це велика небезпека, це те, з чим нам доведеться ще працювати, як одне одного розуміти. І тому терпимість – дуже важлива категорія в цій ситуації.
Коли я згадую мою розмову з цими харків’янами і чую про якісь побутові конфлікти – воно просто настільки на різних планетах, що хочеться сказати: “Люди, а давайте спробуємо все-таки пошукати, як зрозуміти одне одного, можливо, зараз це не так важливо”.
Зрозуміло, що ми знаходимось в тилу (захід України) – це теж дуже важливо. Ми зараз є певним тилом, підтримкою для фронту, і величезний потік людей їде до нас. Новина, яка зараз мало дискутується, пояснюється: для людей, які зараз тимчасово тут, для багатьох – це не тимчасова історія. Навіть якщо б війна закінчилась безпосередньо завтра, вони не будуть мати змогу швидко повернутися, хоча вони психологічно думають про це. Коли ми спілкуємося з якимись підприємцями – за розмову в 15 хв чоловік мені говорить про те, що думає “а може б це інвестувати щось сюди, а може перевести сюди бізнес, а може я все-таки повернусь за тиждень назад у свій Харків” і у нього це все…
І. Ц.: …відбувається буквально в кількох хвилинах, ця амплітуда.
Ю. Ф.: Так, і що це означає: люди просто в розбалансі, вони не можу до кінця все усвідомити. І от розуміння, що швидко він не зможе повернутись – такі думки, звичайно, є, але розуміння, що це – вже остаточно, і потрібно будувати життя на новому місці, по-іншому якось фундаментально, ще не прийшло. Це масово.
Наші показники говорять, що Франківськ рухається до 400+ тисяч населення, у розрізі наступних 50 років він може досягнути півмільйона. Що це означає? Перехід з офіційних даних (які там були – 292 тисячі) до 400 тисяч означає, що на трьох франківців добавляється плюс одна людина, яка є носієм трохи іншої культури, інших правил.
Тому що Харків – це інша культура, Миколаїв – зовсім інша культура, будь-яке інше українське місто – це буде суттєво інша культура, взаємодія.
Це буде гарантувати певне тертя суспільне всередині, це точно буде мати побутові прояви і так далі. В цьому плані нам вже потрібно готуватись, нам вже про це потрібно думати на різних рівнях: бізнесу, влади, громадськості, громадянського суспільства. Говорити про це потрошки і будувати не мости, а швидше – майданчики.
І. Ц.: Вести діалог на цих майданчиках, щоб уникнути майбутніх проблем або зменшити їх, пригасити.
Ю. Ф.: Зрештою, Промприлад зараз ставить перед собою теж таку роль – бути мембраною міською, інфраструктурною в тому числі, діалоговою, де просто можна відпрацьовувати, проговорювати якісь спільні протоколи з тим, щоб це легше пройти.
Треба розуміти, що для нас це, якщо вже говорити про місто, певні можливості, тому що місто до 300 тисяч і місто в півмільйона – зовсім інші масштаби, які відкривають певні можливості.
Але тут все так тонко. Ось вийти і сказати: “Ми зараз рухаємося до півмільйона, приїжджайте всі до нас” – це буде дуже нечутливо, все-таки ці люди надіються повернутися. Нам треба буде допомагати максимум, щоб потім відновлювався Харків, Херсон, Маріуполь та інші міста.
І ми, до речі, для себе таке рішення вже прийняли, що коли піде відновлення України – ми готові йти з досвідом відбудовування туди (досвід відбудовування Промприладу). Але, на жаль, історія говорить, що не відновлюються швидко, у такій кількості, міста, і якась частина вже залишиться тут назавжди.
І. М.: У нас є питання із соцмереж: які ініціативи підтримки бізнесів переселенців пропонує Промприлад.Реновація?
Ю. Ф.: Крім релокації, про яку я розказав, зараз ми вибудовуємо платформу з єдиним вікном, з доступом, яка має допомагати від простих консультацій – де що в місті, як працює, до кого з яким питанням звертатись – до пошуку приміщень, технічного супроводу по запуску бізнесу з точки зору якихось мереж, дозволів і тому подібне, бо міська адміністрація є в цьому проєкті, вже включена.
Потім дуже важливий компонент – це нетворкінг, просто створення майданчику, де люди бачать одне одного. Ми постійно робимо різні-різні такі події, по кілька разів на тиждень, де люди просто бачать одне одного, і при чому як ті, що переїхали, так і ті, які тут є.
Тому що комунікація зараз дуже швидка, відкритість до взаємопідтримки зараз колосально велика. Зараз не про конкуренцію йдеться, всі це розуміють і допомагають одне одному. Відповідно цей фактор дуже-дуже важливий.
Далі – це розбудова інфраструктури, про яку я вже згадував, безпосередньо на Промприладі: до 30 підприємців зможуть розмістити свої бізнеси, офісні приміщення, великі коворкінги. Опрацьовуємо освітню платформу спільно з Львівською бізнес-школою УКУ, Impact Hub Odessa, Beetroot Academy, естонським інкубатором-акселератором – це швидка програма буде по мікробізнесу.
Якщо в когось в сім’ї є щось прикладне, що ви можете робити – це варто робити, а ми будемо готові допомагати, як це перевести у системнішу роботу, щоб, якщо грубо, якщо ви вміли заробляти дві тисячі гривень на місяць, навчились заробляти п’ятнадцять тисяч гривень на місяць. Ця програма буде запускатись щонайменше на Франківськ, Львів, але ми хочемо покривати її на 8-11 областей в цілому, але по Франківську – це буде база фізична, Промприлад.
Так само ми випрацьовуємо з міжнародними партнерами різні програми кредитної або просто фінансової підтримки на перезапуск-запуск підприємств. Дуже проста ідеологія в цьому: один підприємець годує щонайменше свою сім’ю, і вже не треба гуманітарно його підтримувати в умовах війни і годувати, а він сам може прогодувати себе і свою сім’ю.
Чим більше ми таких підприємців зупустимо-перезапустимо або допоможемо, наприклад, вийти на експортні ринки, на нові ринки, тому що внутрішні падають, тим більший вклад ми зробимо у цю загальну боротьбу, бо економічний фронт – він завжди у будь-які війні один із найважливіших.
І. М.: Як на вашу сім’ю вплинула війна? Чи очікували, готувалися?
Ю. Ф.: Члени моєї родини – в Україні, ніхто нікуди не поїхав, включно з найменшими дітьми. Ось сестру, наприклад, пробував переконувати (маленькі діти), але всі тут, всі працюють.
Через технічні несправності завершення розмови не записалося. Однак основну частину трансляції можна переглянути на fb-сторінці Souspilnist Foundation і партнерських медіа КУРС, Репортер, ТРК “РАІ”.
